Цей тиск не припинявся ніколи

Русифікація України послідовно тривала упродовж щонайменше 200 років. Нині вона вуалюється під потреби і права національних меншин. В попередній період історії процес денаціоналізації українців набував жорстоких і брутальних форм.

 27 лютого 1802 року. Остаточно ліквідовано  «паперову» автономну самоврядність українських країв та реорганізовано їх у Київську, Чернігівську, Полтавську та Слобідсько-Українську губернії, які були приведені в повну відповідність із російськими губерніями в усіх галузях життя.

9 липня 1804 року. «Височайшим повелением» затверджено цензурний Статут. У ньому виразно написано: «Ни одна книга или сочинение не должны быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой».

Листопад 1804 року. Міністерство освіти Російської імперії ухвалило Статут, що нав’язував українським школам систему російської освіти. Вчителям та учням наказано спілкуватися лише російською мовою.

1808 рік. Закрито Руський (український) інститут Львівського університету, де на двох факультетах (філософському та богословському) низку предметів викладали українською мовою.

1810 рік. Києво-Могилянську академію формально перетворено в Духовну академію, а колегії ще раніше стали духовними семінаріями. Замість розсадника вищої освіти для всіх станів українського суспільства Києво-Могилянську академію перетворили в окрему духовну школу, яка повинна була стати твердинею обрусіння України.

24 липня 1817 року. Святійший Синод на підставі особливої доповіді комісії духовних училищ закрив Києво-Могилянську академію, що проіснувала понад 200 років. Клопотання тогочасної української політичної еліти про перетворення Академії на університет російський уряд категорично відкидав.

1817 рік. Запровадження викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини, яка входила в той час до Австро-Угорської імперії.

1816–1821 роки. Посилення мілітарної окупації України (500-тисячне російське військо у військових поселеннях на українській землі).

1819 рік. Замість закритої 1817 року Києво-Могилянської академії створено Київську Духовну академію, яка не тільки денаціоналізувала українську молодь, а й притягала на Україну молодь чужоплеменну, головно з Московщини.

1826–1828 роки. Створено третій відділ імператорської канцелярії – першу російську таємну поліцію. З її активною допомогою посилився наступ на український «сепаратизм» після польського повстання 1830– 1831 рр.

1831 рік. Скасування царським урядом магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

21 березня 1833 року. Міністр освіти граф Сергій Уваров у своїй промові до кураторів шкільних округ наголосив, що всю освітню діяльність треба грунтувати на триєдиній формулі: «православие, самодержавие, нородность». Ця політична формула утверджувала російський імперський дух, ідеологію асиміляції неросійських народів, знищення українства.

1834 рік. «Зникло» унікальне наукове дослідження – словник П. Білецького-Носенка. Автор подав його на затвердження до Московської Академії Наук. П.Білецький-Носенко за шість років підготував змодифікований новий словник, подав до Московської Академії, але був відхилений, знову «загубився». Перший словник відшукали і в 1964 році, тобто приблизно через 130 років, видали в Київській Академії Наук. У словнику подається у гніздовій формі повний граматичний вираз. Білецький-Носенко обігнав лінгвістичну науку більш, як на 100 років. Бо вже 130 років перед виходом у світ цього словника він порушує лінгвістичні закони, до яких сучасні лінгвісти дійшли лише в ХХ ст., так звані закони словотвору.

15 липня 1834 року. Для виховання української молоді в російському дусі у Києві засновано Університет св. Володимира.

1835 рік. Щоб нічого не нагадувало українцям про колишню окремішність, офіційно скасовано «Молороссийское генерал-губернаторство». У той час Київ – останнім серед міст – утратив особливий статус, що передбачався Магдебурзьким правом. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківську, аби знищити саме поняття українськості в географічних назвах.

8 лютого 1838 року. Відкрито Комітет внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і контролював практично всі друкарні Київського навчального округу. Головним в роботі Комітету внутрішньої цензури – недопущення будь-якого проукраїнського слова.

Листопад 1839 року. Болісний відгомін імперської глухоти до природніх потреб українців розмовляти своєю мовою, розвивати її, милуватись і насолоджуватись рідним словом сконцентрований у листі Т. Г. Шевченка до брата Микити: «Микито, рідний брате! Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по московському, а по нашому… ...нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучно, шо я всяку ніч тільки й бачу у сні що тебе, Кирилівку, та ридаю... Прокинусь, заплачу… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по своєму, будь ласка, а не по московському...»

