МІНІСТР ЧИ ПРОПАГАНДИСТ? ІСТОРИК ЧИ МІФОТВОРЕЦЬ?

У свіжому номері популярної в Україні газети «Бульвар» опубліковано розлоге інтерв’ю з міністром культури Росії Володимиром Мединським, який, як виявляється, є 100-відсотковим українцем, вихідцем з Черкащини. На двох сторінках щільного тексту міністр культури сусідньої держави встигає навішати стільки локшини на вуха читачів, що диву даєшся як інтерв’юер, який славиться своїми дошкульними запитаннями, зміг так покірно проковтнути всю подану «істориком» інформацію. При цьому жодного разу не висловивши  протесту. Давайте опустимо розлогі пасажі найкультурнішого у Росії міністра про те, що «українці і росіяни — один народ, який розділили політики». Вже банальністю стало нагадувати псевдодослідникам слов’ян­ських народів, що недавні дослідження генетичного різномаїття народів світу, що проводилися під егідою ООН на території Росії і України зокрема, доводять протилежне. Співпадання генів українців і росіян коливається від 55 до 70% (в залежності від відділеності від спільного кордону). Приблизно так само генетично близькі до нас... угорці. І лише мешканці Кубані мають майже стовідсотковий збіг генів з мешканцями сучасної України, що і не дивно. Поляки генетично ближчі до нас, ніж росіяни. Тож медики і науковці-генетики з чисто дослідницької точки зору давно спростували байки про «єдинонєдилимий» народ, який «розділили політики». Так само впевнено ми говоримо про А от теорія про нерозривність зв’язків і необхідність великодержавного покровительства одного великого слов’янського етносу над іншими, маленькими, схоже, дійсно вигадана геополітиками. Суто з метою розширення зон впливу. Про все це знає науковець-міністр, але говорить протилежне. Такий пропагандистський шарм йому навіть пасує. Бо відповідає нашій уяві про ментальність певної когорти діючих російських політиків. Було б дивно, якби президент Росії В.Путін, зокрема, заявив, що Росія в жодному разі не обійшлася б без українських солдатів у Другій світовій, бо вони були вправними танкістами, хоробрими пілотами, чудовими саперами, стійко тримали оборону і мали честь та гідність. Так само дивно було б почути від Мединського те, що українці — це самобутній народ з багатою культурою, давньою досконалою мовою, яка лягла в основу сучасної російської, з традиціями військового мистецтва, давніми традиціями державності. І без української культури, без українських козаків, без української церкви Московська держава була б біднішою, слабшою, некультурнішою, відсталішою. Тому варто було б подякувати розумним і працелюбним українцям за той внесок, який вони зробили для зміцнення державної могутності Росії і побажати успіхів на шляху відновлення власної держави. Ба більше, враховуючи величезний внесок українців у розбудову російської державності, треба б віддати борг братам-українцям: знизити ціни на газ, допомогти у реформуванні армії, допустити українських нафтодобувників на простори Сибіру, допомогти українським фірмам у просуванні на російськи ринки. Бо це було б по-совісті, по-братськи. Якби міністр був справді культурним міністром, то він би в інтерв’ю на Україну сказав бим саме так, не мало не багато. Але кожен свідомий член нашої спільноти розуміє, що це — утопія. На практиці міністр суворо залишився на позиціях російського кондового офіціозу. Ба гірше. Рік тому прем’єр-міністр Росії В.Путін навіть вийшов за межі пристойності, коли заявив, що росіяни виграли б ВВВ і без українців. Такий плювок наші ветерани не проковтнули. Здійнялася хвиля обурення, але вона гуляла лише по Україні. Отож, після таких заяв найвищого очільника Росії тогоріч, його васалам можна сміливо нести будь-яку ахінею і будь-де. Тим більше — в українській газеті. Хай пережовують...

Прокрустове ложе сучасної російської пропаганди орієнтоване на виключність російського історичного шляху, як окремого в долях цивілізацій нашої планети. Мабуть, у плані зміцнення міфу про свою виключність,  правильність і правість такі заяви і поведінка правильні. Але є така неприємна для міністра штука, як європейська шкала цінностей. Ця шкала формувалася в дещо  інших умовах і добре розрізняє пропаганду і факти, міфотворчість і наукове дослідження. Україна поступово рухається до цієї шкали цінностей. Попри недолугу пропаганду збоку, наші люди давно зрозуміли, що події 71-річної давнини давно не вкладаються у фанерний ящик а-ля «5 Сталінських ударів».

