Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Золотий вінок

Вінок є невід’ємним символом для дівчат у народних святах та обрядах. Виготовляють його з квітів, листків, ягід і обов’язково з барвінку, а на обжинках — із колосків жита, пшениці, на весіллі — з різнокольорової тканини, ниток, штучних квіток.

Завжди його виготовляють колоподібдно, бо він не тільки утворює коло, а й уособлює Сонце. Тому-то кожна дівчина у вінку уподібнюється до його образу, стає княгинею у царстві природи.

А на вас, дівочок,

Золотий віночок.

Ховайтесь, дівочки,

Під золоті віночки.

Щойно тепліло на дворі, як дівчата бралися за творення своєї небесно-квітучої краси. Зелений барвінок, перші квіти лягали у їхнє щире плетиво:

Була зима, була зима,

Літо буде,

А дівочки та віночки

Плести будуть.

Від весни до осені на дівчатах і дівчатках «золоті віночки сяють». У них вони іграми та піснями пошановували свята, а будні дні оспівували святково. Тільки та дівчина, яка приходила у вінку, мала право йти у хороводі і співати пісень. Тільки дівчина у вінку — Княгиня на весіллі — мала право на віно: дароване багатство.

Вінок відомий ще з давніх пір. На одній із статуеток Трипільської культури, знайденій у Майданецькому місті, голова увінчана цією дівочою короною. Шумерська Інанна — Богиня кохання — у руці носила коло із стрічкою.

Вінок носили тільки дівчата. Дівчина у ньому стає панною, красною на весь світ.

Ходила красна дівонька по новій світлоньци,

Носила рутвяний вінонько на головоньци.

Символ краси й честі дівчата ж і виготовляють, ритуальна дія так і називається — вінкоплетини. Виплести його — означає виобразити себе, бо ж вінок плететься «на щастя, на долю, на чорнії брови». Сплівши його, дівчина вкладає у нього надію на майбутнє життя. Розмовляє з ним, ніби з живим і знаючим:

Ой, вінче, мій вінче,

Хрещатий барвінче!

Я ж тебе сплела

Ще вчора з вечора

Повісила та на кілочку,

На шовковім шнурочку.

Окрім квітів і барвінку, для нього дівчата ламали ще й квіт сонячного дерева — калини.

Вінок символізує сонце ще й тому, що дівчата весною, у розповию сонячного тепла, виплітають його кожна собі і в ньому хороводять — співають веснянок, ходячи по колу. В селах наддніпрянських був такий звичай прадавній. Найкращу дівчину села одягали у білу вишиту сорочку, заквітчували зеленню, накладали на голову вінок. Її називали Лялею і була вона посланницею Бога світла Леля. Дівчину Лялю водили селом, співаючи веснянок. Гарним дівчатам у білих сорочках приказували: «Наче Ляля в білій льолі». Вона, як розповідається в одній із пісень, роздавала «всім дівочкам по віночку». Тоді вулиці розквітали від барвистих дівочих вінків та від багатоголосих весняних пісень. Задля нього дівчата вирощували квіти, отой «білозерий цвіточок»:

Первим часом,

первим часом я садила,

Другим часом,

другим часом поливала,

Третім часом,

третім часом соривала.

Сорву цвіток, сов’ю вінок,

Звивши вінок,

піду в танок.     

А в тім танку

мій миленький,

Він на мене поглядає,

На мені вінок розцвітає.

Весна приносила дівчатам по «вінку з барвінку», «віночки з зеленої руточки». І пісні дівчат веснянкові такі, як і це барвисте коло на голові. Дівчата хороводили межи чотирьох дівчат чи хлопців, водячи звивистий «Кривий танець»:

А ми кривому танцю

Не виведемо кінцю,

Бо його треба вести,

Як віночок плести.

З вінком дівчата святилися у Сонячному колі. З цією окрасою відбували і Зелене Вір’я (Неділю) — Трійцю. Вінки на таке пресвітле свято плели переважно із гілок та листя: «Ой зав’ю вінки та на всі святки». Із зеленолистими коронами на головах, з гілочками в руках дівчата йшли колом за Сонцем, утверджуючи своє звичаєве право. Отже, пісня оповідає, що вінки носили на «всі празники».

