Служіння суспільству чи корпоративним інтересам?

За 21 рік існування незалежної Української держави політична влада послідовно йшла шляхом бюрократизації та самоізоляції. Наслідком цього процесу стала ситуація, коли народ став чітко розмежовувати поняття «країна», яку любить і шанує,  та «держава», якій не довіряє та яку не поважає.  Парадоксальність ситуації полягає ще й у тому, що саме за власну самостійну державу українці боролися не одне століття. Нарешті їхні зусилля увінчалися успіхом, і 16 липня 1990 року мрія борців на незалежність втілилася в реальність – Верховна Рада (тоді ще) УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет.

Недавні соціологічні дослідження фіксують високий рівень уваги українців, зокрема 60% мешканців міст, до роботи ключових державних структур – парламенту (62%), Кабінету Міністрів (53%), Національного банку (46%). В цілому, державним структурам довіряє лише 27% городян. Найвищий показник довіри –  до Національного банку (32%), за ним ідуть Кабінет Міністрів (26%), центральні органи виконавчої влади (25%), Адміністрація Президента (25%), Верховна Рада (21%), Вища рада юстиції (18%). Серед основних причин недовіри громадян до державної влади – корупція (нею не задоволені 54% респондентів), бездіяльність (38%), бюрократію (29%), байдуже ставлення чиновників до громадян (22%), а також відсутність інформації щодо планів державного розвитку (11%).

 У цьому контексті варто зауважити, що найбільше українці довіряють засобам масової інформації та церкві. Решта суспільних інститутів – профспілки, суди, прокуратура, міліція та уряд – практично повністю втратили довіру населення.

 Значною мірою таке розчарування стало наслідком втраченого шансу Помаранчевої революції. Її лідери скомпрометували себе неефективним управлінням державою та внутрішніми чварами. Імовірно, що саме сильне розчарування стало причиною відносно спокійного ставлення людей до арешту та ув’язнення екс-прем’єра Ю.Тимошенко.

 З формальної точки зору Україна є республікою. Вона має Конституцію, де закріплений статус Українського народу як єдиного джерела влади. Але що відбувається в реальності? Слабкий рівень політичної культури, який дістався у спадок від Радянського Союзу, призвів до того, що і еліта, і народ не зуміли піти шляхом ефективної розбудови правової і демократичної держави. Народу все ще властива психологія патерналізму – очікування соціального і фінансового забезпечення з боку держави. Еліта, натомість, обрала шлях особистого збагачення, а не захисту інтересів суспільства та побудови спільної для всіх системи правил у політиці, економіці та соціальному житті. У результаті сьогодні маємо ситуацію, коли українське населення – одне з найбідніших в Європі, а українські бізнесмені – одні з найбагатших. Причому розрив між першими та другими стрімко зростає.

Яку роль зіграли державні чиновники у становленні Української держави? Інститут державної служби, що походить безпосередньо від бюрократичних традицій радянського зразка, так і не зміг стати тим ґрунтом, на якому б творилася нова європейська держава. Натомість 350 тисяч державних службовців (і це після скорочення чиновницького апарату майже на 30%, яке здійснив В.Янукович у 2010 році після перемоги на виборах) украй неефективною роботою налаштовують населення проти себе, а значить і проти держави. Через відсутність уніфікованої і жорстко контрольованої системи підготовки державних службовців, найбільш поширеним шляхом приходу на державу службу стали особисті та родинні зв’язки. Така ситуація створила передумови для розростання корупції, що наскрізь пронизала чиновницький апарат на усіх рівнях. Деякі експерти вже ведуть мову про формування «ринку державних посад», де за призначення необхідно сплатити фіксовану суму хабара.

 Слід зауважити, що влада послідовно «працює» на поглиблення негативного сприйняття себе з боку населення. І причина полягає не лише у невідповідності виборчих обіцянок реальній політиці та діям. Причина в тому, що влада перекриває будь-які шляхи для виходу населення з бідності. Нинішня влада наполегливо руйнує образ успішної України в очах людей, так само як її попередниця зруйнувала віру в українців у Помаранчеву революцію та системні реформи.