Що далі читаєш інтерв’ю Мединського, то більш дивуєшся. Бо наврядчи спаде на думку повірити у щирість цього історика, коли він заявляє про те, що велич подій на Західному і Східному театрі бойових дій в Європі під час перебігу Другої світової війни навіть порівнювати не можна. Мовляв аж настільки більшим був вклад Радянської армії у розгром фашизму. Міністру культури здаються смішними цитую «страшні великі» битви за Соломонові острови, біля атолу Мідвей, за острів Крит тощо.

Він іронічно коментує невеликі, відносно радянських, втрати англійської, французької, бельгійської, голандської армій у протистоянні з німцями в Європі і Африці. Його так само, мабуть, смі­шить Битва за Англію, Битва за Атлантику, висадка союзників в Алжирі і захоплення Сицилії, війна США з японцями на просторах Азії. Мабуть «смішною» видається перемога Монтгомері над Роммелем на Півночі Африки. До речі, про поразку німців в Африці (Ель-Аламейн) кількаразово повідомляли затиснутим до Волги радянським бій­цям через гучномовці, ширили цю радісну новину через друк листівок. Радянські солдати, почувши про «смішні» на думку міністра успіхи британців, навіть спонтанно піднімалися в атаку і відкидали німців подалі від Волги. Бо то була бойова спів­дружність націй, а не демагогія навколо відсотків внеску у війну. І німецькі кулі, які вбивали  радянських солдатів в окопах Сталінграду, і кулі, які впивалися в тіло британців, індусів в пекучих пісках Сахари та Ерітреї були відлиті з одного свинця. Важко сказати, яка смерть була страшнішою при -35 чи при +50.

У фрівольному стилі, що нагадує манеру подачі подібної інформації ще за часів СРСР, міністр коментує європейську трагедію 1939-1940 рр.  Після поглинання разом зі Сталіним Польщі, Німеччина тоді агресивно полізла на маленькі Бельгію і Голандію. Може, тисячі загиблих у жорстоких боях бельгійців і голандців і видаються російському міністру кумедними втратами, але відносно території і чисельності населення цих невеличких держав ці витрати — важкі. Адже солдати цих держав могли капітулювати без бою, але вибрали бій і були розбиті на полі бою. Тому пам’ятники загиблим оборонцям по всій Бельгії, Голландії часом нагадують радянські могильні символи: вічний вогонь і обеліск. Сюди так само як і у нас водять дітей і розказують про подвиг людей, які зробили свій посильний внесок у перемогу над нацизмом. Свій внесок зробили і французькі солдати. Не їхня вина, що уряд бездарно підготувався до війни. Звичайно, і бельгійці, і французи здавалися тисячами. Доля солдата на війні перемінна: сьогодні ти — герой, а завтра ти — як кіт в мішку. Сюди так хочеться додати: а ще у 1941 р. здавалися сотнями тисяч радянські солдати. Але ж усюди були ті, хто опинившись у зручних ситуаціях, атакував, контратакував, таранив ворожі літаки, підривав себе з дзотами, убивав якомога більше німців.  Це стосувалося усіх союзних військ. Так склалося, що економічний потенціал, людські резерви СРСР, а головне неозорі території мали б витверезити нацистських агресорів. Але так не сталося. Чому? Бо Гітлер знав ту міру зла, яке було обвалено на власний народ комуністами. Він спробував і помилився в прогнозах. Неважко здогадатися, що бездарне керівництво, запізніла підготовка до війни (наступальної) неспокійне життя, обтяжене страхітливими репресіями і голодоморами, придушенням  національних меншин, кадрові чистки в армії — все це спровокувало набагато менш потужну за потенціалом Німеччину до нападу на СРСР.

Коли німці затисли британців, французів і частину бельгійців на узбережжі поблизу Дюнкерка, Радянський Союз щодня відправляв в Німеччину по кілька ешелонів продовольства, промислових товарів, товарного зерна, металу. Тобто Країна Рад, міністру-спадкоємцю якої зараз так смішно, необмежено поставляла нацистській Німеччині ті ресурси, які допомагали їй вести війну проти усієї Європи. А це вже не смішно. Уявіть собі ситуацію під Дюнкерком, де фактично вирішувалася доля Британії. Якби не самовідданість британських пілотів, що робили до 10 бойових вильотів за день (узбережжя було вкрите уламками згорілих британських і німецьких літаків), якби не відвага ар’єргардних частин британців і французів, які стримували ні­мець­кі атаки, якби на жертовність тисяч власників маленьких корабликів і навіть човників, які вивези тисячі кваліфікованих бійців на острови, то 250-тисячний бри­­танський корпус і 45 тисяч французів навіки залишилися б у холодному піску нещасливої Франції. В цей час навчені у радянських військових училищах танкісти і пілоти ІІІ Рейху товкли скупчені біля моря маси ворожих військ. І за це досіль нікому не соромно. З таким надійним тилом Гітлер успішно добив Францію, взявся за Норвегію, допоміг союзникам-італійцям здолати Грецію, упокорив Югославію, пізніше заліз у Африку.

