Колись він був янголом

Вперше Україна як територія, де проживають східні слов’яни, згадується в Іпатіївському літописі від 1187 року у зв’язку зі смертю в Переяславі князя Володимира Глібовича: «і плакашица по нем вси Переяславци… о нем же Украйна много постона». У 1189 літопис згадує, що князь Ростислав прибув «ко украйне Галичськой». З ХVI століття слово «Україна» вживається в офіційних актах та літературних творах паралельно зі словом «Русь». Згодом його почали тлумачити як «окраїна Російської імперії», що суперечило елементарній логіці. Адже ж Московія стала Російською імперією допіру на початку XVIII століття — через п’ятсот п’ятдесят років після першої письмової згадки про Україну. Яке ж, усе-таки, походження назви землі нашої?

Сергій Шелухін — письменник, фольклорист, історик і міністр юстиції в уряді Директорії, звертає увагу на те, що в поняття «окраїна» і «україна» народ вкладав різний зміст, що відбилося, зокрема, у звичаї під час весільного обряду краяти коровай, який символізує землю. «Слово «україна» — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після цього сам стає окремим цілим і має самостійне значення, — писав цей дослідник у статті «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів», що побачила світ 1936 року в Празі. — Се поняття відноситься тільки до землі». На доказ Шелухін наводить низку уривків із пісень, у тому числі й такий:

Ой по горах, по долинах

Та й по чужих українах

Ой там козак п’є, гуляє…

Отже, україна — це народна назва території з певними межами, на яких жили україняни, про що знову ж таки згадується в Іпатіївському літописі. У творах стародавніх географів та книжників назва нашої землі в різні часи мала аналоги: Русь, Росія, Червона Русія, Сарматія, Козакія, Черкасія, що дало підставу Максимовичу ототожнювати Руську землю з Україною. З ХVII століття вона віддала одне зі своїх імен Московщині. На думку Шелухіна, книжну назву землі нашої замінено народною через практичну потребу дипломатів, послів та й просто мандрівників, їдучи на коні, розпитуватись у місцевого населення про шлях до столиці чи якогось іншого населеного пункту. Карти правилися, так би мовити, на ходу. Така тенденція панувала в цілому світі, й про це засвідчує той факт, що назва «Канада» з індіанської мови перекладається як «село»: так місцеве населення відповідало на розпитування чужоземців.

Однак це пояснення не є вичерпним, а тому варто прислухатися до версії відомого орнітолога і природозахисника, а також дослідника «Слова о полку Ігоревім» під природничим кутом зору, доктора біологічних наук Миколи Шарлеманя, що звернув увагу на чомусь забутий у нас синонім слова журавель — кран. Воно збереглося в німецькій мові, а в нас служить назвою будівельного знаряддя з довгою, як у цього птаха, «шиєю». Такий збіг не випадковий. У VI-ХII століттях навколо річки Укер у Померанії — географічної області, яка нині належить Німеччині, мешкали західнослов’янські племена — украни, що поклонялися журавлям та лелекам. Між іншим, перший із цих двох фактів проливає світло й на те, що українці найближчі до німців національними маркерами на речовині спадковості — дезоксирибонуклеїновій кислоті, цій нитці, яка тягнеться крізь вічність, зшиваючи в єдине ціле різні покоління того ж самого роду.

До цибатих істот на нашій землі й до сьогодні збереглося особливе ставлення, а гербів та печаток з їх зображенням налічується з півтора десятка. Скажімо, в нижній частині герба районного центру Ананьїв на Одещині, відомого з 1753 року, троє лелек стоять на гніздах; на гербі селища міського типу Біловодськ Луганської області бузько з 1781 року розгулює по зеленому полю; на гербі Буська, що на Львівщині, цей птах стоїть з піднятою лапою, а на гербі Корсуня (Черкащина) він влаштувався на надбрамній вежі. На гербі районного центру Дунаївці (Хмельниччина) він з 1605 року, коли герб затверджено, тримає в лапі камінь. За тодішніми уявленнями, перелітний ключ, коли спускався відпочити на землю, то виставляв вартового, а той брав камінь, щоб, ненароком заснувши, можна було прокинутися від звуку падіння. Такий на нашій землі народився символ пильності в боротьбі з ворогами. Пильність символізує і герб села Щуровичі Радехівського району Львівської області, де «на червоному тлі лелека тримає в дзьобі змію, скручену на кшталт літери «S».

