Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чорний ворон не загинув

Майже через рік після виходу в світ правдивої книги Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» я, нарешті, зміг прослухати її в чудовому аудіозапису студії «Наш формат» у виконанні заслуженого артиста Петра Бойка. Купити книгу я не зміг, в книгарнях її нема. Потрібне друге видання.

Допоміг нашій редакції познайомитися з майстерним твором відважного українця Шкляра протоієрей Діонісій з Міжнародної  Академії управління персоналом, вихідець з Луганщини. Книга дуже правдива, і я можу стверджувати це, бо народився на хуторі Настиному біля Любомирки, в самому центрі тих подій, між Республікою Чорного Лісу, Холодноярською і Чигринською Республіками, та селами на захід, які вважалися «красними», але такими не були ніколи. Книга написана скрупульозно точно, на основі документів ЧК та розповідей дітей чи внуків учасників боротьби за незалежну УНР.

Висновки після прочитання книги просто здивували. Нам всім втокмачували, що Холодноярська Республіка — це малочисленні повстанці з сіл Мельники, Головківка та Грушківка. В семи кілометрах від нашої хати на північний схід через ліс, в Суботові та в Чигрині (так у нас кажуть) був отаман Коцур, який керував Чигринською республікою. В недалекій Цвітні на південь — Пилип Хмара, отаман Республіки Чорного Лісу. В масштабах України це невелика територія.

В чотирьох кілометрах на захід в селі Антонівка жили етнічні поляки, там був костьол та ксьондз. «Красні» стояли в селах вдовж колишньої Варшавської дороги з Чигрина до станції Фундукліївка. То ж мої рідні та односельчани бачили всіх — і вільних козаків, і чужинців та грабіжників. І старалися бути самими собою, нікого не пускаючи в своє життя. Вже сьогодні стає відомо, що любомирські люди, незважаючи на гарнізон «красних» в селі, брали активну участь в тих непростих подіях. Село хоронило самітню бабусю, яка народила шестеро дітей, і всі вони загинули або були репресовані, і зникли навіки в холодній пітьмі завдяки доносам сексотів.

В книзі, яку дехто хоче показати як слабеньку розповідь «про кохання» (то навіщо ж тоді її купувати?), освітлюється надзвичайно жорстока та кровопролитна чотирьохлітня війна «совєтів» з нашою УНР на всій території країни. Стали зрозумілими розповіді батька про ораторську майстерність Троцького, який виступав з бронепоїзда в Знам’янці та Олександрівці перед армією та «комбідами» з навколишніх сіл. Чого б це тодішньому міністру оборони Лейбі Бронштейну їхати з Москви в непримітні українські містечка, з бронеавтомобілем та літаком на платформі, а батькові разом з іншими бідняками плентатися 20 км на мітинг, слухати «полум’яного» оратора? На це питання я не міг знайти відповіді багато років.

Потім була аж надто жорстока помста: штучно створений голод, занесені чужаками тиф та «іспанка» 1922 року, голодомор 1932-33 років, примусова колективізація, страшна та неуміла війна з фашистами, голод 1947 р., війна з УПА. І мільйони жертв та постійне ослаблення України. Надзвичайно важливі висновки роблять читачі, прочитавши «Чорного Ворона».

Познайомився з коментарями небайдужих, як українських патріотів, так і вічно брехливих інтернетних тролів.

Чесну людину, автора твору Василя Шкляра, пробують оббрехати, бо він добре зробив свою справу. Він підняв цілий пласт прихованої історії України. Як лемехом зачепив край і почав орати. За Шклярем підуть інші. Процес висвітлення і популяризації відчайдушного опору українських селян диктатурі червоних зайд вже не зупинити. Шкляр розкрив очі мільйонам українців. Але небезпека не зникла, боротьба триває і закінчиться не скоро. Втім, чесним українцям не треба зриватися на істеричні крики та зойки, бо «нам своє робить». І ми неодмінно будемо жити в українській Україні!

Мій дід Юрченко Теофан Йосипович був лісником і жив точно в самому центрі повсталої території, наче між чорними вихорами того лихоліття. Сім’я була велика і працьовита, дід був добрим господарем, мав коней, корів та волів, свиней та птицю. Влади у селі та на хуторі не було, то ж дід з трьома синами були озброєні гвинтівкою та рушницями, бо бажаючих поживитися дідовим добром було аж занадто багато. Навіть бабусі Ульяні два рази довелося брати рушницю до рук, щоб відігнати знахабнілих злодіїв.

Грабіжників було багато, але вони не мали стосунку ні до Холодноярської Республіки, ні до Республіки Чорного Лісу. Там зі злодіями не церемонилися, а швиденько знищували. «Коцурці» не користувалися у селян повагою, бо в Чигринській Республіці порядку було мало, і деякі з них не гребували пограбунками. Втім, ні для кого не новина, що війна — золота пора для кримінальних злочинців, у всьому світі.    