Завдяки їм дівчата на святі ріднилися — кумувалися. Ото стають одна навпроти другої, тримаючи вінок перед обличчям. Крутять ним за Сонцем і крізь ньо- го промовляють: «Будь зі мною, як кума з кумою!» Через вінок вони цілуються, утверджуючи кревність названої родини. «Кумаймося, не цураймося, на Ви називаймося», — приказують дівчата і цілуються через вінки. Після кумування у зеленолистому вбранні вони водили Тополю (Полтавщина), Вільху (Гуцульщина), Куста (Рівненщина), ставили Віху (Київщина) чи Вербу (Чернігівщина).

На Купайла дівчата плетуть вінки з польових квітів, барвінку і ягід вишень. Квіти — розквіт природи, а ягоди її дозрівання. Кожна дівчина старалася зробити його гарним, привабливим, чарівним. На свято дівчата приходили тільки у вінках — без них вони не мали права брати участі в ритуальних дійствах. Пісні співали лише у віночках, йдучи по колу за Сонцем, і кругом купайлиці, і кругом вогнища. їх пускали на воду, щоб свою долю узнати, милого привабити. Поетичні уявлення наших предків наділили вінок такою силою, що на воді він міг показати дівчині, звідки милий прийде, а на землі, якщо його покласти на огірки, кавуни, капусту, посприяє врожаєві.

Розуміння дівочої честі у наших людей було високоморальним, майже священним. Вінок поетично уособлював її. Таким він і постає в народних піснях. Загубити його — означає втратити честь, а отже, й долю, накликати ганьбу і сором не тільки на себе, а й на сім’ю, на рід. Коли дівчина, бувало, через необачність чи легковажність втрачала цнотливість, вінка за звичаєм вона уже не мала права носити. У вінку, як бачимо, втілювалася і духовна, і моральна сила.

На весіллі вінок — найперша і найпишніша окраса княгині молодої. Округ нього ще й різнобарв’я стрічок, мов проміння від сяйва небесного. То краса і велич дівчини, символ її сонячної пори. У ньому княгиня з хлібом та доземним поклоном запрошує родину кревну і названу на весілля, до шлюбу в ньому йде. У неділю, цей святий день, коли прощається з дівоцтвом, обдаровує своїх дружок світлоносними промінцями своєї сонячної корони — стрічками. Вінок вона передає своїй сестрі чи старшій дружці, щоб зберегли його і доносили до своєї неділі. Отже, вінок має духовну силу і після виконання основної ритуальної дії.

Перед вінкоплетинами дівчата-дружки повинні облишити всяку роботу: «Нехай не шиють, не прядуть, нехай Марусі вінки в’ють». Таке дійство вважалося священною справою, і кожній за честь було прилучитися до нього. Адже творення вінка мало відповідати світовим величинам. Сама наречена заздалегідь готувалася до цього:

Та ходила за соненька

Сім літ по лісі,

Ой лісом, лісом

За хрєщастим

барвінком.

Різала барвінок

Собі на вінок

На свою головоньку.

У виготовленні вінка висвітлено усі мірності: і єди­ність, і парність, і триєдиність, і чотиричасність. За звичаєм кожне діло починається із благословення. На вінкоплетинах воно йде від Бога, усього роду з усіх чотирьох сторін: матінки, братенька, сестроньки, але найперше — від батенька.

Благослови, батеньку,

З барвінку вінок вити, Щоби в нім походити

В суботоньку годиноньку,

В неділеньку всю дниноньку. її батенько мовить: —

Най ті Бог благословить!..

Тільки таке благословення чинне і посприяє щастю. Молода усе потрібне для вінка вирощувала у своєму саду і в неї є «аж у трьох городчиках зілля»:

Перший городець — червона калина,

Другий городець — хрещатий барвінок,

Третій городець — запашний васильочок,

З того й будемо Олені плести віночок.

Кожна дія в обряді змістовна. Тут у вінку, як про те співається у народній пісні, втілено парність. Дружки знають, що потрібно вінок добре приплітати, аби «пару напарувати». У цьому допомагають і вишні сили, і природа, і рідня. Три сестри несуть потрібне для його краси і сяйва: барвінок, часник і «шовчечок у вінечок».

У виготовленні вінка задіюються дві сили — небесні й кревні, відтак він є найсвятішим і найріднішим.

Йа з-за гори,

з-за високої

Йа три зорі ясненькі,

Йа з-за гори, ще й

з-за другої

Три сестрі рідненькі.

