Невже це наша стезя: від рабства до нового рабства?

Для побудови «світлого» майбутнього — комуністичного суспільства,  де повинна панувати бездуховність, більшовикам необхідно було зробити два кроки назад, тобто перейти від капіталізму, який почав розвиватися в російській імперії, до рабовласницького ладу. Бо, тільки тоді, коли суспільство стане повністю безправним, з ним можна буде будувати комунізм.  І це було зроблено: шляхом створення умов для виникнення громадянської війни, розв’язання терору, організації Голодомору з канібалізмом, висилання до Сибіру та постійних репресій.  Були закриті кордони — виїхати куди-небудь ніхто не мав права, навіть закордонний телефонний зв’язок був заборонений. Переписка строго контролювалася та бралася на облік, якщо це була закордонна. Імпортні товари та медикаменти завозилися тільки для високої еліти — компартійних босів. Були  заборонені переміщення і в середині країни. Робітники не мали права залишати колгоспи, підприємства й організації, де вони працювали, — їм не видавали паспортів і проїзних документів. Таким чином, людина ставала повністю залежною від керівника установи, яких також строго контролювали секретарі районних, міських і обласних комітетів комуністичної партії, які були наділені необмеженими правами — як рабовласники. Вірними їх­ні­ми помічниками та виконавцями репресивних заходів були чекісти. Народ був повністю відокремлений від зовнішнього світу й внутрішнього середовища, тобто безправний, як раб, бо не мав можливості навіть поскаржитися. Та й кому скаржитися? Коли депортували цілі народи, із своїх предковічних земель, на дикі простори Сибіру, де не було створено  ніяких умов, навіть,  для примітивного життя. Депортували тільки за те, що народ хотів нормально жити й працювати, а не ставати  безправним рабом — будівником комунізму і жертвою атомно-ядерних випробувань.

 Щоб раб працював, рабовласник повинен був його сім’ю годувати та лікувати, зрозуміло — безплатно, бо в раба ні грошей, ні майна не було. При першій фазі комунізму — ленінсько-сталінському соціалізмі — колгоспників не годували — їм платили трудоднями, на які видавали те, що ще залишалось у колгоспі, після здачі запланованих та понад запланованих  поставок  державі.

Ці поставки продовжувалися доти, доки в колгоспній коморі ставало порожньо. Завищені плани поставок  надсилалися згори і ніколи не погоджувалися із колгоспниками, тому  колгоспи не були їхньою колективною власністю — вони були державними, тобто рабовласницькими. Для того, щоб вижити, колгоспники вимушені були вирощували продукти на  маленькій земельній ділянці біля своєї занедбаної  хатини, яких після голодомору  ще  вистачало.  Ділянка була,  але  часу для її обробітку не було. Тому, на ній працювали немічні без пенсій старці та неповнолітні діти, користуючись лопатами та мотиками.

І ці кустарні злидарства ще обкладалися подачами. У промисловості та інших установах робітникам платили мізерну зарплату, якої ледве вистачало на убоге харчування та оплату комунальних послуг.

Середньомісячна зарплата працівників у народному господарстві України, за період з 1940 по 1980 роки, складала відповідно 32 і 146 рублів на місяць (дані держстату). Це середня зарплата, але більшість одержувала менше, тому вони не були в змозі  купити ліки, пристойний одяг — крім фуфайки та кирзових чобіт. Зрозуміло, що при такій зарплаті, медицина повинна була бути безплатною та відсталою.

Коли рабовласнику треба було щось будувати, споруджувати й таке інше — раба вчили це робити і також безплатно. Відповідно, і при першій фазі комунізму — соціалізмі — освіта була відносно безплатна. Платила держава, за рахунок пограбування працюючих громадян та пенсіонерів,  яким видавали мізерні зарплати та пенсії. Учили читати, а не думати. Вчили природничі науки й дресирували при вивчені гуманітарних: історії та теорії комунізму, бо такі науки не підлягали вивченню, їх треба було лише запам’ятовувати, бо там не було ніякої логіки та історичної справедливості. А тих, хто хотів думати й долучатися до західних знань та цінностей, відправляли до психлікарень. 

