«Залізна маска» радянського письменства (літературний детектив)

Замість передмови.

Політичний анекдот радянської доби, за розповсюдження якого «світило» щонайменше сім років таборів:

Ніч. Кремль. Сталіну не спиться. Він викликає Молотова, тодішню другу особу в партії та уряді.

- Це правда, що ти з дворян?

- Правда. Так я, товаришу Сталін, цього ніколи й не приховував.

- Ну я-то знаю, але, розумієш, у партії розмови йдуть…

Сталін відпускає Молотова і викликає Лазаря Кагановича, члена політбюро ЦК ВКП(б) та міністра шляхів сполучення.

- Лазарю, це правда, що ти єврей?

- Товаришу Сталін, так я ж цього ніколи не приховував!

- Ну добре, добре, я це знаю, але, розумієш, у партії розмови йдуть…

Спантеличений Каганович виходить з кабінету. Сталін радісно потирає руки:

- Ну, все! Збадьорив соратничків!

За спогадами сучасників саме цей анекдот особливо полюбляв розповідати таємничий герой нашої оповіді.

Необхідне пояснення для молодих читачів: правила поведінки письменника, а ширше — будь-якої творчої людини в радянському суспільстві встановив тов. Ульянов-Ленін ще за 12 років до т.зв. «великого Жовтня»:

- Література повинна бути… коліщатком і гвинтиком загального соціал-демократичного (більшовицького, — авт.) процесу;

- Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо;

- Так звані свобода творчості і свобода слова є лише замаскованою формою проституції сучасних літераторів, які перебувають на утриманні буржуазних експлуататорів.

На практиці одразу після більшовицького перевороту 1917-го року всі творчі особистості «країни рад» одержали статус «розконвойованих зеків» із чіткими інструкціями, як слід поводитися аби з розконвойованого не обернутися на підконвойного.

За неухильним дотримуванням режиму наглядали, крім ідеологічних відділів ЦК, відповідні структури всіх парткомів від Кремля до Анадирю, ідеологічне управління Комітету Державної Безпеки та Спілка письменників СРСР. Існували писані і неписані нормативи на все: від формату книжок і видів шрифтів до порядку проходження літературних і мистецьких творів через усі інстанції.

Ось вам лише один приклад, який сучасному молодому читачеві може видатися парадоксом, породженим ідіотами. Для того, аби стати членом Спілки письменників і одержати право жити літературною працею талант був необов’язковий. Перепусткою до Спілки і її «годівничок» мали слугувати дві видані у радянських видавництвах книги. Але зазвичай, хоча про це ніде не було написано, до виробничого плану цих видавництв приймалися рукописи тільки членів Спілки письменників! Як викручувались із такого зачарованого кола? Легальних варіантів, — окрім як підкупити або закохати в себе редактора чи редакторку у видавництві щоб під виглядом роботи з молодими авторами пропхав до видавничого плану твій опус, — було лише два. Або пробитися з бодай манюсінькою книжечкою через якусь обласну друкарню, або прилаштувати кілька оповідань, а ще краще — повість у якийсь із товстих літературних журналів. Бажано у Москві або Ленінграді. Тоді після чергової передчасної смерті чергового члена СП могло і пощастити впхатись у вимріяну чергу на членство.

На додачу від кандидата вимагалося: вища гуманітарна освіта, найкраще — літературний інститут імені Горького, і членство в лавах єдиної керівної і спрямовуючої партії. Було ще багато умов, обмежень і «обов’язкового до виконання», але то вже виходить за рамки нашого літературного детективу.

А тепер — уявіть собі конкретну ситуацію. В 1957-му році в московському журналі «Знамя» виходить невелика повість нікому до того абсолютно не відомого літератора Володимира Богомолова під назвою «Іван». Сказати, що це був шок — то, власне, нічого не сказати. І хоча тема «дитина на війні» була для радянської літератури не нова, але досі навіть такі безсумнівно талановиті літератори, як Аркадій Гайдар, мусили клепати тупі брехливі ідеологічні апокрифи про «Мальчишів-Кибальчишів» і йому подібних піонерів-героїв. А повість «Іван» — то була жорстока і чесна правда про скалічене війною життя і дитинство не лише 12-річного фронтового розвідника Івана, а й його дорослих побратимів.

