Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Гість із холодного яру

Я народився і виріс на хуторі Настиному біля села Любомирка, якраз між Цвітною та селами Холодного Яру, що на Кіровоградщині. З нашого двору добре видно цвітянський лісок Круглик. Мати та мої тітки добре пам ятали і часто розповідали, як горіли цвітян­ські хати, підпалені будьоннівцями. Жителі Цвітної та Вищих Верещак з вилами та косами вийшли напереріз частині Першої Кінної, не бажаючи пустити будьоннівців у свої села. Їх били нагайками, вершники гнали селян до сіл, а потім спалили декілька хат.

Мої дідусь та бабуся, Юрченко Теофан Йосипович та Уляна Євтихіївна з дівочим прізвищем Градир народилися та жили в селі Грушківка. Дід був лісником і декілька років оберігав ділянку з віковими дубами в лісі біля Холодного Яру. Він майже кожен день бував біля дуба Залізняка, бо боявся, щоб його не понівечили. Також треба було наглядати за джерелом в глибочезному яру, де навіть в літню спеку без кожушка було прохолодно. Дід називав Холодним саме цей яр, а не великий лісовий масив, про який пишуть сьогодні.

У Грушківці поперед дідової багатої хати жила бідна єврейська сім’я. Дітей у них було багато, а землі мало. Єврейські діти були чемними, але завжди голими і босими, простуженими та голодними. Дід часто привозив сусідам дров з лісу, а також давав то мішок картоплі, то клунок житнього зерна. Бабуся давала тим діткам молока, якого завжди було вдосталь. Під впливом розповідей діда та матері я завжди вважав, що та сім’я та і взагалі всі євреї заслуговують кращої долі.

Коли діда Теофана із заможного лісника перетворили в жебрака, сина Василя посадили в тюрму за відмову вступати в колгосп, а сина Данила спочатку перетворили в колгоспного раба, а потім погнали на фронт, де він загинув смертю героя, то він прозрів. Казав мені: «Коли побачиш під тином нещасного — дай йому під зад, нехай летить шукать щастя!» Звичайно, я догадався, про кого йде мова, бо дід в своєму житті допоміг дуже багатьом людям, і не жалкував.

Лісників часто переводили на інші участки, щоб вони не заводили «зайвих» знайомств з місцевими господарями. Діда перевели оберігати сосновий бір біля станції Фундукліївка та села Бірки, який під час імперіалістичної війни почали вирубувати. Дід зберіг ті діброви, але нажив собі ворогів, тому його перевели на віддалену ділянку в Настиному. Там була «казенна» лісникова хата, корчма, знаменита Біла Криниця, з якої витікає Тясмин, та сліди від куренів над яром. Колись в них жили гайдамаки, які ховалися в навколишніх лісах, а потім освятили ножі в чистій і холодній воді джерела Холодного яру, і пішли на Умань. Так вважав мій дідусь. За народними звичаями ставкова вода не підходить для освячення. У нас вважають, що вода в ставках брудна і не свіжа.

Навкруги було дуже багато козацьких чи скіфських насипних могил, а на південь степ перерізав глибокий рів, кордон між турецькими та київськими землями. Недалеко від корчми проходила дорога на Вищі Верещаки та Цвітну. Деякі могили не встигли розорати безпам’ятні «господарі». 

В Настиному для дідової сім ї почався дуже важкий період життя. Старшого сина Арсена забрали на імперіалістичну війну. Там він попав в австрійський полон. Це був голодний і холодний жах. Полонених ніхто не годував, вони вільно бродили по околицях, збирали викинуті на смітник кістки і відварювали з них щось поживне. Дядько захворів, втрачав свідомість. Одного разу прийшов до тями, і помітив, що його чоботи хтось зняв. Прийшлось взимку ходити босоніж.

На початку березня полонених обміняли, і відправили в Україну. Дядько йшов до залізничної стації босий, по грязюці, змішаній з мокрим снігом. Додому дядька привезли на підводі, ходити він не міг, але тримав в руках гвинтівку з патронами, яку йому хтось подарував по дорозі додому. Бабуся Уляна та сестри змогли врятувати дядька від страшного ревматизму, і він все життя працював лісником, перележуючи приступи ревматизму в лісових землянках, іноді пострілами відганяючи надто знахабнілих вовків, яких було особливо багато на Вовчому Шпилі.

