Є загроза розпаду Іспанії

Загроза розпаду Іспанії, щонайменше, на три частини сьогодні реальна як ніколи, вважають експерти.

Нині влада Каталонії стверджує, що вони не хочуть бути донорами Іспанії, і заявляють, що платять держскарбниці на 12-16 млрд євро більше, ніж отримують назад.

Сепаратистські настрої завжди були характерні для Каталонії — одного з найбільш розвинених і багатих регіонів Іспанії. У меншій мірі, ніж у Країні Басків, де сепаратисти ЕТА, але в кризові моменти місцева влада любить використовувати подібні настрої на свою користь.

Політичний аналітик, глава медіагрупи Libertad Digital Федеріко Хіменес Лосантос упевнений, що влада більше не може йти на поводу у сепаратистів. Вихід Каталонії зі складу Іспанії, за його словами, реальний. В той же час Іспанія майже нічого не втрачає, а Каталонія — багато що. У першу чергу, внутрішній ринок Іспанії, де реалізується майже 90 відсотків товарів Каталонії. Політолог вважає, що більшість іспанців були б раді, якби їм не довелося більше «годувати» сепаратистів.

З такою думкою не згоден економіст Каталонії Х.Оркахо, що вважає, що в Каталонії доля населення просто стала «жертвою пропаганди сепаратистів». Оркахо додав, що розвал країни просто немислимий, враховуючи, що Конституція Іспанії не припускає такої можливості, а відділення Каталонії — найбільш промислово розвиненого регіону — може негативно відбитися на усій іспанській економіці, затримати процес виходу держави з кризи.

Ще один аргумент Оркахо на користь неприпустимості виходу Каталонії із складу Іспанії — небезпека ланцюгової реакції в інших регіонах країни. Він нагадав, що нинішня криза оживила націоналістичні настрої не лише в Каталонії.

Іспанія, навіть без Басконії і Каталонії, все одно не є монументально єдиною країною. Загалом, це було обумовлено самою іспанською історією — ця країна і створювалася з безлічі дрібних незалежних князівств і королівств, які стояли стіною на кордоні християнського світу, захищаючи собою Європу. У таких умовах особливо не до  єдності. Тому і відокремилася, наприклад, Португалія — що спочатку входила до складу Леонського королівства.

Нині більшість іспанських регіонів, звичайно, не так сильно відрізняються один від одного, як від португальців. Тут грає свою роль і глобалізація, і телебачення, яке створює масову свідомість і рекламує тільки одну мову, і заслуги франкістського режиму по створенню єдиної іспанської нації. Але саме ці чинники грають і зворотну роль. Через «перегин палиці» франкістами, невдоволення власними політичними лідерами і перспективами глобалізації, жителі окремих районів почали згадувати про те, що сотні років назад їх предки жили в окремих державах.

Найбільш сильні такі рухи, які набули у XX столітті форму сепаратистських і націоналістичних в регіонах Андалусія і Галісія. Перший з них знаходиться на півдні країни із столицею в Севільї. Населення цього регіону вважає себе іспанцями, але особливого, андалусійського сорту. Всього ж кількість андалусійців в Іспанії аж 15 мільйонів, а це третина населення країни, з них в самій Андалусії проживає сім мільйонів — Андалусія найнаселеніший регіон Іспанії. І найбідніший — за винятком виробництва апельсинів в Севільї і декількох промислових об’єктів в найбільших містах регіону, Андалусія майже нічого не виробляє. Природно, через це є постійний відтік населення в розвиненіші регіони, в основному в Каталонію, Басконію і Мадрид — що дуже не подобається місцевому населенню, яке не готове віддавати свої робочі місця «бідним родичам». Усе це тільки підігріває загальну ситуацію в країні.

Андалусійський націоналізм з’явився порівняно недавно — після франкістського правління. Але коріння цього руху — у селянському анархістському русі середини XIX століття, і в першій іспанській республіці 1873 року, коли була розроблена перша конституція Андалусії як автономної республіки у складі Іспанії. У 1918 році андалусийский зародився андалусійського націоналізм, разом з прапором і гербом сучасної Андалусії. 

Сучасний андалусійський націоналізм був заснований створенням партії ASA (соціалістичний альянс Андалусії) у 1971 році. Конституція, прийнята після смерті Франка у 1978 році, дозволяла усім регіонам Іспанії отримати часткове самоврядування. Але після отримання такої автономії, андалусійці не були визнані окремим народом, що викликало велике обурення у провінції. Навіть отримання ще більшої автономії, на рівні Каталонії і Басконії, не змогло заспокоїти андалусійців. У 2006 році парламент Іспанії відхилив пропозицію парламенту провінції про статус андалусійців як нації. Подібна невизначеність зберігається і нині.

Галісія — ще одне автономне утворення Іспанського королівства, також прагне до більшої автономії, а радикальна частина руху «галі­сіоністів» прагне до незалежності від Іспанії.

