Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Хто спровокував холодну війну?

Мабуть всі погодяться з тим, що «холодна війна» — одна із найтривожніших сторінок ХХ століття — виявилася породженням перш за все людської недосконалості та ідеологічних протистоянь.

Її не було б, коли б вчинки людей і діяння держав відповідали їхнім словам і деклараціям. Завжди і у всьому.

Разом з тим, «холодна війна» звалилася на людство. Унікальний шанс побудови стабільного миру для багатьох поколінь після розгрому німецьких авантюристів у другій Світовій війні не був використаний.

Можливо для антигітлерівської коаліції на шляху до непорушного миру несподівано виникли обставини, про які США, СРСР і Англія не знали в Тегерані, Ялті, Потсдамі? Але відповідь категорична: «холодна війна» спалахнула, оскільки її бажали.

Бажали ті, кому не терпілося замістити тільки що вибитих із сідла претендентів на світове панування і зробити Землю у крайньому випадку на 85 відсотків (вираз Г. Трумена) схожою на американський еталон. Бойові спільники раптом перетворились на ворогів, яким стало тісно на одній планеті. Все це не в’язалося зі здоровим глуздом.

Все це так, якщо не брати до уваги, що «холодна війна» спалахнула не раптом, а як не парадоксально, ще в горнилі «гарячої війни».

Виявляється, що майбутні союзники тайно мріяли про те, що битви, у яких Лондон і Вашингтон довго були спостерігачами, виснажать сили Німеччини, а ще більш Росії. Так відпрацьовувались варіанти стратегії і тактики в розрахунку на отримання рішучої переваги на фінальній прямій війни і використання цієї переваги проти радянської Росії, яку адмірал У. Легі (наближений Ф. Рузвельта і довірена особа Г. Трумена) з 1943 року називав у «своєму оточенні» не інакше як «новим агресором». В 1944 році керівники американських збройних сил почали налаштовуватись на «неминучу» третю Світову війну з «тоталітарною державою-агресором». Г. Гоп­кінс, радник Ф. Рузвельта, записав в 1945 році, що декому «дуже хотілося, щоб американські армії, пройшовши через Німеччину, почали війну з Росією після поразки Німеччини». Але карти поплутала незакінчена війна з Японією і потреба в допомозі Червоної армії.

Чи завжди відповідною була реакція радянських «вождів» на актуальні і потенційні виклики, що кидались із-за океану? Чи ділити навпіл вину за всі перед і післявоєнні ускладнення, перипетії, трагедії? Як від­різнити зерно від полови, грішне від праведного, розмежувати з минулим у контексті цих гріхів на Сталіна і сталінізм, щоб не підмінити одну напівправду іншою ще менш достойною?

Сам термін «холодна війна» був запущений в 1947 році. Ним стали відображати стан політичної, економічної, ідеологічної, «напіввійськової» та іншої конфронтації між державами. Один із головних теоретиків і практиків «холодної війни» Джон Фостер Даллес сповідував у якості вершини стратегічного мистецтва для США «балансування на грані війни». А в одному урядовому документі Вашингтона тієї пори записано: «холодна війна» суть «справжня війна, ставка в якій — виживання свободного світу».

На війні як на війні. Тут заборони або не існує, або вона девальвується і перетворюється на ритуальні послуги. Коли думками партнера рухає голий розрахунок.

З червня 1941 року Радянський Союз «перемелював» у важкому єдиноборстві всі сили Німеччини. «Найбільшою опорою» називав президент Ф. Рузвельт «російський фронт», де героїчно воювали також понад 6 мільйонів українців.

Велика битва на Волзі, де воював мій батько — Слободяник Янко Адамович, за визнанням біографа Рузвельта Р. Шервуда, «змінила всю картину війни і перспективи близького майбутнього. В результаті однієї битви Росія (так вони називали СРСР. — В.С.) стала в ряд великих світових держав». Перемога на Курській дузі, де також воював мій батько, дала зрозуміти союзникам, що крах гітлерівської Німеччини є лише питанням часу.

Політики на Темзі і Потомаці стали дедали більше непокоїтися через швидке зміцнення СРСР (не без вагомої допомоги Західних країн). Відомий британський стратег Ліддел-Харт в секретній записці (1943 рік) доповідав У. Черчилю: «За іронією долі, міць, яку англійці мають наміри зім’яти, так як вона величезною перешкодою стоїть на їхньому шляху до перемоги, водночас є найміцнішою опорою західноєвропейського будинку».

А наскільки все було серйозно, говорить документ управління стратегічних служб (УСС) США, поданий до уваги Квебекської конференції Ф. Рузвельта і У. Черчіля (серпень 1943 року). УСС висунуло 3 варіанти дій:

1. Терміново розпочати спробу врегульовувати наші розбіжності з СРСР.

