«В селі можна жити», — довели колишні кияни

Років з 10 тому зустрів старого друга у центрі Києва. Той ошелешив новиною: «А ти знаєш, Льоня в село поїхав». «На риболовлю?» «Ні, жити!». Пройшли роки, але не полишало бажання провідати Самонових і поцікавитися, як влаштувалися у селі Ходорові, що на Київщині, колишні городяни.

І ось нарешті щира зустріч через багато років. Нас пригощають теплим молоком, домашнім сиром, молочною сироваткою, свіжою рибою з Дніпра. Давно забутий смак природних продуктів розпалює цікавість.

Ага, ось і корова у хліві, ціла вервичка дебелих гусей, кури порпаються на городі, на живильному коро­в’яку ростуть велетенські гарбузи, тепличка з добірними помідорами. За хатою підростає великий сад: яблуні, груші, сливи. Господар віддає перевагу органічному землеробству. Тому робить загатки з компостом та коров’яком, який, перегнивши, створює ідеальний живильний грунт для овочів. Тому вони такі смачні і великі. Донещодавна ще був кінь, його послід ще більш цінний за коров’ячий як органіка, але тварину продали.

Все це господарство охороняє невеликий злий пес, його Леонід забрав у гицалів. Тож собака визнає лише свого рятівника.

Щодо дітей, то всі троє —  Святослав, Данило та дівчинка Діана — виросли на молочних продуктах. Корова-годувальниця позбавила матір Тетяну щоденної рутинної закупки продуктів у супермаркетах. Звичайно, догляд за корової ліг на плечі жінки. Зате віддача яка!

Народження дітей стало чимось природним і звичайним. А якже з одним? Про майбутнє Україну знову потурбувалася жінка...

Школу у колись людному селі на Дніпрі (в давні часи у Ходорові був навіть порт!) закрили через брак... дітей. Тому кількох школяриків возить у сусіднє село шкільний автобус.

Хата у подружжя старенька, глинобитна, але досить простора, підлога вкрита сіном, як в музейних хатках, на сволоках — кукурудза, трави. Все ностальгійне, домашнє... Дивує, як господарі не мерзнуть тут узимку? Дійсно, буває скрутно, холодно взимку, вогко восени. Тому дрова треба заготовлювати заздалегідь і багато. Якби були зайві гроші, то утеплили б хату, а так виручає старенька піч.

Хлопчики мало переймаються побутом, їм би до річки швидше, купатися, та й одягу особливого влітку не треба, а от старша Діана, якій уже 15, переймається і зовніш­нім виглядом, і одягом постійно нагадуючи про интернет магазин хорошей женской одежды в якому можна купити обновки.

Попри любов до такого рідного лісу, пагорбів, Дніпра, вона шукатиме долі чи в Ржищеві, чи в Києві. На моє запитання «Які у вас тут розваги?» просто відповіла: «Можна піти до лісу по гриби, або назбирати квітів на лугу». Щиро здивувалася нашій чемній відмові через брак часу. Виявляється збирання квітів не менш цікаве, ніж «Танці з зірками»! 

Святослав більший консерватор. Йому тут все подобається. Разом з маленьким Данилом вони показали мені справжню трипільську піч, яку власноруч за схемою виліпив з глини, соломи і коров’яка головний їх авторитет — тато. Данилко навіть сердився, що я, дорослий, не зрозумів як її розпалювати. А в очі запало — діти ходять босі, не відчуваючи ні стерні, ні камінчиків...

Взагалі, тато Леонід цікавиться історією краю і України, а нині читає літературу про побут, архітектуру і звичаї три­пільців, які жили в цих краях у сиву давнину. Переоблаштовує, згідно цим описам, оселю, роблячи її більш природною і комфортною. Звичайно це  далеко не «хатинка з картинки у Кончі». І дах треба лагодити, і стіни підмастити. Для євроремонту бракує коштів, а жити треба сьогодні. Так і латає господар хату час від часу, а на нове будівництво ніяк не відважиться. Можливо, коли сини підростуть, допоможуть батькові? От недавно він вмонтував у стіну подвійне скло на всю висоту. Вночі до оселі заглядають нічні звірки, а вранці — сонце...  Життя — цікаве!

Щоб добути трохи грошей, Леонід працює вечорами охоронцем у сільському барі-магазині (влітку сюди наїжджають дачники). Проте, себе до цієї категорії не відносить — якщо маєш корову, гусей, курей, то вже не дачник, а — селянин. Таким званням пишається. Отакий український могіканин в напівпустому українському селі. Коли приїхав сюди, Леонід лише подекуди спілкувався українською. Нині володіє нею пречудово. Діти спілкуються українською, але знають і російську.

На подвір’ї завважив човен, змайстрований господарем із скловолокна і клею. На ньому вирушає на пошук риби. Донедавна займався навіть підводним полюванням. Найбільший трофей — 5-кілограмовий судак. Були й дебелі соми та лящі. Мабуть, ніхто так не любить водну стихію і її мешканців як Леонід, який за фахом — іхтиолог.

Настав час прощання. Промайнув за вікном знайомий пагорб з хаткою, глинобитна огорожа, трипільська піч під очеретом. Подумки згадуєш історію про втрачений рай. Але це все ж не рай... Щоденна буденна праця: догляд за дітьми, будинком, городом, домашніми тваринами, промисел на річці. Це все і є життя, якого нам так бракує тут у Києві.

Як складуться долі народжених тут дітей? Чи зазалишать вони село? Чи почнуть самостійне життя поруч з батьками? Як би не сталося, а Самонови довели, що повернення можливе. Нехай інші спробують, може у них також вийде...

Андрій ГУСЄВ