Галісіонізм з’явився в 1916 році, після створення гуртка любителів галісійської мови Irmandades da Fala. Створена А.Вільярпонте, ця група була орієнтована на середній клас і інтелігенцію. Досить швидко у регіоні утворилися і партії націоналістів і республіканців. Під час республіки і громадянської війни в Галісії існувала автономія, яка була ліквідована франкістами. Багато прибічників галісіонізму, у тому числі і більшість його засновників, були страчені диктатурою Франко.

Галісіонізм під час диктатури Франко був заборонений і жорстоко переслідувався. Засноване в 1950 році видавництво Editorial Galaxia, що розвиває галісійську  культуру і мову, було легальним центром опору. Таємні організації, підтримували марксизм на противагу правій політиці диктатора у 1950-1960-х роках.

Після закінчення диктатури Франко у 1977 році і прийняття нової Конституції у 1978 році, галісіонізм зміцнів до такої міри, що сьогодні переважна біль­шість політичних сил в Галісії називають себе галісіоністами, націоналістичні вони чи ні. Одним з пояснень цього є те, що вимога визнання себе як нації настільки прижилася в Галісії, що будь-яка політична партія, що бажає взяти участь у виборах, повинна заохочувати галісіонізм. Нинішні вимоги галісіоністів відмінні лише в методах: найреакційніші сили говорять про повну незалежність, тоді як усі інші — про збільшення автономії у складі Іспанського королівства.

Націоналізм і регіоналізм присутній також в Астурії. Князівство Астурійське має найбільш згуртовану організацію націоналістичного толку серед інших іспанських провінцій — окрім Каталонії, зрозуміло. Unida Nazionalista Asturiana, союз лівих і «зелених» груп Астурії, була створена у 2007 році з метою зайняти максимальну кількість місць на муніципальних виборах. У тому ж році Unida випустила свій маніфест на підтримку астурійської мови, культури і національної ідентифікації. Також Unida зажадала провести ефективні заходи з боротьби з економічною кризою і понизити негативний вплив на довкілля — в цих бідах вони звинувачують уряд Іспанії і регіону. Основна мета — отримання повномасштабної автономії, а також визнання астурійської мови і астурійскої нації. Але їх результати на виборах 2007 року були дуже скромними — Unida набрала 4119 голосів (0,7%).

Так званий «валенсіонізм» розколотий на дві частини через погляди на національну ідентичність валенсійців. Частина з них відчуває себе каталонцями, і підтримує відповідний рух. Але інша частина розглядає каталонців як експансіоністів, які намагаються нав’язати валенсійцям свою мову і культуру. Прибічники цього руху називають себе blaveros («блакитні», за кольором прапора Валенсії), і вважають каталонців «п’ятою колоною», що підриває спокій у їх регіоні. Більшість blaveros — консерватори, прибічники ідеї про розвинену автономію Валенсії у складі Іспанії, і не підтримують каталонську ідею про незалежність.

Перше протистояння з панкаталоністами у націоналістів Валенсії було у 1977 році, коли лідер UCD Е.Аттард опублікував серію антикаталонських матеріалів у газеті «Las Provincias». У тому ж році регіоналісти готують проект Статуту про автономію. 8 жовтня 1978 року чотири основні партії Валенсії — UCD, популісти, соціалісти з PSOE і комуністи з PCE підписали цей статут, і 9 січня наступного року він був ухвалений. 

Нині регіоналісти і націоналісти не можуть домовитися між собою з приводу каталонської єдності, але висувають вимоги про ще глибшу автономію, а іноді і незалежність Валенсії.

Ще одним великим регіональним сепаратистським рухом є канарський націоналізм. Ці віддалені острови, які є місцем відпочинку для європейців, уперше зажадали автономії при республіці, у 1933 році, але сепаратистський рух зародився тут ще раніше. Батьком канарського сепаратизму вважається С.Дельгадо. У 1954 році Кубільо заснував нелегальну організацію MPAIAC (Рух за самовизначення і незалежність канарського архіпелагу), яка створила семизоряний прапор, що використовується канарськими націоналістами і досьогодні. Після падіння франкістського режиму, нелегальні групи DAC і FAG провели декілька терактів. Але «іспанською Корсікою» острова так і не стали — націоналісти вважали за краще домагатися автономії мирним шляхом.

Нинішня Іспанія — перший кандидат в Європі на розпад за «клаптевим сценарієм». Довге правління Франко, при якому пригнічувалися будь-які натяки на федералізм і автономію, принесло свої плоди — регіоналісти вимагають «стіль­ки свободи, скільки зможуть винести». Іспанська влада їм у цьому всіляко потурає —  правляча партія купує лояльність регіональних депутатів обіцянками про посилення автономії — і завжди виконує ці обіцянки, як показує приклад Каталонії. Цілі регіони відкрито керуються регіоналістами, прибічниками відділення від центру, у деяких є навіть своя поліція (Каталонія) і зачатки армії (Басконія). Поза сумнівом, що правляча іспанська партія не відмовиться від такої політики (адже опір опозиції стає усе сильнішим, і прив’язувати регіоналів потрібно дедалі більше), і в перспективі це може привести до того, що політична карта Іберійського півострова нагадуватиме себе ж тільки періоду Реконкісти — безліч невеликих, але дуже незалежних князівств і королівств.

 За матеріалами інтернету і ЗМІ