1841 рік. Російський критик В. Бєлінський відгукнувся в «Отечественных записах» на український альманах «Ластівка». Не сказавши ні слова по суті аналізу зібраних у «Ластівці» творів, В. Бєлінський перетворив рецензію на маніфестацію своєї ненависті до української літератури. На його думку, вона просто не має права на існування. Бо, перша теза, не існує самостійної мови, якою може створюватися повноцінна література. «Ми маємо повне право сказати, що тепер уже не має малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя». В. Бєлінський писав, що історія Малоросії – це побічна річка, яка впадає у велику ріку російської історії. Він стверджував, що малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше – державою. Друга теза, якою В. Бєлінський обґрунтовує неможливість існування української літератури, полягає у відсутності для такої літератури читача. Письменники пишуть для публіки, публіка – це освічений клас суспільства. Немає української освіти – значить немає й української публіки. Писати українському письменникові ні для кого. Третій аргумент В. Бєлінського полягав у тому, що для української літератури відсутній повноцінний предмет художнього відображення. Адже селянський світ, «мужицьке життя саме по собі мало цікаве для освіченої людини». В. Бєлінський, не зрозумівши ні задуму альманаху «Ластівка», ні змісту текстів, принизився до брутальної лайки: «Гарна література, яка тільки дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму». Професор І. Л. Михайлин слушно підкреслив, що «рецензія В. Бєлінського на «Ластівку» остаточно розвіяла всі сподівання українських діячів на співробітництво з передовими демократичними російськими силами в справі розвитку української журналістики».

1842 рік. Указом Миколи І скасовано Литовський статут, що уже давно став українським національним правом. В Україні в повному обсязі набрали чинності російські загальноімперські закони. Скрізь – «од молдаванина до фінна» – самодержавний уряд ігнорував національні інтереси неросійських народів.

5 квітня 1847 року. За участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства у Киеві заарештовано Тараса Шевченка. Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було рівнозначне ув’язненню (пробув до 2 серпня 1857 р.).

19 червня 1847 року. Циркуляр Міністра внутрішніх справ з наказом вилучити з продажу твори учасників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 році в Україні була опублікована тільки одна книжка, у 1848 році – три, у 1849 році – 2, у 1850 році – 1, у 1851 році – 2, у 1856 році – 5.

1847 рік. Розгром Кирило-Мефодіївського братства, розгорнулася нова хвиля шаленого переслідування українства. На українських патріотів посипались брутальні звинувачення. Цинізмом історичної інтелектуальної обмеженості віє з листа російського критика і філософа «неистового» Віссаріона Бєлінського про Тараса Шевченка до П.В. Аннєнкова, написаного у грудні 1847 року: «...Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя и императора, другой – на государыню и императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил».

Листопад 1848 року. Розпорядженням Міністерства народної освіти Австрії вивчення русино-української мови визнано обов’язковим у всіх гімназіях Східної Галичини.

1853–1856 роки. Російська імперія веде Кримську війну проти союзу Англії, Франції та Оттоманської імперії. Основними постачальниками гарматного м’яса були українські губернії, адже у російських військових частинах, які брали участь у війні, було 60-70 відсотків українців. Вони гинули не за українські, а за російські імперські інтереси… Із 155 загиблих при обороні Севастополя офіцерів не менше 55 були вихідцями з українських сімей, зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя 25 – вихідці з України.

1857 рік. Інструкція попечителям Київського та Віленського навчальних округів про те, щоб «должности учителей истории в гимназиях и уездных училищах замещаемы были исключительно природными русскими».

1858–1898 роки. У Східній Україні зросійшено 1,5 млн. українців і 100 тисяч стало білорусами.

1859–1897 роки. Полонізовано 600 тис. українців. У першій половині ХІХ-го століття румунізовано 140 тис. буковинських українців. Кількість українських популяцій зменшується і внаслідок епідемії холери (1845–1855) і голоду 1847 р. У Східній Галичині від голоду померло 200 тис. осіб.

1859 рік. Розпорядження цензурі, щоб «сочинения на малороссийском наречии, писанные собственно для распространения их между простым народом, печатались не иначе, как русскими буквами».

1859 рік. Азбучна війна (також азбучна завірюха), рух галицьких українців, спричинений спробою австрійського уряду (міністр освіти Л.Тун), за наполяганням галицького намісника графа А. Ґолуховського, запровадити латинку замість кириличної абетки.

12 червня 1862 року. За розпорядженням Міністра освіти Російської імперії всі українські недільні школи (було 68) закрито. Їх за свій кошт організувала передова українська інтелігенція. Основна мета недільних шкіл – «дати українському народові освіту в найбільш приступній та зрозумілій для нього самого формі, народною українською мовою».

1862 рік. Перестав виходити журнал «Основа» (проіснував лише 22 місяці), який з великими труднощами відкрили 12 січня 1861 року Василь Тарнавський та Григорій Галаган.

Червень 1863 року. На імя Міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва надійшло подання голови Київського цензурного комітету Новицького, в якому той повідомляв, що до його відомства надіслано рукопис «Притчи господа нашого Иисуса Христа на украинский мови розказани». Головний київський цензор висловлював сумніви щодо потрібності учням-українцям читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийського наречия нигде не допущено». 

21 червня 1863 року. Редактор газети «Московские ведомости» Катков написав, що Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою. Мовляв, український народ є лише частиною російського народу. Малоросійської (української) мови ніколи не було і, не дивлячись на всі зусилля українців, досі не існує. При бажанні, мовляв, можна вигадати і якусь малоросійську мову, як можна вигадати особливу мову навіть Костромської або Рязанської говірки.