Я не можу собі простити, що тільки один раз провів з дядьком Арсеном в лісі, ночуючи в купі дубового листя. Але ж дядько нічого не розповідав про «коцурців» чи матвіївських селян-повстанців. Жив він в Новоселиці, одному з оплотів Холодноярської Республіки. Мабуть, він турбувався про моє майбутнє, яке можна було перекреслити одним необережним словом. 

Коли почалася громадянська війна, то в навколишніх лісах з’явилося багато люду. Всі вони хотіли їсти і пити, тож непрохані гості ніколи не обминали лісникову хату. Зерно прийшлось закопати в землю, бо велика сім’я могла загинути з голоду. В дідовій хаті побували чекісти і «комбіди», вільні козаки і розбійники, командир і односелець Семен Поцілуйко з Першої Кінної, брудний та неохайний грабіжник-невдаха (баба Ульяна вигнала його з хати)  з тієї ж армії, а також отамани Пилип Хмара та Чорний Ворон.

В ті роки кожне село боронилося від чужих всяк по-своєму. Виникли озброєні загони самооборони, які швидко збільшувались. Навкруги виникли селянські республіки. В Цвітній — Республіка Чорного Лісу, якою керував Пилип Хмара. В Суботові та навколишніх селах отаманом став Свирид Коцур, і його часто злодійкуватих червоно-чорно-зелених бійців називали «коцурцями». Треба признатися, що «коцурців» у нас не поважали і тільки їх іноді називали бандитами. Хмарівців чи холодноярців бандитами ніхто не називав, бо їх отамани користувався повагою в навколишніх селах.

В рідній Грушківці діяли закони Холодноярської Республіки. Дід запріг свого найкращого коня, поїхав провідати родичів та знайомих, узнати новини. Можна було б поїхати на робочій конячині, але ж гонор не дозволяв. Дідові племінники Приходьки приїздили в гості на таких чудових конях, що дідусь просто не міг вдарити лицем в грязь.

Все в Грушківці та навколишніх селах було добре, ніхто ні на що не скаржився. Заспокоєний дідусь поїхав додому знайомими лісовими дорогами повз любі йому велетенські дуби через Буду в напрямку Янівки та Триліс.

Зненацька збоку з лісової хащі прогримів постріл. Куля просвистіла біля голови. Потім ще одна. Дід відпустив віжки, навзнак упав на сіно, і розумний кінь навскач поніс воза по дорозі. Свистіли кулі, але ні одна не влучила. Кінь був дуже гарний, тому стріляли так, щоб вбити або перелякати діда і не поранити коня. Після того випадку дід знав, що в лісах ховаються не тільки захистники селян.

Недалеко від Настиного розкинувся невеликий ліс Довжок. Там було урочище, в якому жив старенький Кеда з сім’єю, тому ту частину лісу називали Кединим. То був столипінський «відруб», з доброю хатою, хлівами, гарним садом та пасікою. Недалеко в глибокому яру дзюрчало джерело, а струмок впадав в невеликий ставок з коропами. Садибу можна було б назвати раєм на землі. Сьогодні там залишилося тільки два волоських горіхи.

Ліс почав рідіти, бо багато солдатів з сусідніх сіл повернулися з війни, і всі заходилися будувати господарські будівлі. Дідові, якого селяни називали «козаком», та синам прийшлося важко. Лісова служба продовжувала працювати навіть в ті небезпечні роки, і за кожне зрубане дерево дідові приходилося відповідати «перед начальством».

Одного разу він поїхав в Кедине на парокінній підводі. І знову з кущів прогриміли постріли, засвистіли кулі.

Серед несподіваних знайомих якнайкраще враження справив Пилип Хмара. Ранком дід з синами, тепер вже з рушницями, поїхали в ліс ганяти крадіїв. Сипав мокрий сніг, було холодно. Перед обідом в двір заїхали сани, запряжені баскими конями. В хату зайшли четверо озброєних гарних чоловіків, і чемно попросили вгостити їх чимось гаряченьким.

Бабуся Уляна заходилася подавати на стіл борщ та кашу, виставила і запітнілу пляшку самогонки. Чоловіки переглянулися, і задоволено засміялися, бо горілка була символом поваги до несподіваних гостей. 