 Додатковим чинником негативного ставлення до влади є різноманітні пільги, які влада забезпечує собі, незважаючи на кризу та дефіцит бюджету, починаючи від створення умов для лікування державних чиновників і закінчуючи забезпечення їх дорогими транспортними засобами, коштами на відпочинок та прямими державними дотаціями. Усе це відбувається на тлі скорочення видатків на державну медицину, освіту і соціальне забезпечення, що, природно, породжує у народу гостре відчуття несправедливості.

 Для поновлення зв’язку між громадянами і державою слід нарешті допустити народ до державного управління. Класичним інструментом цього процесу виступають референдуми чи принаймні регулярні опитування громадської думки, проведення круглих столів з її лідерами і реальне, а не декларативне, врахування їхньої позиції при підготовці та ухваленні державних рішень. При цьому одним із найвагоміших засобів повернення держави обличчям до народу може стати електронна демократія.

Визнаймо факт, що жоден український уряд ніколи не слідував закону і не поважав його. Зрештою, чимала частина законів була так виписана нашими законотворцями, що давала змогу довільної  інтерпретації.  Кожний з президентів нав’язував законодавчим органам власне бачення «правильних» законів. Як наслідок, інститути влади втратили повагу народу та міжнародної спільноти. Сьогодні політична система вважає допустимим порушувати і оминати закони у разі, якщо вони суперечать корпоративним інтересам можновладців.  Ця деструктивна тенденція вже стала неписаним правилом діяльності влади.

 Що ж стосується здобутків нинішнього політичного режиму, то останні два роки його «господарювання» характеризувалися відвертим і грубим порушенням Конституції, законів та громадянських прав. Звісно, закони порушували і раніше, та все ж не так неприкрито і брутально.  Серед найбільш показових наслідків таких системних порушень варто назвати скасування парламентсько-президентської системи, впровадженої при президенті В.Ющенко, й утвердження президентсько-парламентської вертикалі влади.  Конституція твердить, що такі зміни політичного устрою можливі лише після проведення загальнонаціонального референдуму. Та про референдум не було й мови. Відповідно, наступний уряд зможе легко скасувати усі ці зміни, оскільки формально вони є неконституційними. Інший приклад — голосування у залі Верховної Ради без фізичної присутності депутатів. Траплялися казуси, коли за певний законопроект надходило понад 280 голосів, тоді як насправді у залі парламенту перебувало менше 70-ти депутатів!  Відтак, наступний уряд матиме формальні підстави скасувати чимало законів, ухвалених теперішнім складом Верховної Ради, через грубе порушення процедури голосування. 

Схоже, що нинішня влада діє за принципом «переможець отримує все» і навіть не припускає, що хтось може їй завадити у «господарюванні».  А всіх решту вважає за дурнів. Принаймні про це свідчить передвиборча програма провладної Партії регіонів. Яскрава глянцева брошурка, яку отримала у свою поштову скриньку мало не кожна українська родина, намагається переконати читача у тому, що до приходу у владу Президента В.Януковича Україна перебувала у безпросвітному занепаді, хоча це зовсім не відповідає дійсності. 

Передвиборчий маніфест владної партії, по суті, є вершиною майстерності політичного маніпулювання. Наведені у ньому «факти» може спростувати будь-який школяр, а висловлені обіцянки піднімають поняття «популізм» на небачену досі висоту. Ось лише кілька прикладів.

— Вони обіцяють підвищити середню заробітну плату державним службовцям з 300 до 1000 дол., тобто на 330%.  Ця обіцянка абсолютно недосяжна, оскільки суперечить угодам з міжнародними кредиторами, завдяки яким Україна досі тримається «на плаву».