У результаті діяльності першої фази комунізму — ленінського соціалізму та згодом — розвинутого соціалізму,  життєвий  рівень населення весь час знижувався й далеко не досягав рівня 1913 року — до комуністичного перевороту. Зрозумівши, що у 20-му столітті буде важко, в одній окремо взятій імперії, довго тримати народ у рабстві, комуністичні верховоди почали інтенсивно працювати над створенням нової людини, яка би беззаперечно сприймала войовничу сатанинську ідеологію. Бо нормальна людина не могла зрозуміти, чому її — доброго працівника, який ставав заможним, відповідно держава багатшою, комуністична влада робила ворогом народу. Такого дива ще не знала Cвітова історія, щоб наказували за чесну працю та створення матеріальних благ. Народу підсунули і розкрутили ідейку, про суцільну рівність, а на практиці людей прирівняли до стада овець. Вожаком був генеральний секретар комуністичної партії — тиран.

Щоб таке суспільство оперативно створити, комуністичні сатрапи взялися за створення нової породи  людей. Першим у цих питаннях, як стверджують секретні московські архіви, займався професор Ілля Іванов. У подальшому ці роботи проводились під наглядом НКВС — МДБ у секретних лабораторіях, щоб довести, що людина не тільки походить від мавпи, але й може народжувати з нею дієздатне покоління —  «пролетарів усіх країн». Як свідчать засекречені матеріали, чекісти у білих халатах  таки вивели життєздатну потвору — мавполюдину, котра за деякими даними швидко росла,  не  боялась холоду,  харчувалась чим попало та фізично була сильною. Важлива обставина: інтелект потвори був мавпячий, тож не потребував ніякого виховання, лише самої дресури.

Сучасні комуністи говорять, що нам не потрібно йти до Європи, а Європу необхідно будувати в Україні шляхом соціалістичного (ленінського) методу створення матеріальних благ, як це робить Західна Європа. Але ні у Західній Європі, ні в Америці, матеріальні цінності не створюються шляхом соціалістичного методу виробництва, як це було у колишньому СРСР, де була дуже низька якість продукції та продуктивність праці, тому завжди не вистачало робітників, а шляхом приватної власності, яка показала найвищу ефективність у створені матеріальних благ. А коли вже створені у достатній кількості матеріальні цінності, то їх легко розділити соціальним методом, що й робиться. Тому ці країни мають такий високий рівень життя, який забезпечується цивілізованими законами. Висока зарплата й пенсія дозволяє громадянам створювати медичні забезпечення та сплачувати за науку, а пенсіонерам винаймати прислугу.

За 70 років  «активного  життя» при соціалізмі, і при розвинутому соціалізмі, комуністичні тугодуми не створили обіцяної матеріальної бази комунізму, навіть  шляхом створення нової породи людей, а також безплатної роботи «за того парня».  Виготовлювана продукція була низької якості, не користувалась попитом на світовому ринку, тому реалізувалась тільки на внутрішньому, який був закритий для імпорту.

Імперія продавала тільки сировину та енергоресурси, що давало змогу підтримувати занедбане та відстале виробництво, яке не могло забезпечити виготовлення товарів ні по кількості, ні по якості. Відповідно і комуністичні вожаки побачили своє невтішне майбутнє. Як тільки вони позбувались своїх постів, їх  звинувачували та критикували. Тому вони вирішили зробити крок вперед — перейти від рабства до феодалізму. Допустивши елементи демократії — розвалили найжахливішу імперію, але від влади не відійшли, бо було багатство, яке необхідно було «прихватизувати», щоб стати безстроковими вожаками — мільярдними паханами, й таким чином,  контролювати та розкрадати економіку країни, відповідно шляхом корупції, впливати на всі гілки влади.   Багатостраждальний народ після розвалу імперії не міг повірити, що рабство скінчилося і сліпо йшов туди, куди його вели колишні комуністичні бонзи. А його вели до феодалізму — другого, вже більш благого економічного поневолення з найнижчим рівнем життя у  найбагатшій природними ресурсами країни Європи.