До речі, в основу повісті, як і наступних своїх творів, Богомолов поклав абсолютно реальний факт. Влітку-восени 1943-го року перед форсуванням Дніпра радянська фронтова розвідка підготувала і перекинула на правий, окупований гітлерівцями берег досить велику групу підлітків, котрі мали вивідати секрети німецької оборони. Комусь здалося, що у дитини шансів більше, ніж у дорослого розвідника. А тому, навіть коли з великої групи назад повернулося лише кілька хлопчаків, їх після короткого перепочинку знову погнали на той берег. Цього разу не повернувся ніхто.

На хвилі короткочасної хрущовської відлиги дебют Богомолова сприймався вище, ніж здобуток власне літератури. До 1990-го року повість «Іван» перевидали 220 разів та переклали чи не на всі основні мови світу. На кіностудії «Мосфільм» провідний тоді радянський кіносценарист Іван Папава (наш земляк, харків’янин) і молодий перспективний режисер Едуард Абалов оперативно змикитили екранізацію твору.

І отут почали діятися речі таємничі, нез’ясовані остаточно й до сьогодні.

Спочатку на вимогу Володимира Богомолова вже готовий фільм був заборонений до прокату. Через нахабне, на думку письменника, спотворення авторського задуму. Бо в кіноверсії Іван не гине, а повертається в травні 45-го з Берліну, обвішаний орденами та ще й з молоденькою вагітною дружиною (???!!!) і виголошує монолог у стилі передової статті газети «Правда».

Знову необхідне пояснення для молоді: вищезгаданий В.І.Ленін сказав свого часу, як припечатав: «З усіх мистецтв найважливішим для нас є кіно». Маючи в руках таку більшовицьку індульгенцію радянські кіно-творюги посилали на три літери не тільки всіляких там початківців, а й живих класиків вітчизняної літератури. Викинути в ящик для сміття оригінал роману чи повісті навіть визнаного майстра пера і встругнути щось таке абсолютно не схоже вважалося серед таких от абалових і папав справою честі, доблесті і геройства. До речі, ця традиція збереглась і до сьогодні. Тільки замість режисерів і сценаристів ґвалтують здоровий глузд панове продюсери.

Тож можете уявити собі здивування всього кінематографічного та літературного бомонду СРСР, коли вимоги людини, яка не була навіть членом Спілки письменників, відповідні інстанції виконали і перевиконали. Режисера Абалова відсторонили від ремесла взагалі. Надалі він заробляв на життя постановкою «блакитних вогників» на ЦТ та виконанням епізодичних ролей в кіно. В пам’яті сучасників він залишився офіціантом із фільму «Кавказька полонянка», одним із тих, хто розповідав п’яненькому Шурику місцеві тости.

Відігнали від годівниці і сценариста, лауреата Сталінської премії першого ступеню Папаву. А поновну екранізацію повісті на пропозицію визнаного метра радянського кіно Михайла Ромма доручили молодому випускнику ВДІКу Андрію Тарковському. Натурні зйомки, до речі, проходили на Дніпрі в околицях Канева. Фільм «Іванове дитинство» одержав найпрестижніші нагороди провідних кінофестивалів планети і увійшов в антологію світового мистецтва ХХ сторіччя. Через багато років, постфактум Організація Об’єднаних Націй вручила спеціальну нагороду «За пропаганду гуманізму» і автору літературної основи фільму Володимиру Богомолову.