— Вони обіцяють знижки на ліки для пенсіонерів. І це при тому, що зовсім недавно Президент звинувачував Міністра охорони здоров’я у махінаціях із фармацевтичними компаніями, які постачають медикаменти для держави, але продають їх за ринковими цінами. Середня пенсія сьогодні становить 150 дол. (тобто 5 дол. на день) – у країні, де ціни на продукти цілком європейські!

— Вони обіцяють підтримувати малий та середній бізнес. І це після того, як власноруч впровадили драконівський Податковий кодекс, проти якого на Податковий Майдан вийшли 120 тис. малих підприємців, і після того, як надали податковій міліції безпрецедентні повноваження захоплювати і арештовувати майно підприємців, внаслідок чого частка ВВП малого та середнього бізнесу лише за два роки скоротилась з 17% до 11% (при тому, що у країнах ЄС малий та середній бізнес приносить державам у середньому 57% ВВП).

— Вони обіцяють щорічне економічне зростання на 5%. І це після того, як щойно узгодили із Світовим банком і МВФ, що у 2012 році зростання ледь перевищить 1,5%, а у 2013 році становитиме 0%.

— Вони обіцяють змінити баланс економіки, здійснивши перехід від продажу сировини до виробництва, але не кажуть, як цього можна досягти. Не варто забувати, що більшість «спонсорів» правлячої партії заробляють свої капітали саме на продажу сировини на світових ринках.

— Вони обіцяють надати рівний статус усім мовам в Україні. І це при тому, що зовсім недавно відмовились надавати румунській і татарській мовам той статус, який всупереч шаленому спротиву громадськості надали російській мові статус регіональної

— Вони стверджують, що побудували п’ять нових аеропортів. І це при тому, що відповідні проекти з’явилися ще за президентства В.Ющенка, були затверджені і підписані прем’єр-міністром Ю.Тимошенко. Три аеропорти з цих п’яти були побудовані коштом приватних інвесторів, один профінансували міжнародні інвестори, і лише львівський аеропорт було зведено за рахунок держави в рамках підготовки до Євро-2012, яке обернулось для України фінансовим фіаско.

— Вони пишаються тим, що розбудовують інфраструктуру доріг. Але в міжнародному рейтингу якості доріг Україна перебуває у числі країн із найгіршими дорогами у світі – на 133-му місці зі 148-ми.  Ремонт близько 3000 кілометрів доріг був здійснений у рамках виконання зобов’язань із підготовки до Євро-2012. При цьому в Україні залишається ще 173 тис. км доріг, які ніхто не ремонтував ось уже близько 30 років. Вже не акцентуємо на купівліі у Південній  Кореї нових потягів, які постійно ламаються через поганий стан українського залізничного полотна.

Перелік оманливих цифр і нездійсненних обіцянок безкінечний.  На жаль, засоби масової інформації не поспішають викривати ці «відхилення» від істини.

Додайте до усього викладеного вище такі «досягнення» влади, як обмеження свободи зібрань, слова і преси, маніпулювання телебаченням, атаки на приватні компанії та підприємства, що здійснюються начебто через порушення податкового законодавства, стрімке скорочення сільського населення через занепад сільського виробництва та інфраструктури, зростання рівня смертності, а також зростання обсягів та темпів  еміграції українців. Усім, окрім самої влади, цілком очевидно, що привид совка, який оживає в особі нинішньої влади, нікому не навіює ностальгії. І не може навіювати у країні, де на загальнонаціональному референдумі у 1991 році 92% громадян проголосували за незалежність України.

Прикро, що про це забула опозиція. Лозунги, телешоу, рекламні плакати – це примітивні аргументи опозиційних лідерів. Народ вже не вірить, що вони дійсно мають нове бачення країни і можуть виконати те, що обіцяють, коли критикують владу.   Новий склад парламенту може змінити цю ситуацію лише величезною і самовідданою працею не на власну кишеню, а на власну державу.

Фонд «Спочатку Люди»