Президента США вбили за спробу контролю ФРС

Звістка про трагічну загибель президента Джона Кеннеді 1963 року шокувала усю Америку і хвилею обурення прокотилася світом. Усім здавалося, що вбивство сталося без видимих причин, бо ніщо у його правлінні не порушувало традицій американської двопартійної системи.

Наступне вбивство потенційного кандидата на пост президента, брата Джона Кеннеді — сенатора Роберта, зовні також було наче невмотивованим і показало, що замовники вбивства побоювалися самої можливості політичного сходження Роберта, який в ранзі президента міг би зажадати довести розслідування до кінця і ознайомитися з матеріалами слідства, які намагалися приховати. До того ж його можна було розглядати і як продовжувача справи сім’ї Кеннеді.

Таємниця вбивства Джона Кеннеді, його обставини, виконавці, мотиви і замовники в офіційному розслідуванні так і залишилися нерозкритими.

Хотілося б ознайомити читача ще з однією версією вбивства, версією найбільш достовірною, пов’язаною з маловідомим, але дуже значним фактом періоду правління Кеннеді.

Цей факт тим важливіше, що він постійно приховується західною пресою і політиками, ніби на його обговорення в пресі накладено «вето» якимось втаємниченими силами.

Йдеться про спробу Джона Кеннеді замахнутися на «свята святих» американської фінансової піраміди — Федеральну Резервну Систему. А ще точніше, позбавити ФРС монопольного права друкувати долари.

Економіст Сеймур Харріс характеризує Джона Кеннеді як «найосвіченнішого президента за всю історію США у сфері еконо-міки». Дж. Кеннеді швидко висунув низку ініціатив з метою підняти людський і технологічний потенціал нації. «Усі його зусилля — від глобальних інвестиційних проектів до послаблення податкової політики для народу, мали на меті змінити закони і політику так, щоб влада власності і прагнення до прибутків не призводили до взаємного знищення, а сприяли зростанню та економічного процвітання країни», — пояснював дослідник Гібсон.

Кеннеді уперше виявив свою ворожість до акул біз-несу весною 1962 р., коли змусив провідні сталеливарні американські кампанії відмінити підвищення цін. Угода не піднімати ціни в обмін на трудові поступки була несподівано повністю змінена після затримки збільшення заробітної платні. Обурений цією зрадою, Джон Кеннеді наказав своєму братові, генеральному прокуророві Роберту Кеннеді, почати розслідування по зарплатах, погрожуючи відмінити контракти оборонного управління, що стосувалися виробництва і продажу сталі, і заявив американській громадськості, що дії сталевих магнатів є незаконними і безвідповідальними. Сталеплавильні компанії на чолі з «Юнайтед стейтс стіл» відступили.

Але дії сталевих функціонерів президент розцінив як атаку на запропоновану ним розгорнуту економічну програму. Слід зазначити, що серед членів правління «Юнайтед стейтс стіл», тривалий час контрольованого Морганом, було багато впливових членів таємних організацій (зокрема Ради з Міжнародних Відносин, про яку наша газета вже писала).

Фінансовий ревізор Кеннеді, Джеймс Сексон збільшив дисбаланс впливової Федеральної резервної системи, заохочуючи со-лідні інвестиції і надаючи повноваження банкам, що не входили до ФРС. Сексон також вирішив, що такі банки могли б підписати зобов’язання по державних і місцевих облігаціях, що ще більше б послабило позиції провідних банків Федеральної резервної системи.

У червні 1963 р. Кеннеді зробив рішучий крок проти Федеральної резервної системи, схваливши випуск більше 4 млрд доларів в «банкнотах США» через американське казначейство (скарбницю), а не через ФРС. «Кеннеді, ймовірно, обгрунтовував свої дії положенням Конституції, яке свідчило, що тільки Конгрес може друкувати і контролювати випуск грошей. При цьому національний борг, що накопичується, зменшується за рахунок суми відсотків, які в такому випадку не виплачуються банкірам Федеральної резервної системи, що друкує паперові гроші і що видає їх у вигляді зай-мів уряду під відсотки»  — зазначав один з авторів.