А де ж детектив, запитаєте ви? Тільки в тому, що письменнику-початківцю віддали перевагу перед офіційними метрами кіно? Ну так чудеса були можливі навіть за тих часів. Ні, справжні дива почалися дещо згодом, коли керівництво Спілки письменників СРСР дізналося, що «шановний Володимир Йосипович» ще й досі не має честі бути у їхніх лавах. Реакція Богомолова довела спілчанських метрів мало не до інфаркту: «Я сплачую членські внески до Товариства Червоного Хреста. І на цьому мої офіційні стосунки з державою та її організаціями обмежуються. Я не вважаю, що бути в отарі корисно для справді творчої людини».

Старше покоління знає, що за набагато делікатніші жарти у ту пору люди клали на стіл партквиток. Але… Богомолову обійшлося. Надалі, як кажуть, акція набувала динамізму. Спочатку «шановний Володимир Йосипович», користуючись усім багатством окопної фронтової лексики, випер за двері керівництво Спілки кінематографістів СРСР. Потім — нечувана річ! — відмовився прийняти і то не один раз, а тричі поспіль присвоєні йому високі державні ордени та кілька вельми престижних премій. Далі публічно сказав про тодішнього секретаря ЦК КПРС по ідеології, що він загалом непогана людина, але йому хвіст заважає.

Заздрісники (а це, вважайте, абсолютна більшість членів Спілки письменників і Спілки кінематографістів) з нетерпінням чекали розправи над зухвальцем. Та наступна звістка добила всіх остаточно. Володимир Богомолов одержав розкішну квартиру в центрі Москви в будинку для найвищої партійної і радянської номенклатури. Хоча сам до цієї номенклатури, звісно, не належав. Його офіційний соціальний статус до останнього дня життя — військовий пенсіонер за станом здоров’я. Але то лише початок. Царський подарунок від влади пенсіонеру Богомолову не сподобався. Бачите, пейзаж за вікном кабінету не надихає його до творчості. Де ви таке бачили?

І що? Негайно виділили нову квартиру і сусідньому номенклатурному будинку з відповідним пейзажем за вікном і КАПІТАЛЬНИМ РЕМОНТОМ, якого зажадав пожилець!

Що ще? По-перше, Богомолов, коли делікатно, а коли й у досить різкій формі уникав не те що дружніх, а й звичайних товариських стосунків з переважною більшістю колег по ремеслу. Навіть ті, кого вважали його друзями, зверталися до Богомолова на ім’я-по-батькові і на ви. Та й сам Володимир Йосипович нікому і ніколи не тикав. Сходився з людьми дуже важко, рвав стосунки одразу й назавжди. Уникав велелюдних зібрань, будь-яких офіційних та громадських церемоніалів, за все життя дав, здається, лише одне інтерв’ю, забороняв фотографувати себе, дозволив публікувати у своїх книгах один-єдиний свій знімок — жовторотого солдатика часів війни.

Знову повторимося — сьогодні про це смішно навіть говорити, але чи не найбільше тупого радянського обивателя, навіть власника членського квитка творчої спілки діставала така незрозуміла для наших днів ситуація, як любов Богомолова до… вишуканих страв, недоступних навіть запрошеним на банкети у Кремль. В епоху тотального дефіциту доступ до так званих «розподільників», а особливо до рангу цих годівничок поціновувався вище, ніж реальний талант чи посада людини.

Друга хвиля слави піднесла Богомолова на своєму гребені восени 1974-го року, коли в журналі «Новый мир» з’явилась у трьох подачах перша в історії радянської літератури художня книга про легендарно-одіозний СМЕРШ. Фронтову контррозвідку, про яку чули, здавалося б, усі. Але чогось конкретного не знав майже ніхто.