У 1940 р. Велика Британія уже розгортала оборону островів. Півроку німці товклися біля воріт Англії, втратили тисячу своїх винищувачів і бомбардувальників, сотні найкращих екіпажів, витратили колосальні ресурси і все — марно. Залізна воля британців не дозволила нав’язати собі чужу волю нацистів. У цей час промисловість Великобританії розгорнула грандіозну програму авіабудування. Ідея перемогти німців у повітрі і на морі охопила всі прошарки населення. У результаті на островах розгорнулося колосальне будівництво бомбардувальників, які почали наводити жах на німецькі міста, нищити промислові військові об’єк­ти, вузлові залізничні станції, аеродроми і звичайні міста. На територію Німеччини було скинуто сотні тисяч тонн бомб. Союзна авіація Великобританії і США до початку 1944 р. уже контролювала небо над Німеччиною. І весь час жорстоко бомбила міста Рейху. Це викликало у населення страх, пригнічення, відчуття приреченості. Звісно при цьому війська СРСР перемелювали живу силу ворога в безкрайніх полях Росії і степах України. Нікому на думку не спаде рахувати, що важливіше, хоча і це можна зробити.

В.Мединського смішить і битва за Крит, яка сталася у травні 1940 р. Натомість про цей стратегічний острів варто сказати докладніше.

Велика Британія не збиралася віддавати німцям і італійцям Середземне море. Крит і Мальта були англійськими морськими базами. З них здійснювався контроль за усіма перевезеннями на Середземномор’ї. Зрештою, німці захопили Крит, але такої дорогою ціною, що не відважилися на штурм Мальти. Британці не віддали ворогу Середземне море. Новозеландський генерал Фрейберг керував обороною Крита. У його розпорядженні було до 28 тис. солдатів (половина — британці, решта — новозеландці, австралійці і греки). В результаті поразки у Греції, ці люди не мали достатньо боєприпасів, амуніції, артилерії і транспорту. Німці обрушили на острів залізний кулак бомбардувань і штурмовок. 5 тис. німецьких десантників мали захопити аеродроми. Новозеландці несамовито захищалися і чекали на авіацію підтримки з Каїру. Але в небі панували німці... Тим не менше героїчними зусиллями «сміш­них», на думку російського міністра, новозеландців, останнім вдалося локалізувати і притиснути до землі німецькі десанти на плацдармах. Британський флот увечері упритул трощив десантні кораблі німців (було вбито 1500 добірних німецьких гірських стрільців). Новозеландці відчайдушно захищали аеродроми, які часом по кілька разів переходили з рук у руки. В цей час йшов бій британських крейсерів з німецькими бомбардувальниками. Перші отримали важкі ураження — два крейсери і два есмінці були потоплені. Німці продовжували несамовито висаджувати нові й нові десанти попри великі втрати. Аеродроми нагадували побоїща, всюди горіли рештки німецьких літаків, пілотів, десантників. 5-а новозеландська бригада обстрілювала німців до останнього снаряда. Усюди спалахували рукопашні зіткнення. Ніхто не хотів поступатися. Німецькі «штуки» йшли хвилями і буквально переорювали землю. Зрештою почався організований відступ. Дорога через гори стала дорогою смерті. Новозеландці, британці і греки йшли до рятівної бухти Сфакіон. Вони тягнули за собою лише зброю і поранених. Люди вмирали через брак води, поранені гинули без медичної допомоги. Це нагадувало пекло і мало чим відрізнялося від трагічних подій під Одесою або Севастополем. Під час відступу відважно билися ар’єргарди, які жертвували собою заради швидкого просування товаришів. Ризикуючи наразитися на бомбардувальників, англійські крейсери і есмінці підійшли до Сфакіона, аби врятувати залишки оборонців острова. Всього було вивезено 16,5 тис. солдатів! Британці своїх в біді не кидають... У ході битви за Крит загинуло 2000 британських моряків, 5 тисяч новозеландських, британських, грецьких піхотинців. До 15 тис. потрапило в полон. Німці потопили 4 крейсера, 6 есмінців та інші дрібніші кораблі. Агресори втратили 3674 чоловіка убитими. Це були елітні солдати вермахту. Люфтваффе втратило 300 пілотів і 200 транспортних літаків.  Гітлер все ж відсунув британців від нафтоносних полів Плоєшті. Зрештою саме союзницька авіація згодом і обрушилася на ці райони тим самим створивши лютий дефіцит палива в Німеччині. Це дуже допомогло наступальним операціям Радянської армії.