Перехід  до цивілізованого — народного капіталізму у різних країнах проходив по-всякому: відразу перейти від рабства до капіталізму, без зовнішньої допомоги трудно — потрібен час на перевиховання людей і матеріальна допомога для перебудови економіки. Прикладом може бути Східна Німеччина, в яку Західна вложила сотні мільярдів євро, однак вони ще не досягли рівня Західної Німеччини. Іван Франко писав, як після 50 років ліквідації кріпацтва неграмотний селянин говорив, що колись було краще, бо феодал завжди казав, що і як робити, а тепер треба самому думати, —  до чого він не звик.  На жаль, і сьогодні багато хто так говорить, хоча  мають вищу освіту і не знають, що робити, куди йти? На Схід — до тоталітаризму, чи на Захід — до демократії?  Нікуди не йти — надовго залишитися у феодалізмі й поступово — втрачати незалежність, бо Схід нами наполегливо «цікавиться», а Захід лише подекуди.

Україна зазнала різних завойовників.  Монголи не посягали на духовність, рідну мову і економічний розвиток країни. Їх цікавила регулярна сплата  данини, розмір якої не підвищували перед кожним новим роком, як ціну на газ. Найжорстокішою була більшовицька окупація,  яка зрадливо  обіцяла  райське  життя — свободу і рівність  всім  народам, а  коли  прийшли до влади, то все забрали, а  народ зробили рабами. У мирний час  в Україні було закатовано та знищено набагато більше населення, ніж загинуло у боротьбі комуністичної імперії із фашистами у Другій світовій війні. За час правління комуністів  кіль­кість українців в СРСР зменшилася у два рази, а інших народів збільшилася.  Україна втратила більше  половини своїх громадян: одних знищили,  других вивезли на каторгу, а треті, щоб зберегтися, записувалися росіянами.

В Україні для боротьби із сатанистами народ створив Українську Повстанську Армію під проводом Степана Бандери, яка боролася із фашистами і комуністами. У Росії для боротьби із комуністами організувалися: Армія генерала Андрія Власова та 250-тисячний Корпус Козаків, які воювали у складі гітлерівського Вермахту. А Білоруська Визвольна Армія, створена у 1944 році під командуванням генерала Михайла Вітушка не тільки боролася з комуністами, але й організувала у 1948 році замах на самого Йосифа Сталіна — тирана усіх часів і народів. У результаті фашизм — судили і заборонили, а комунізм начебто восторжествував, але не маючи під ногами фундаменту зі справедливості і щирої народної підтримки розпався за найменшої кризи. В цей час західні держави переживали більш потужні економічні кризи, але не розпадалися. З цих крих виходили ще сильнішими і розумнішими. Нині Західна Європа переживає економічну скруту, але даремно комуністи і шовіністи зловтішаються і роздувають проблему. Вона не така глобальна як здається і цивілізація, що будується на принципах справедливості і культивує довіру власних громадян до урядів і президентів, мусить впоратися з негативним розвитком подій.  Як це було під час минулих криз.

А що ж наші теперішні керманичі, які так «прозоро» і «демократично» організували недавні вибори до Верховної Ради? Куди вони нас ведуть? За останні два роки підірвана довіра до всіх державних інституцій Укракїни. Населення не довіряє ні уряду, ні прокуратурі, ні міліції, ні судам, ні податковій. Заангажованість державних інститутів на обслуговуванні інтересів лише однієї правлячої партії, вибірковість застосування кримінально-процесуального кодексу — все це стало реаліями нашого життя. Втрачено основні демократичні здобутки останніх 20 років. Причому це позбуття демократичних ознак набуває системного характеру і стає парадигмою діяльності влади. Підгрібаючи під себе мало-мальски рентабельний бізнес рейдерськими атаками,  ігноруючи думку громадян, керманичі увійшли у глибокий і нерозв’язний конфлікт із суспільством. Надалі він тільки поглиблюватиметься і результати останніх виборів лише це підтвердили. Але партія влади і не збирається шукати з цього тупика вихід. Вона покладається на силове вирішення проблем і вважає, що прийшла до керівництва щонайменше на 10 років.

Старомодні, авторитарні совітські методи керівництва знову вигулькують із просякнутої нафталіном шухляди. «Беркут» стає основним гарантом потрібного результату на виборах, народ вважається тупою біомасою, гідною лише для того, щоб ставити «галочку» у потрібному місці. Таке враження, що наші керівники не знають і не розуміють як грати за демократичними правилами у європейському домі. Вони нервуються як малі діти, коли їм вказують на це і через гіпертрофовану уяву про власну непогрішимість продовжують нагромаджувати нові й нові помилки. Так довго не може тривати. Крива їх розвитку вже давно полізла донизу. Модернізації не очікується. Радянські та сучасні російські стереотипи організації влади в Україні не спрацьовують. Ставлення українців до примітивних і силових методів керівництва державою в основному негативне. З’являється запит на радикальні партії, які можуть забрати владу у чергових невдах. Зовнішній клімат теж невтішний для влади і президента України. Схоже на те, що економічна криза прийшла надовго і за рахунок розпродажу сировини бюджет не наповниш. А Росія на збирається допомагати «братній» владі дешевим газом.