Прагнучи вирівняти економічну ситуацію, Джон Кеннеді зробив широкий діапазон дій, яка посилила ворожість до нього банкірів Уолл-стріту. Вони включали:

— надання податкових пільг з метою переадресувати зовнішні інвестиції американських компаній;

— створення відмінностей в податковій реформі між продуктивними і непродуктивними інвестиціями;

— ліквідацію податкових пільг розташованим в США міжнародним інвестиційним компаніям;

— усунення зарубіжних податкових переваг;

— підтримку пропозицій щодо усунення податкових пільг для багатих;

— збільшення податків для великих нафтових і мінеральних компаній;

— перегляд інвестиційних податкових кредитів;

— вироблення пропозицій по розширенню повноважень президента у разі економічного спаду.

Економічна політика Кеннеді і його пропозиції зазнали публічних атак з боку редактора журналу «Форчун» Чарльза Мерфі, нью-йоркського губернатора Нельсона Рокфеллера, його брата Девіда Рокфеллера і редактора «Уолл-стріт джорнал». Навіть міністр фінансів з команди Джона Кеннеді, член РМВ Дуглас Діллон, висловив підтримку Девіду Рокфеллеру, що виступив проти президента і його політики у 1962 р. Через три роки, у 1965 р. він долучився до Рокфеллера, що створило формальну групу підтримки війни у В’єтнамі.

«Підтримка президентом Кеннеді економічного розвитку і націоналізму третього світу, його терпимість до урядового економічного планування, навіть коли це припускало конфіскацію приватної власності, що відповідає інтересам США, усе це вело до конфлікту між Кеннеді і елітами як усередині США, так і за їх межами», — писав дослідник Гібсон.

У політику по відношенню до В’єтнаму Кеннеді спочатку заспокоїв своїх войовничих консультантів тим, що збільшив кількість військових радників, чисельність яких до кінця 1963 р. зросла до п’ятнадцяти тисяч. Після сумнозвісних подій в Бухті Свиней в 1961 р. (спонсована американцями агресія проти незалежної Куби закінчилася провалом), він став дедалі більше недовіряти доповідям військової розвідки і ЦРУ. 11 жовтня 1963 р. Кеннеді затвердив меморандум 263 Ради національної безпеки, яка схвалювала можливий вихід військових з В’єтнаму до кінця 1965 р. І відразу ж наказав почати негласне виведення військового персоналу до кінця того ж року.

Він, як і раніше, рішуче відкидав рекомендації спрямувати американські війська в Лаос. «Відмовляючись від розширення військової присутності, Кеннеді виступив проти Об’єднаного комітету начальників штабів і впливових високопоставлених представників в уряді, включаючи членів РМВ, таких як Дін Раєк, Роберт Макнамара, Макджордж і Вільям Бандіц, — писав Гібсон.

Ще однією ключовою фігурою був Аверелл Гарріман, представник РМВ, чиї зв’язки з діяльністю таємних товариств можна прослідкувати ще з часів Першої світової війни і виникнення радянського комунізму. Саме Гарріман, один з найбільш наближених до внутрішнього кола Дж.Кеннеді, восени 1963 р. підтримав усунення від влади у В’єтнамі президента Дуєма і направив телеграму, що давала на це «зелене світло» в Сайгон.  2 листопада очільник В’єтнаму був убитий в ході перевороту власними генералами. Незабаром після цього почалася в’єт­намська війна.

«Вісь ложі РМВ і Гаррімана, члена РМВ, була занадто міцна і непосильна для президента Кеннеді», — зазначав колишній американський посол в Сайгоні Фредерік Нолтінг.

Джон Кеннеді розумів, що йому слід бути в легкій опозиції по відношенню до війни, підтримуваної такими впливовими силами. Він довірився сенатору Майку Менсфілду, сказавши, що має намір «повністю вивести війська з В’єтнаму», зазначивши, що не може цього зробити, доки не отримає мандат на виборах у 1964 р. Корпоративна Америка, можливо, добре усвідомлювала «неоднозначне лідерство» і самостійність президента Джона Кеннеді, що викликало серйозне занепокоєння закуліси.

Попри те, що події вказували на те, що Кеннеді планував закінчити американську присутність у В’єтнамі, ніхто напевно цього не знає. Постріл в Далласі  22 листопада 1963 р. завершив його президентство. Обставини вбивства президента Кеннеді досі залишаються нез’ясованими.