Дружки стараються, бо ж такий вінок для молодої є основним і останнім, вкладаючи у нього красу своєї душі і красу світу. Тому він виходить красний-прекрасний, з образом молодого і молодої.

Велика того й слава, Що дівка вінок мала. Такий то вінок красний, Як місяченько ясний Такі по нім квіточки, Як по небі звіздочки.

Давніше дружки плели два вінки для молодої і для молодого. Пізніше у князя його замінило сонце восьмираменне, яке чіпляли на грудях, а згодом стала квітка зі стрічечкою. Виплетений віночок, котиться по столі, «по квітчастій скатерці», як сонечко по небі, потім у вишневий садочок, де молода прощається зі своїм діву-ванням — «Подруженькам дівування дарила». Коли в неділю сходяться свати на весілля, то бачать, що в молодої не просто вінок, а дарунок із самих небес:

В неділю рано

Впав вінок з неба,

Із самого шовку,

А ми й узяли

та наложили

Ганночці на головку.

Вінок, мов сонце, і в ньому молода ходитиме і «Своїй мамці подвірочко золотитиме». Дівчина у ньому стає одухотвореною, осяйною. Палке кохання поєднується із красою вінка, і образ дівчини споріднюється з образом ясного-красного світила. Коли вона, як Княгиня сидить на посаді зі своїм Князем нареченим, від неї сяйво пломеніє:

Ой не вогонь горить,

Не полум’я палає,

То на нашій Наталці

Рутяний вінок сяє.

Коли помирає дівчина чи навіть дівчинка, то її, як ведеться за звичаєм, хоронять у вінку. Адже вона мала у своєму житті одружитися і не її вина, що смерть вкоротила віку. Цебто разом відбу-вали і весілля, і похорон, бо цього людині в житті не обминути.

На обжинках вінок уособлює закінчення жнив’яної пори хлібороба. То її вінець, бо ж постала вона із благодатної сили Сонця і живильності Землі. Плетуть вінок в останній день жнив із колосків жита чи пшениці. Він не який інший, а золотий, і його не просто несуть. Вінок, мов сонце, котиться під браму, до двору і в стодолу, щоб потім знову повернутися на ниву. Господарі, як і на святу Коляду, повинні замести двір, застелити столи:

Сподівайтесь вінця

До свого гумінця.

Прийшовши з вінком до двору, буває, що й з трьома — житнім, пшеничним, ячним, женці триєдино і співають господарю:

Ой прочини, наш паночку, ворота,

Несем тобі вінчика з золота.

Ой прочини, наш паночку, оконце,

Несем тобі вінчика, як сонце,

Ой прочини, наш паночку, новий двір,

Несем тобі вінчика на розвід.

За таке славне сяйво на честь закінчення жнив господар за звичаєм має дати викуп. Якщо його не буде, то женці можуть обмолотити і господар зазнає біди: його жнив’яне коло порушиться. Тому викуп був обов’язковим:

Ми панові віночок на тарілку,

А він нам червінця на горілку.

Ми панові віночок на стілець,

А пан нам червінця на танець.

Обжинковий вінок господар відразу чіпляв на стіну хати, аби люди бачили, що він зі жнивами впорався, що його хата цьогоріч із хлібом:

Ой чий же то дворочок,

Що золотий віночок?

Ой Бог йому дав,

Що свого діждав.

Раніше його вдягали на голову найкращій дівчині жниці — княгині жнив. Тепер таким вінком пошановують комбайнерів, жниварів із вдячності за зібраний хліб. Звідси й приказка хліборобська: «Кінець — справі вінець». На святі обжинок вінок кладуть на хлібину, щоб завжди бути з хлібом. Тепер і вона пошанована, бо ж заради хлібини — сонця на хліборобському столі — вкладається рік праці й надій. Зберігають вінок у коморі, а зерно з нього вкидають у новий засів, аби не переводився хліб на Землі. Безперервність хліборобської праці, як і колообіг сонця, не припиняється, і Золотий Вінок цю небесну дію уособлює.

Вінок є духовним образом світу. Надівши його, дівчата, а на обжинках — жниварі, входять у його творящу життєдію, єднаються із земними і небесними силами. Йдучи з піснями по колу, вони його підсилюють, беруть участь у руховій невпинності та уславляють і світ, і природу, і себе в них.

 В.Мицик

«За законом Світового ладу: Трипільська цивілізація і світогляд українського народу».

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com