8 (18) липня 1863 року. Антиукраїнська реакція завершилася таємним Валуєвським циркуляром. Заборонено видавати українською мовою книжки релігійного змісту, навчальні та призначені для початкового читання народу. До друку дозволено лише твори красного письменства.

14 липня 1864 року. У Росії прийнято новий Статут про початкову школу, згідно з яким навчання наказано проводити лише російською мовою.

1866 рік. У Києві засновано міську публічну бібліотеку, укомплектовану лише російськомовними книжками. Ця загальнодоступна бібліотека стала розсадником цареславства і російщення українців.

1869 рік. Ухвалено закон про доплати присланим в Україну чиновникам російського походження за утвердження російської мови, тобто за російшення.

25 травня 1874 року. Видано новий статут про початкові народні школи, у якому підтверджено положення статуту від 14 липня 1864 року про те, що в усіх початкових народних школах Російської імперії навчання ведеться російською мовою.

1875 рік. На базі Теологічного інституту засновано Чернівецький університет з німецькою мовою навчання та окремими катедрами української та румунської мов.

24 квітня 1876 року. Особлива імператорська комісія («Совещание») у складі Міністра внутрішніх справ (голова), Міністра народної освіти, обер-прокурора Святійшого Синоду, головного начальника ІІІ-го Відділення власне його величності Канцелярії та голови Київської Археологічної Комісії тайного радника Юзефовича запропонувала вжити особливі заходи проти українофілів. На основі їхніх пропозицій сформульовано таємний Емський указ.

18/30 травня 1876 року. Імператор Олександр ІІ у німецькому місті Емсі, куди він їздив лікуватися, підписав таємний цензурний указ, яким заборонено ввозити до Російської імперії, без особливого на то дозволу, будь-які книжки, брошури українською мовою. Заборонено друкувати і видавати оригінальні твори та переклади українською мовою за винятком історичних документів і пам’яток (при збереженні правопису оригіналів), а також творів «изящной словесности» за умови дотримання російського правопису. Заборонено різні сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування українською мовою текстів до музичних нот. У 1876 р. було припинено існування Київського (Південно-Західного) відділення Імператорського географічного товариства, яке послужило справі активізації українознавчих досліджень).

1877–1878 роки. Російсько-турецька війна принесла українському народові величезні економічні збитки та людські втрати.

 15 квітня 1881 року. Російське самодержавство стратило українського вченого-винахідника, революціонера Миколу Кибальчича, члена «Народної волі».

8 жовтня 1881 року. Імператор Олександр ІІ затвердив доповідь «Особого совещания», яке визнало за необхідне зберегти правила цензурного указу 1876 року, доповнивши їх наступними поясненнями: дозволено також друкувати словники, тексти українських пісень за умови дотримання російського правопису. Драматичні п’єси, сцени, куплети українською мовою можна виконувати лише з дозволу генерал-губернатора або губернатора. Заборонено створювати спеціальні українські театри і формувати трупи для виконання п’єс і сцен виключно українською мовою.

1881 рік. Святійший Синод заборонив виголошувати церковні проповіді українською мовою.

1883 рік. Київський генерал-губернатор О. Дрентельн заборонив театральні вистави українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля). Ця заборона діяла 10 років.

1884 рік. Закрито всі українські театри.

13 червня 1886 року. Підтверджено закон від 21 листопада 1869 року про доплату, присланим в Україну чиновникам-росіянам, за успіхи в «обрусении» українців. Доплату скасовано лише 1919 року.

1888 рік. Указ імператора Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1890–1914 роки. Масові переселення українських селян до Сибіру й Далекого Сходу, яке позбавило Україну близько 5 млн. людності. Згодом зросійшені українці називали себе росіянами, збільшуючи кількість росіян.

1892 рік. Царський режим заборонив в Україні перекладати українською мовою російські твори.

1894 рік. У найрізкішій формі підтверджено заборону (Емський таємний циркуляр 1876 року) ввозити до Росії українські книжки з-за кордону.

1895 рік. Головне управління у справах друку спеціальним циркуляром заборонило друкувати будь-які книжки і збірники українською мовою для дитячого читання, «хотя бы по существу содержания они и представлялись благонамеренными».

1896 рік. Школа в Україні «стала ще більше москалізаторською, ніж була, – писав Б. Грінченко. – Величезна більшість вчителів соромить дітей їхньою українською мовою говорити. Українські національні згадки про українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається, дається вкраїнському народові як його рідна».

1897 рік. Перепис населення в Російській імперії засвідчив, що українці за грамотністю знаходилися на найнижчому рівні стосовно усього населення російських губерній і усіх «руських», і усіх народів Росії. 23,3% письменних чоловіків і 3,9% письменних жінок. Це той український народ, про який у часи Богдана Хмельницького сирієць Павло Алепський писав, що майже всі чоловіки, за малим винятком, навіть більшість їхніх жінок і дочок, грамотні.

(Далі буде)