Цивілізовані  країни  Західної   Європи постійно стежать за ситуацією в нашій державі і констатують стійкий регрес демократичних здобутків.

І не треба просторікувати про неготовність ЄС нас сприйняти. Немає практики вступу в Євросоюз держав з феодальним олігархічним устроєм, з продажною судовою системою, неадекватною міліцією і побоїщами на виборчих дільницях. Нині наша держава стала гальмом світового прогресу, бо сповідує методи керівництва суспільством, які давно застаріли і викинуті на смітник історії. І не треба нам ставити за приклад Китай. То Східна цивілізація, до якої ми не маємо жодного стосунку. Наше суспільство розвивалося за європейською парадигмою, саме в Європі ми мусимо шукати свого розвитку і туди йти. Демократія, повага до людини і її прав, відповідальність влади перед народом, обмеження влади олігархів, розвиток малого та середнього бізнесу, чіткі соціальні програми. Ось, що має стояти на порядку денному. А у нас влада спирається на гроші олігархів, вважаючи їх опорою, і не даючи розвиватися приватній ініціативі громадян. Нам знову нав’язують патерналізм у дикій радянські формі. Але українцям не потрібні подачки олігархів і їх васалів при владі. Ми здатні самі заробляти і годувати свої сім’ї. Просто для цього треба створити економічні умови. Як наприклад це зроблено у Польщі, де слово корупція і чиновник взагалі поруч не стоять. Де чиновник служить не державі, як у нас, а обслуговує населення.

За такої системи влади як у нас, годі залучити західні інвестиції та нові технології, щоб  модернізувати  виробництво і виготовляти товари, які будуть користуватись попитом на всіх ринках світу. Сюди цивілізований бізнес не піде. Ну який дурень віддаватиме половину доходу як «відкат» навіть сановитому чиновнику? Краще інвестувати у Китай і там розміщувати виробництво. Недарма рівень інвестицій з 2010 року у нас у рази менший ніж за президентства Ющенка. І за нинішньої влади вони до нас не підуть, бо бояться втратити тут час і гроші.

При феодалізмі із відсталою економікою, яка дісталась нам від комуністичного володарювання та диктатури одного клану, кваліфіковані спеціалісти виїжджають працювати до інших країн, збагачуючи їхню економіку. Це — біда, яка вразила нас як чума.

Перші особи держави мають необмежені права і ніякої відповідальності, тому вони стають мільярдерами. Відповідно другі особи та нардепи, які їх обслуговують, стають мільйонерами, тобто  вся влада стає корумпованою, бо вона ні за що не відповідає. Їм західна цивілізація страшна і не потрібна, бо вона зруйнує механізм їхнього збагачення, а іншого вони просто не знають. 

Нині, при керівництві повинні бути не просто професіонали, а чесні та відповідальні люди, які дотримуються законів, а не крутять ними, як циган сонцем.

Все йде до того, що українці, які історично не можуть бути рабами, мусять самотужки зупинити негадивний напрямок розвитку держави. Ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Останні вибори до Верховної Ради 2012 року показали, що українці повільно відходять від летаргійного сну. Вже не за горами президентські вибори 2015 року, коли на кону стоятиме бути нам демократичною державою чи котитися далі на історичний відстійник для неповноцінних націй. Невже ми так довго і криваво боролися за незалежність, щоб виставитися перед світом у власній безпорадності? Наш уряд і президент мають думати нині не про те, як зберегти владу за будь-яку ціну, а як повернути країну на демократичний шлях розвитку, започаткувати реформи, які б дали розвиватися приватній ініціативі громадян. Варто подумати і про легку передачу влади іншим силам, які мають план як це зробити. Проста, неконфліктна передача влади має стати у країні нормою. У нас же зміна влад нагадує про апокаліпсис. Хіба це нормально для європейської країни?

Петро Кітик
Лемківщина