Десь в кінці 1922 р. після заходу сонця у дворі загавкав собака, і у двері дідової хати тихо постукали. Дід уже відпочивав на ліжку, бо в нього болів простужений поперек. Діти лежали «покотом» на долівці, застеленій кожушками, свитками та ряднами. Під постелею були заховані дві рушниці. Моя мати завжди клала біля себе свою улюблену «берданку», бо вона була легка і… гарна, а віддача при пострілі не штовхала боляче в плече.

В сім’ї були ще дві рушниці та гвинтівка, і в селах навкруги добре знали про лісниковий «арсенал». Гвинтівка була в землянці, у якій жив старший син Арсен. Він не міг ходити після полону, тому жив у землянці, нічим не видавав себе і завжди тримав при собі заряджену трьохлінійку. Так він охороняв і хату, і худобу та птицю. До двору ніхто не міг зайти непоміченим завдяки собакам. Дві рушниці забрали з собою старші сини, бо і до дівчат в ті часи приходилося ходити озброєними.   

До хати увійшов і чемно привітався високий гарний чоловік. Він був добре одягнутий, але дівчатка злякалися його, бо він був аж занадто високий, під саму стелю, і якийсь чорний. Чорне довге волосся, чорна борода та вуса.  Чорний незнайомець був якийсь сумний, але гарний і грізний!

Бабуся Уляна запитала, чи не хоче незнайомець повечеряти. Той подивився на дітей на долівці, і відповів, що не голодний. Потім сказав, що він ненадовго і потурбував сім’ю тому, що йому потрібна зброя.

Дід вибачився, що не може піднятися з постелі, так замучили його болі в попереку. Потім сказав, що зброї у хаті зараз нема, бо хлопці пішли гулять в село і забрали рушниці з собою. Незнайомець сумно зітхнув, попросив вибачення, і пішов з хати. Він і не думав брутально поводитися або робити обшук.

Довгі роки дід почувався винуватим, що не допоміг тому гарному, грізному на вид, незнайомцеві. У першу чергу тому, що маючи велику сім’ю, дід не міг діяти необережно. Він добре знав, що в селах іноді появлялися липові «повстанці», яким люди допомогали, а потім за димом йшло все добро, а сім’ї винищувалися.

До того ж залишитися без зброї означало приректи своїх дітей і себе на вірну загибель, бо звістка про беззбройного лісника з міцним хазяйством розповсюдилася б околицями. Уже до зими всі залишилися б голими, босими і голодними.  

Коли незнайомець вийшов з хати, дід розповів наляканим дітям, що то був отаман Чорний Ворон. Або ж хтось інший, дуже схожий на отамана. Чорного Ворона боятися не треба, він не грабіжник і не бандит, як про це розпинається дехто в селі. Дід сказав, що сьогодні не можна залишитися без зброї, навіть якби отаман захотів її купити. Втім, ви ж бачите, що Чорний Ворон нікого не образив, не попробував знайти і забрати зброю силою. Був голодний, але не захотів забирати у дітей, може, останню їжу.

Щоб заспокоїти дівчаток, дід розповів їм, що Чорний Ворон їздить верхи за чудовому коні донської породи, і той кінь бойовий, дуже розумний. Зовсім не такий, як кобила будьоннівця Семена Поцілуйка, яку дід поміняв на свого чудового молодого коника, бо все рівно його вкрали б або відібрали. Дівчата дуже шкодували, що не змогли побачити того дончака, і довго не могли заснути, згадуючи вершників з полку Хмари на чудових скакунах, які до того ж так гарно співали українські пісні, проїжджаючи по дорозі в напрямку Цвітни або Холодного Яру. От чому моя мати вміла скакати на коні галопом і любила коней до кінця життя. 

Таким отамана Чорного Ворона навіки запам’ятали моя мати та тітки, які тоді були дітьми від 8 до 12 років. І вони до кінця життя почували себе винуватими перед отаманом. А вороги брешуть, що від вільних козаків люди відвернулися, тому боротьба скінчилася. З розповідей про ті трагічні події стає ясно, що отамани самі вирішили припинити збро­йну боротьбу, щоб не допустити винищення українців. Вони пішли за Збруч, де зберегли та закріпили ідеї незалежної України. От тому декому з ворогів і сьогодні мариться, що за Збручем зовсім інша Україна! Вічна трава гнеться під вітром, але не вмирає. І залишається жити навіть після коси, знову пробиваючись до сонця весною. Головне — зберегти коріння від гнилі!

Володимир РЕПАЛО,
краєзнавець

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com