Якщо трагедія невеликого острова в Середземному морі вважається міністром культури і істориком не вартої уваги, то варто нагадати шановному історику таке. Після втрат на Криті Гітлер відмовився від штурму Мальти... Певний контроль британців за комунікаціями на Середземному морі призвів у 1943 році до майже безперешкодної висадки американців в Алжирі, до остаточної поразки німецько-італійських військ у Африці, у виведенні Італії з війни. А після захоплення американцями Сицилії, англо-американська бомбардувальна аві­ація отримала можливісь наскрізного прольоту через території ІІІ Рейху, що значно поліпшило статистику втрат бомбардувальників і спричинило ще більший тиск на військову промисловість Німеччини. Німецькі літаки раптово масово зникають з радянського повітряного простору наприкінці 1943 року. Найкращі винищувачі Рейху тепер захищають небо Німеччини і проблема збереження промислових об’єктів  і міст стає першочерговою.

Британці втратили Крит, але не пропустили німців до Суецького каналу, зберігши економічну блокаду Рейху з півдня.

Тимчасом Британський королівський флот вів, мабуть, не варту уваги видатного історика Битву за Атлантику.  Уже в 1941 році британці потопили найпотужніший лінкор Рейху і фактично загнали німецький надводний флот у бухти. Посилився тиск на німецький підводний флот, який заважав транспортуванню зброї і боєприпасів в СРСР і на Британські острови. Британські моряки з допомогою американців добре впоралися з архіскладною задачею забезпечення доставки військових матеріалів і зброї через океан, а заодно — ізолювали Німеччину з Півночі і Заходу. Завдяки новій тактиці і техніці пошуку і знищенння німецьких підводних човнів, союзники звузили ареал дій підводних зграй і домоглися поступового зменшення втрат транспортних кораблів США і Великобританії. Хіба це не подвиг моряків! Хіба про такі події можна казати як про другорядні і не варті уваги! І це при тому, що розмах дій радянського надводного і підводного флоту навіть порівнювати важко з діями англійського в Атлантиці і американського на Тихому океані. Але ж це не применшує подвиг радянських моряків і флотоводців під час евакуації з Одеси, Керчі, Севастополя... Просто кожен робив свою справу і не думав про те, як це коментуватимуть історики майбутнього, які навіть в армії не служили.

Людина, яка не бачила зблизька авіаносець, стверджує, що Битва біля атолу Мідвей — мізерія у порівнянні з будь-якою битвою на суші в Росії. Тимчасом ця битва зовсім не відображала переваги США у озброєнні. Рівні по силам флоти Японії і США зійшлися у важкому, стратегічному протистоянні. Японія втратила три гігантські авіаносці і один крейсер, сотні бойових літаків, Сша — один авіаносець. Загинуло тисячі пілотів і моряків. Після цієї битви американці захопили стратегічну ініціативу, яка привела до поразки Японії у Другій Світовій війні. Уявити навіть не можна у щоб вилилася для СРСР перемога Японії над США, які б могли на певному етапі самоізолюватися від світового конфлікту і законсервуватися на власній території. Тоді б відкриття «Другого фронту» на Далекому Сході стало б просто справою часу, і доступ до нафтових ресурсів Росії теж — справою часу. Але ж американці кинули виклик японцям і перемогли.  Кому спаде на думку вважати цю перемогу необов’язковою? Тільки пропагандистові, маніпулятору фактами.

Незрозуміло, навіщо було гостю редакції газети «Бульвар» так відверто пропагувати маргінальну, давно застарілу радянську версію далеких подій. Невже зневага до нерадянських, чи неросійських учасників антигітлерівської коаліції є особистою думкою цього чиновника? Чи, може, історик просто виконує план по обробці тубільного населення через газети з метою прив’язати  його до єдиноприродного «руського міра»?

Невже автор пасквіля на живих і мертвих союзників думає, що змінить думку більшості свідомих громадян України, які давно навчилися відрізняти грішне від праведного. Адже ми живемо, слава Богу, не за залізною завісою часів СРСР. Маємо вільний доступ до інтернету, можемо читати мемуарну літературу, праці Черчілля, Тіпельскірха, Кесельрінга і навіть засекречені донедавна архівні документи. А от, як сам признався, Мединський не брав у руки архівних документів. Мабуть, має алергію на пил. То навіщо тоді просторікувати про відомі факти і сіяти брехню? Культурою треба займатися...

Андрій ГУСЄВ