2. Америка і Великобританія продовжують протягом часу стратегію і політику… в надії домогтися тим самим як поразки Німеччини, так і зміцнення своїх позицій через урегулювання деяких речей з СРСР.

3. Спробувати повернути проти СРСР всю міць переможеної Німеччини, поки що керованою нацистами чи генералами.

Автори вважали, якщо «перевага буде надана третій альтернативі, то все не пройде гладенько. По-перше, на заваді стане суспільна думка, по-друге, «доведеться взятись ще раз без допомоги СРСР за невиконувану задачу завдання поразки Німеччині».

У квебекському протоколі відзначено, що учасники зборів генерали Маршал і Арнольд, адмірали Легі і Кінг (США), військові керівники з Англії Брук, Паунд і Портал «приміряли», «чи не допоможуть німці» вступу англо-американських військ в Німеччину, «щоб дати відсіч росіянам». Але від такого плану утримались. І чи не тому, що всі наступальні ресурси СРСР вже вичерпаються до весни 1944 року? До моменту передбачуваної висадки у Європі.

Адже, відкривши Другий фронт, вони нарешті не в теорії змогли побачити масштаби тягара, які ці роки несли народи Європи.

На заключному етапі війни суперництво двох тенденцій в політиці США і Великобританії різко загострилось. Одні бажали сепаратного замирення з консервативною Німеччиною, поки «росіяни увійдуть до Європи», інші готували спеціальні рейди для встановлення західного військового контролю. «Я дуже хотів, — згадував після війни Черчіль, — щоб ми випередили росіян в деяких районах Європи».

Відомий також конфлікт у справі «Вольфа-Даллеса», — переговорів емісарів США, Великобританії і Швейцарії з обергрупенфюрером СС Карлом Вольфом (березень 1945 року). «Справу Вольфа» кваліфікують як «першу операцію «холодної війни». Ален Даллес домовлявся з Вольфом про передачу з рук в руки США і англійцям Австрії, Румунії, Болгарії, Венгрії. Коли б задумана операція, що була спрямована проти Ф. Рузвельта і його курсу на виконання ялтинських домовленостей відбулась, то за капітуляцією угруповання вермахту в Італії відбулося б відкриття англо-американським військам всього Західного фронту при збереженні і посиленні супротиву наступу Червоній армії.

1 березня 1945 року Ф.Рузвельт у виступі в Конгресі підкреслив: «Мир, який ми будуємо, не може бути американським, британським чи російським, французьким чи китайським. Він не може бути миром великих чи малих країн. Він має бути миром, що базується на спільних зусиллях всіх країн…». Має прийти, говорив президент, «кінець системи односторонніх дій, замкнутих блоків, сфер впливу, балансу сил і всіх цих і подібних методів, які використовувались віками і завжди безуспішно». Все це залишається актуально і нині.

Мир, накреслений Ф.Руз­вельтом, не влаштовував протилежну фракцію у Вашингтоні. 12 березня 1945 року президент Рузвельт помер. Його наступник Г. Трумен заявив 23 квітня 1945 року: «Це радянсько-американське співробітництво необхідно ламати зараз або ніколи…». Трумен вважав, що «росіяни» тільки заважають США. Д. Маршал насилу вгамував свого президента. Але таємниця «манхетенського проекту» (США володіли засобом, який дозволяв їм монопольно вершити світові справи — атомною бомбою) поступово спливала на поверхню і пояснювала нетерпіння Трумена. Атомна бомба перетворилась в «домінанту післявоєнного планування Вашингтону».

Сім’я «холодної війни», що дало немало ядовитих сходів, можна знайти у щоденниках Трумена, довгій «телеграмі» посла США Дж. Кеннана з Москви у Вашингтон і який був відізваний з Москви в 1952 році за «ворожість» за вимогою уряду СРСР.

У фундаментальному аналітичному документі, коли ще був живий Рузвельт, від 31 січня 1945 року, ОРК 250/1 знаходимо, що Радянський Союз «повинен і буде до 1952 року уникати конфліктів з Англією і США». Але вже 9 жовтня 1945 року ОКНШ б’є тривогу: Радянському Союзу приписується «здібність захопити всю Європу тепер, або до 1 січня 1948 року», кинувши на це 40 дивізій. Разом з тим з Європою Москві нічого не вартує включити у сферу свого впливу Туреччину та Іран. Одним кидком досягти Піренеїв і перевалити через них, а в Азії захопити Китай.