Цей птах має ще такі назви: чорногуз, бусел, бузько, боцюн, боцян, гайстер. Остання з них — пам’ятка про скіфського бога плодючості Гайстеріса, а за іншою версією — про богиню вечірньої і вранішньої зорі.

Він уособлює:

любов до рідної землі, тугу по Батьківщині: «Ізсушила силу чужина проклята, візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята…» — співається вже в сучасній пісні;

сімейну любов і злагоду, охорону домашнього вогнища: у давнину, побачивши лелек, що верталися з вирію, жінки кидали услід їм хліб, щоб у господі були гаразди;

повагу до батьків, турботу про них та й взагалі родинну любов: за легендою, молоді птахи обскубували з себе пух та гріли ним родичів, коли ті мерзли від старості;

 земну потугу: село, де оселилося багато лелек, завжди могло розраховувати на щедрий врожай, бо його обороняли душі предків, котрі спеціально для того разом із птахами верталися з таємничого вирію; «Бузьку, бузьку, на тобі галіопу (обрядове печиво у формі птаха. — Н. О.), мені дай жита копу, на тобі борону, а ти мені дай жита сторону, на тобі серпа, дай мені жита снопа»;

приростання родини; хлопчики, які хотіли мати сестричку, гукали услід журавлиному ключеві: «Бузьку, бузьку, принеси Маруську».

Шанують лелек не тільки на слов’янських землях.

За арабським повір’ям, на цих птахів перетворюються душі мусульман, котрі й разу не здійснили паломництва до гробу пророка Магомета, а тому вкоротити життя лелеці — те ж саме, що й убити людину;

за марокканськими та вірменськими віруваннями, це жителі далеких країв, котрі лиш на якийсь час убираються в пір’я, а вертаючись на Батьківщину, стають людьми.

А за оповідками наших далеких пращурів, лелека колись був янголом, котрому Бог дав величезний міх і, суворо застерігши, щоб ні в якому разі туди не зазирати, звелів кинути цю ношу в прірву. Та бідолаху дорогою здолала цікавість, отож розв’язав міх, і звідти повихоплювалося всіляке гаддя й розповзлося по всій землі… Відтоді перетворений на цибатого птаха янгол мусить збирати цю нечисть, спокутуючи свою вину, і часом тяжко журиться через власний непослух та, закинувши голову, молиться до неба.

Пізніша легенда розповідає про напад татар, які, спаливши село та полонивши жінок, кинули на згарищі безпорадних немовлят. І тоді лелеки підхопили їх у дзьоби й полетіли шукати запорозьких козаків і таки ж знайшли, а ті врятували свої сім’ї.

Кажуть, лелеки можуть плакати й тонко відчувають енергетику людини: біля недобрих та ледачих вони не селяться. Зате хата, над якою птахи звили гніздо, благословенна — не марно аптекарі вводили боцюнів у свої герби як символ благодіяння. Птахи страждають, коли в сім’ї чвари, й навіть спроможні помирити господарів, якщо ті розсваряться. Якщо чорногузи раптово полишають гніздо, то це знак великої біди, можливо, пожежі. На те є наукові підстави: життя в нашому світі контролює закон випереджального відбиття, згідно з яким кожна істота виживає завдяки тому, що дістає інформацію з майбутнього, а перелітні птахи щодо цього мають особливі можливості, адже завжди вчасно повертаються до своїх гнізд, щоб, не потрапивши під весняні заморозки, продовжити свій рід.

Авторка навіть зіткнулася з цим законом ще до того, як його сформулював академік Петро Анохін. Спостерегши, що ластівки не заселили гнізда під стріхою Параски Сисак, що жила в селі Лютіж під Києвом, написала науково-фантастичне оповідання «Інтеграл Пилипівни», де за сюжетом хата по-народному мудрої героїні згоряє. Так і сталося за збігом обставин саме тоді, коли цей твір побачив світ у журналі, який тоді називався «Радянська жінка».