Важко навіть підібрати потрібні слова, щоб пояснити, як вдалося людині, котра не мала не лише вищої, а й середньої освіти, у невеликому за обсягом романі подати зріз усієї війни — від рутинового пошуку трьома офіцерами СМЕРШу слідів німецької розвідгрупи у прифронтовій зоні Третього Білоруського фронту у спекотні дні серпня 1944-го року через полкові, дивізійні, армійські та фронтові штаби до кабінетів наркомів і самого Верховного. І не просто показати, а сказати гірку і страшну для багатьох і досі правду: то на фронті від окопу і максимум до бліндажа комбата солдати і офіцери не шкодували навіть життя свого для перемоги над ворогом. Але вже далі по наростаючій у людей з великими зірками на погонах в головах домінувала інша проблема: як не підставитися, як викрутитися, як уникнути гніву Хазяїна. Нехай навіть ціною тисяч і тисяч чужих життів. Те, що ровесники і сучасники Богомолова звично називали Великою Вітчизняною Війною, в реальності, підтвердженій секретними до того моменту документами, ділилось на війну за Вітчизну до останньої краплі крові для більшості і війну за місце під сонцем для компартійної та військової еліти. Точнісінько, як у написаній у ті ж роки пісні Висоцького: «Кому до ордена, ну а кому — до вишки…»

Варто бодай два слова сказати про ті численні розсекречені спеціально для Богомолова документи з архівів радянської армії. Навіть для того, щоб ознайомитися з ними, потрібен був спеціальний допуск, так званий «три К». Його не мав жодний член Спілки письменників СРСР, включно з такими перевіреними особами як Герой Соцпраці, лауреат Ленінської та численних державних премій Юрій Бондарєв. А у Володимира Богомолова, як з’ясувалося, такий допуск був..

Як водиться, Москвою закружляли плітки на тему «а хто ж він насправді», частина з них, як з’ясувалося через багато років, межувала з реальністю. Роман «Момент істини. В серпні 44-го» витримав 100 видань тридцятьма мовами світу. Ад’ютанти шефів спецслужб та особисті референти членів Політбюро ЦК КПРС шикувались у чергу до Богомолова по автограф на його книзі для шефа.

А сам Володимир Йосипович оголосив, що оттепер він сідає за головну книгу свого життя: автобіографічний роман, де він розкаже про себе все. Ну майже все. Але роман буде автобіографічним. Майже…

За 30 наступних років життя Богомолов написав лише 2 розділи роману, якому дав дуже дивну назву — цитату з Єсеніна: «Життя моє, чи ти мені наснилось?». І помер, так і не розкривши головних таємниць свого життя. А в грудні 2004-го року, через рік після смерті майстра, на сторінках російської «Комсомолки» спалахнула гостра, мало що не вбивча дискусія під умовною назвою «А чи він взагалі існував — письменник Богомолов?». В Україні на той час палахкотіла Помаранчева революція, і ця, поза сумнівами, знакова для культури нашого північного сусіда полеміка, для нас, над Дніпром сутніх, залишилася непоміченою.

Отже, що схоже на правду — коротко, конспектативно, з посиланням на опубліковані розділи автобіографічного роману? На початку липня 1941-го року 17-річний учень однієї з московських шкіл, комсомолець і спортсмен зголошується добровольцем у диверсійну бригаду особливого призначення, приховавши два суттєвих факти власної біографії. По-перше, додав собі два роки віку — аби прийняли заяву. По-друге, приховав, що він є сином відомого радянського юриста, автора цивільного законодавства СРСР Йосипа Савеловича Войтинського. На той момент професор Войтинський уже рік утримувався за ґратами спеціального відділення казанської божевільні, куди втрапив після форсованих допитів у НКВС. Професійні чекісти, що формували спецбригаду, не додивилися «рятівної неправди» в анкеті юного добровольця. Можливо, допомогло те, що Войтинський-старший жив із матір’ю Володимира, скромною машиністкою одного з московських видавництв, як то кажуть, у цивільному шлюбі.