Це мабуть є гіперболізацією тодішнього потенціалу СРСР, але заручниками імперської «більшовицької» окупації, як це і передбачав У. Черчіль, на довгі роки стали Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Прибалтійські республіки (території останніх були практично анексовані 1940 р.). Війська СРСР, щоправда, допоки не мали успіху у важкій кровопролитній війні з УПА Степана Бандери на Заході України. Але і тут відчайдушна боротьба українців за незалежність поступово душилася методами не лише бойових дій, а й бузувірських репресій проти сімей повстанців і мирного населення.

Повертаючись до меморандуму ОКР за № 329, що був складений 4 вересня 1945 року, на наступний день після завершення Другої світової війни знаходимо також «слабкості» СРСР і серед них: військові втрати в людській силі і промисловості, відкат назад від розвинутої промисловості (15 років); відсутність стратегічних ВПС (5-10 років); вразливість нафтових джерел, життєво важливих промислових центрів для бомбардувальників дальньої дії; відсутність атомної бомби; спротив в окупованих країнах (5 років). Логічно було б упередити тривожний поступ комуністів по Європі, допоки СРСР був таким уразивим. Вчитуємося у документ ОКНШ 1496/2 від 19 вересня 1945 року, через два тижні після капітуляції Японії: «Коли стане зрозуміло, що проти нас готуються виступити війська потенційного противника… необхідно прийняти всі підготовчі заходи для завдання першого удару (США), якщо він буде необхідним».

В директиві РНБ 68 (14 квітня 1950 року) було вказано, що «в епоху сучасних систем зброї військова перевага можливого першого удару набуває дедалі більшого значення і це означає для нас (США) необхідність бути в такому стані готовності, щоб коли ми піддамося нападу, вдарити всією силою і якщо можливо ще до того, як буде здійснений радянський удар».

Безумовно, що йде стрімкий процес мілітаризації економіки, ідеології, психології суспільства. Вашингтон занурюється в великодержавний транс, втягуючи в нього інші країни Заходу. Натомість в подібному трансі перебував й СРСР, солдати якого досі відчували ейфорію побідоносного поступу Європою.

Будь-яка війна для товстосумів — це вигідна «тема», що дає можливість не тільки спрямовувати частину національного багатства на якусь «велику і благородну» мету, але також тримати в покорі свій народ та збільшувати свої статки. Воєнно-промисловий комплекс США запрацював на повну потужність.

Ось тільки деякі закодовані операції в планах США. Експериментальний план «Пінчер» (1946 р.) передбачав, що напад на СРСР буде здійснено з використанням баз в Туреччині, Італії, Китаї. План «Бройлер» (1947 р.). в операції мали бути задіяні бази Великобританії, Єгипту та Індії. План «Дропшот» (1949 р.) — вся планета мала стати полем бою. Якщо в документах ОРК 329 передбачалось бомбування 20 міст, то в 1948-1949 роках вже 70 центрів СРСР. 300 атомних бомб прив’язувалися до 200 цілей в 100 містах, щоб заразом перетворити на попіл 85% промисловості СРСР. 75-100 атомних бомб відпускалися на виведення з ладу стратегічної авіації.

Президент вимагав гарантій і так народився замисел «Дропшота» (повна готовність — 1 січня 1957 р.). Крім того, американський конгрес виділяв мільйони доларів для «підривної діяльності на території СРСР» в додаток десятки мільярдів, що витрачались нелегально. Один із планів передбачав «свідоме втягування СРСР у війну у близькому майбутньому». У директивах приписували, щоб зовні не був примітний її організатор — уряд США.

«Холодна війна» планувалася на ідеологічній основі. В каталозі американської держави з’явився навіть такий модернізм, як «війна за ідеологічними мотивами».

СРСР з його імперськими володіннями і комплексом комуністичного месіанства ставав конкурентом США на міжнародній арені. Могутність СРСР стала результатом і колосальної науково-технічної допомоги США та Великобританії «Совєтам» упродовж 1941—1945 рр.

День 30 жовтня 1961 року не увійшов в політичні календарі СРСР як знаменна дата. Те, що відбулося, різко відобразилося на ході «холодної війни» між двома ядерними державами. 30 жовтня 1961 року в ясному небі над Новою Землею запалало друге сонце (70 секунд горіння). Це був термоядерний повітряний вибух силою більше 50 мегатонн в тротиловому еквіваленті. До цієї події почали готуватися за 5 років до встановлення дня «Ч». Сам виріб — «202» важив 26 тонн. Вибухова хвиля тричі обійшла земну кулю. Кілька років вивозили потім людей з островів Карського моря, накритих радіаційною хмарою. Радіаційну хворобу не діагностували. Тисячі білих ведмедів загинули від переопромінення, а чайки — осліпли. 5-6 мільйонів кюрі, викинутих в небо Арктики нікуди не ділись. У них період напіврозпаду сотні років.