Слід зазначити, що дружина «вбивці» Освальда у 1994 р. сказала авторові А. Веберману таке: «Відповідь на питання, хто убив Кеннеді, — Федеральна резервна система. Не треба недооцінювати цього. Буде неправильним звалювати провину тільки на агента ЦРУ Джеймса Енглтона і ЦРУ. Це лише один палець однієї і тієї ж руки. Люди, що керують грошима, стоять над Центральним розвідувальним управлінням».

Джон Кеннеді не лише звернув» увагу на дуже залежне становище держави США від приватних банків, що входять у ФРС, він виявив, що це становище залежності суперечить конститу-ції США. Адже долари має друкувати Федеральне Міністерство фінансів.

І ось президент США замість того щоб йти на уклін до Вищої Ради ФРС, задумав власну грошову реформу і 4 червня 1963 р. підписав указ за номером 11110, в якому розпорядився, щоб Мінфін США став, нарешті, виконувати свої конституційні обов’язки і приступив до друкування грошей.

Міністерство фінансів досконально вивчило питання і взялося до виконання президентської директиви. Проблема поповнення казни США і виплати держборгу все тій же Федеральній Резервній Системі повинна була вирішитися в порівняно короткий термін.

До того моменту, коли кортеж президента США з охороною їхав у Даллас, на складах Федерального казначейства вже лежали новенькі стодолларові банкноти, цілком готові до вжитку, причому в дуже значній кількості — ЧОТИРИ ТРИЛЬЙОНИ ДОЛАРІВ. (Сьогодні борг США складає понад 15  трильйонів).

Постріли в Далласі (відповідно до незалежного розслідування, відразу з трьох точок) зупинили хід президентських планів.

Неважко здогадатися, що наступний президент США республіканець Ліндон Джонсон, що замінив убитого Джона Кеннеді, без шуму розпорядився ці нещасливі зелені папірці... спалити. Так була провалена одна з найбільших грошових реформ в історії людства.

Чи варто зв’язувати дві ці події — насильницьку смерть президента США і перемогу закулісних власників Федеральної Резервної Системи, — читач в змозі вирішити сам.

У цих подіях сьогодні немає нічого несподіваного. Якщо йдеться про абсолютну владу, якої певні фінансові кола домагаються упродовж багатьох століть, і раптом плодам цієї вікової роботи починає щось загрожувати, то не слід дивуватися, що засновники всесвітньої фінансової піраміди «замовили» президента США? Адже це ті ж сили, які розв’язували світові війни з мільйонними жертвами. Хто ж скасує вбивство однієї, навіть дуже відомої і улюбленої натовпом людини, нехай навіть президента США, коли «на кону такі ставки”? (Кеннеді був чужою для засновників ФРС людиною, будучи за походженням католиком-ірландцем).

На слід могутніх закулісних сил вказує і той факт, що ніхто у вищих ешелонах влади — ні демократи, ні республіканці, — не визнав необхідним довести розслідування цього «вбивства століття» до кінця. Навпаки, усі спроби ентузіастів або родичів убитого пробити стіну мовчання закінчувалися для них сумно.

Що особливо цікаво, до цього дня мають право на існування тільки найбезглуздіші версії: ті, що цілковито суперечать фактам і не витримують критики навіть криміналіста-початківця.

Чи не є це найкращим доказом того, що сили, які замислили і здійснили цей злочин, досі контролюють стан фінансових справ у США?

Слід зазначити ще два моменти. Перший — доктор Мартін Лютер Кінг молодший, був убитий у 1968 р. після того, як він спрямував свій ораторський запал і організаційні здібності на боротьбу проти війни у В’єтнамі. Другий — зафіксовану дослідниками величезну кількість випадків всіляких явних і таємних перешкод для правдивого розслідування смерті президента Кеннеді. А це вказує на те, що за вбивством Кеннеді стоїть величезна і впливова сила. Вона знаходиться на найвищому рівні американської структури влади — рівні, контрольованому таємними товариствами і їх членами з Уолл-стріт.

За матеріалами книги
«Невидимый заговор против человечества»
підготував Андрій ГУСЄВ