Далі було те, що вже згаданий Аркадій Гайдар називав звичайною біографією у незвичайний час. Рейди у ворожий тил, диверсії, поранення, шпиталь, командирські прискорені курси, служба в десантних військах, знову поранення, знову шпиталь, знову фронт… Коротке побачення з батьком, котрий уже нікого не пізнавав, страшні бої осені 1943-го року на Дніпрі, поранення, служба у фронтовій розвідці і нарешті з вересня 1944-го до кінця війни молодший лейтенант, а згодом лейтенант Володимир Войтинський служить у СМЕРШі, зачищає прифронтову зону, зустрічає і проводжає через лінію фронту розвідників, ловить по лісах німецьких шпигунів і диверсантів. Одним словом, робить усе те, що описав у славетному «Моменті істини».

А от далі починається щось таємниче і незбагненне. Молодого лейтенанта у 1945-му з Берліну відряджають аж на Далекий Схід. Найдальший: Камчатку і Чукотку. Оскільки СМЕРШ уже розформований, Войтинський стає офіцером МДБ. Офіційно він повинен шукати на отому Далекому-далекому Сході німецьких посібників, колишніх поліцаїв, власівців, вояків УПА, котрі з чужими документами начебто тисячами ховалися там під виглядом «організованої робочої сили». Це важливе державне завдання лейтенант Войтинський мав виконувати не сам. До Північно-Східного військового округу перекинули майже весь особовий склад СМЕРШу Третього Білоруського фронту. Результати були «вражаючими»! За три роки напружених пошуків колишні фронтові контррозвідники виявили аж… 12 підозрюваних. Може, клімат завадив?

Як би там не було, але 9 грудня 1948-го року Володимир Войтинський прибув у розпорядження Львівського обласного управління МДБ для боротьби з бандерівцями. Важко сказати, чи встиг він бодай ознайомитися з ситуацією, бо новий 1949-й рік зустрів… в одиночній камері львівської спецв’язниці МДБ, де провів 13 місяців. Що саме йому інкримінували — невідомо й досі. Одного дня, як стверджує сам Володимир Йосипович, його випустили, повернули партквиток, офіцерські погони, повну платню за час відсидки і… відправили на пенсію як інваліда другої групи в результаті численних поранень. І отут — увага! — Володимир Войтинський зникає назавжди.

А в Москві на квартирі Надії Богомолець поселяється її син-інвалід Володимир Богомолець. Він закінчує екстерном вечірню школу і без перешкод поступає на філологічний факультет найпрестижнішого Московського університету. Але це було вже 1-го вересня 1952-го року. А чим же займався Володимир Богомолець майже три роки? Є одна абсолютно приголомшуюча версія. Одразу після відставки з МДБ він перейшов на службу до центрального апарату Комінформу — так тоді називалась Служба Зовнішньої розвідки СРСР, яку очолював, між іншим, сам товариш Молотов, герой улюбленого політичного анекдоту письменника Богомолова. Чому ця версія виглядає парадоксальною? Хоча б тому, що до Комінформу відбирали набагато старанніше, ніж до спецбригади диверсантів у липні 41-го року. І крім обставин арешту і смерті Войтинського-старшого мали виринути ще два надзвичайно цікавих факти. Перший — прізвище Богомолець не було дівочим прізвищем матері Володимира. Як і вона сама не була українкою за документами. Надія народилась і виросла в сім’ї відомого вільненського адвоката єврея Тобіаса. Богомолець — прізвище її першого чоловіка, який у роки громадянської війни працював у комісаріаті (міністерстві) закордонних справ Української Народної Республіки. У 1920-му році, коли в Київ увійшли більшовики, цього разу остаточно, Богомолець емігрував на Захід, а його молода дружина чомусь залишилась в СРСР.

Але це ще квіточки. Бо крім батька — ворога народу був ще й дядько, Володимир Савелович Войтинський. Один із лідерів партії меншовиків, згодом політемігрант, в роки Другої Світової війни — тримайтеся! — особистий радник президента США Теодора Рузвельта з радянської проблематики. На момент переходу племінника Володимира з МДБ до зовнішньої розвідки дядько, щоправда, залишив державну службу в Білому Домі, але зберіг за собою статус позаштатного експерта.

В.Н.

(Далі буде).