Як свідчив контр-адмірал Г. Костєв — над Маточкі­ним Шаром рвонули тільки 50 мегатонн, а спочатку планували — 100, але вчені боялися проломити земну кору! А генерал-полковник Негін розповів репортерам англійського телебачення, що натхненні вибухом «сахаровці» запропонували Хрущову проект «Армагедон» і направити в Атлантику корабель, начинений дейтерієм в 100 мегатонн тротилового еквіваленту. Обшити його листами кобальту, щоб при випаровуванні металу в ядерному пеклі виникло найбільше радіаційне зараження. Детонатором плавучої водородної бомби мала б слугувати звичайна атомна бомба. Хрущов подумав — і відмовився.

Стаття  Дж. Кеннана, опублікована під псевдонімом «Містер Х» в журналі «Форін аффере», стала першою програмою дій США на наступні роки: «США спроможні в гігантському ступені наростити навантаження, які будуть обтяжувати радянську політику і таким чином можуть бути заохочувані тенденції, як в кінцевому рахунку призведуть до розвалу... Радянської влади».

Публікуючи цей маніфест «холодної війни» Дж. Кеннан знав, що президент «дозрів» до оголошення політики «стримування» і «відкидання». Особливо постаралася в «просвіті» Г. Трумена Рада національної безпеки.

У меморандумі СНД 7 (березень 1948 року) пропонувалося оголосити, що розгром світового комунізму керованого СРСР, має життєве важливе значення для США. «Цієї мети неможливо досягти шляхом оборонної політики».

Які ж необоронні методи вважались прийнятними для недопущення радянського впливу на «потенціал Європи»? У поєднанні вони створювали «стратегію холодної війни». «Всі умови мають бути жорсткими і принизливими для комуністичного режиму. Вони можуть нагадувати Брест-Литовський мир 1918 року». Чому був такий жаргон? На думку РНБ: «У теперішній час є ряд цікавих російських емігрантських груп, і кожна з них куди більше підходить для керівництва Росією, ніж нинішній уряд». «Щоб остаточно розправитись з силами спротиву традиційними методами російської громадянської війни». Цікаво, якими силами США збирались окуповувати СРСР. Ось точні дані: дві дивізії і дві авіагрупи посилались для втихомирення в Москву, по одній в Ленінград, Архангельск, Мурманськ, Горький, Куйбишев, Київ та інші міста. Всього відряджалось у військо 22 дивізії і 22 авіагрупи. 

Згідно плану «Дропшот», в момент удару, день «Д» (1 січня 1957 року), у США мала бути кількісна перевага 10:1 «по атомній зброї і випередження установленої наступальної так і звичайної зброї». Але СРСР робив усе, щоб США не отримали «вигідної переваги 10:1», адже потім довелося б задовольнятись паритетом. Саме тут відгадка, чому, незважаючи на множину варіантів превентивних ударів по «потенційному противнику», Вашингтон утримався від цих кроків.

Такий літопис у загальних рисах «холодної війни», її витоків і занепаду, але чи це насправді так? Хто нині попереду в подоланні мислення «холодної війни»?!

Не перевелись ще, на жаль, і нині прихильники тези, що Росія є «ключовим геополітичним супротивником США». Хоча економіка Росії явно поступається за показниками сумі економік Західних держав і є, на сьогодні лтше регіональною потугою. Можливо, в основі цього міфу лежать великі бюджетні гроші, за яким сумують американські «яструби»? Для них всеперемагаюче торжество політики розуму над політикою сили досі є невигідною оборудкою. Приклад суверенної України, яка у контексті сказаного, здала весь свій ядерний потенціал не тільки з надією на здоровий глузд, а що це свідомо зроблять також всі ядерні держави, став своєрідним донкіхотством. 

Привиди «холодної війни» під масками неофашизму, комунізму та імпер­ських амбіцій все ще блукають світом. Світовому спів­товариству треба прикласти максимум зусиль в ім’я миру для всіх і кожного на планеті Земля, «миру, що базується на спільних зусиллях всіх країн».

Тільки мир і роззброєння створять можливості вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем держав, подолання тоталітаризму, імперських амбіцій та ідеологій, суперництва і світової соціально-економічної кризи, що стане запорукою процвітання людства.

Адже за таких обставин страхи і конфлікти минулих часів втратять сенс, куди більше значення набуватиме міждержавне співробітництво, що дає можливість назавжди зламати психологію «холодної війни».

Василь Слободяник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com