Старший був одягнутий дуже гарно. На ньому була нова одежа з чудового зеленуватого сукна, сіра смушкова шапка з шликом, він був підперезаний червоним шерстяним поясом. Сивий смушок прикрашав одежу.

Кремезний і красивий чоловік повісив одежу та шапку на вішалці, помив руки, і підійшов до печі, на якій сиділи діти.

«Чого ж це ви, хлопці, такі худесенькі?»

Діти мовчали, з цікавістю розглядали незнайомця. Їх вразила чудова вишита сорочка, біла як сніг. «Нічого! Скоро весна, а там на ряст, на ряст!»

Бабуся сказала, що то не хлопці, а дівчата. Вони хворіли на вітрянку, і вона їх постригла, бо кругом тиф. Моя мати і через багато років розповідала в подробицях про ту коротку розмову з Хмарою і нам, дітям, і внукам.

Бабуся, здивована ввічливостю та несподівано гарними манерами незнайомців, запитала: «А хто ж ви?» Чорнобровий красень здивувався: «А хіба Ви не знаєте?» Бабуся відповіла, що ні, не знає, бо нігде не буває. Діти, велике хазяйство, живуть осторонь від людей … «як горобці в стрісі».

Красень назвався отаманом Хмарою, співчутливо сказав: «Так! Що тільки робиться навкруги! Та ви і так все знаєте!»

Потім сказав, що вони поспішають, тому і поговорити ніколи, навіть з добрими людьми. Всі подякували бабусі за смачний обід та добрячу самогонку, один з його товаришів підморгнув дівчаткам на печі, і гості поїхали на Цвітну. Сьогодні можна стверджувати, що Хмара їздив на нараду з холодноярцями, і був у дуже доброму настрої.

З лісу повернувся дід Теофан. Бабуся і дочки почали розповідати про несподіваних гостей. «Чого ж ти не попросила Пилипа, щоб він приструнив верещачин, бо життя вже від них немає!»

«Пилипа?! То ти з ними знайомий?» — здивувалася бабуся. Дід промовчав.

Лісник повинен знати, що робиться в лісі на його участках. І хто в лісі буває, і що робить. Але тема знайомств була забороненою. Певно, що серед знайомих  діда були і повстанці, і бандити, і просто нещасні люди, бо в ліс він ходив завжди з харчами. 

Через багато років я знайшов в «Інтернеті» біографію та малюнок отамана Пилипа Хмари. Там же знайшлося і посилання на документ ЧК, що сивий смушок виготовляла артіль в селі Вищі Верещаки, яку розграбували чекісти. Хмарівці нікого не грабували, В Цвітні була гончарня, яка в ті часи приносила великі доходи. Були навіть свої гроші. Отамана любили, тож і одягли «як картинку».

Бабуся Ульяна дійсно не могла знати, яких гостей частувала самогонкою та нагодувала борщем і кашею. У Хмари була чудово організована розвідка, і він знав напевно, до кого заїхати пообідати. Тож, наш рід дуже гордиться, що у дідовій хаті бував отаман Пилип Хмара.

Недавно я знайшов розсекречений звіт Єлисаветградської ЧК, в якому сексот сповістив начальству, що в Цвітні був Юрченко Данило, мій дядько! Що він там робив — невідомо. Може, ходив просити захисту для лісу від крадіїв з Вищих Верещак? Ні в загони повстанців, ні до Першої Кінної дід синів не пустив — це знає вся наша рідня. Але доля мого дядька Данила була дуже важкою. Сексот зробив своє чорне діло!

В «пресі» можна прочитати, що отаман Хмара був безграмотним і недалеким, а керував бандитами. Брехня! 

Мати, якій було 10 чи 11 років із сестрами довго чекала, що гарні козаки знову заїдуть в гості. Дівчатка довго бігали на дорогу, видивлялися, чи не їдуть красені-козаки. Хмару вони більше ніколи не бачили, а загони вершників на дивовижно гарних конях проїзджали мимо Настиного часто.

Я був здивований, наскільки точно мати та тітки все життя описували народного героя і захистника. І вони ніколи не боялися розповідати про Хмару, хоч це могло привести до поганих наслідків. 

Володимир РЕПАЛО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com