У Німеччині про приліт лелек сповіщали герольди.

Є білий лелека, що селиться біля людей, а є чорний — той живе в пущі, стараючись не потрапляти на людські очі. Чому так? На це теж дає відповідь легенда.

Сусід із заздрощів підпалив сусідові хату, а показав на лелеку, хоч той, вихопившись почорнілим із полум’я, навпаки, носив воду, щоб загасити пожежу. Звідтоді бідолашний птах і заховався в пущі від людського гніву та з образи. Чорний лелека записаний до Червоної книги як вид, що перебуває на грані зникнення.

Перелітний журавлиний ключ з його неповторним «курли-курли», що проникає в саму душу, — то ціла філософія. У дорозі птахи постійно змінюють свої позиції: втомлені відступають, а на їх місце стають відпочилі, але стрій при цьому ніколи не ламається. Клин веде ватажок, навігатор, що визначає шлях за географічним рельєфом удень, зоряним малюнком уночі та іншими ознаками, ще невідомими людині. А ще він перший приймає на себе удар повітряних потоків, полегшуючи іншим путь. Природно, він і втомлюється найбільше, але в зграї достатньо дужих і досвідчених, готових задля спільного блага зайняти місце ватажка. Бо завдяки чіткій організації гурту кожний пернатий витрачає відсотків на сімдесят енергії менше, ніж коли б летів до вирію самотужки.

У теплих краях кожен живе як знає, та настає час, і ніби дзвінок лунає в пташиній свідомості: треба збиватися в зграї й вертатися на батьківщину. Там ще холодно й сутужно з кормом, та поклик рідних країв непереборний, бо продовжити себе у вічності можна лише там, де жили твої пращури.

Про лелек та журавлів складено багато казок. Герой узбецької — бідний селянин — підібрав пораненого бузька й виходив його. За це птах приніс йому навесні насінинку кавуна. Коли плід дозрів, то вибухнув золотими монетами. Чоловік спробував усе повторити, щоб більше нажитися: тепер він сам зламав лелечу ногу, а по тому ревно доглядав покаліченого. І цього разу птах приніс кавуняче насіння, та з дозрілого плода вихопився джмелячий рій, і люті комахи закусали підступного пожадливця.

Щось подібне до першої частини казки я почула від Олександра Сивоборода, й сталася ця пригода в селі Литвинівка, що на Київщині.

Господар надумав замінити стріху на шиферне покриття. А на даху мазанки — гніздо буслів, що там оселилися хто зна з яких часів. Видерся чоловік нагору, кишкнув на птахів, вони ж — ані руш! Сидять і дивляться в людські очі, мовби питають: «І що це ти намірився з нами вчинити? Куди ми навесні повернемося, де вигодуємо діточок? Та ж твої пращури в домовині перевернуться, якщо нас скривдиш… А чи не доведеться дітям і онукам твоїм спокутувати гріх перед нами?» Посидів чоловік на верхотурі, позітхав, полаявся трохи та й заходився лаштувати біля хати колесо, щоб гніздо туди перенести. Але ж і важке воно виявилося! Всією сім’єю мотузками заледве виперли його на нове місце. Чого тільки бусли не понаносили туди: і дрюччя, і рибальських сіток, навіть старі калоші там опинилися.

А коли витвір пташиної архітектури вмостили, на землю впав шкіряний капшук, повний золотих монет, ще дореволюційних. Ох, як же вони виручили родину в тяжкі повоєнні роки!

На місці хати цього господаря тепер новий добротний дім, а колесо з буслячим гніздом ціле, птахи вертаються туди навесні, й люди знають: це нащадки тих, що по-королівськи віддячили чоловікові, який повівся з ними по-людськи.

Без лелечих гнізд, без цибання довгошиїх птахів по болотах український пейзаж неможливий. Як і звукова палітра без журавлиних трубних звуків та кастаньєтного клацання верхньої частини дзьоба чорногуза об нижню.

Нащадки кранів ми. В лелечому та журавлиному краї живемо. В Україні.

Наталія Околітенко