ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ, ЩОБ ЗБУДУВАТИ ХРАМ

Немає храму, є груда каміння. Немає і тебе також. Тож як тобі не бажати нового храму. Антуан де Сент Екзюпері «Цитадель»

      Підсумовуючи процедуру формування нового уряду переможців Помаранчевої революції, чинний Президент Віктор Ющенко оголосив, що, нарешті, настав час збирати каміння, тобто тепер на порядку денному державотворчі завдання — надзвичайно, навіть безпрецедентно складні. А отже, є сенс спробувати осмислити феномен Помаранчевої революції з погляду пошуку тих внутрішніх резервів, які допоможуть нам не тільки вижити, а й знайти своє гідне місце у світі, безмежно далекому від ліберально-космополітичної ідилії, яку нам віщували упродовж тривалого часу.


Тактичні прорахунки «суворого режиму»


      Те, що за правління Леоніда Кучми Україна впевнено перетворювалася на колонію не тільки у геополітичному, а й у кримінальному сенсі слова, не бачив хіба що засліплений блиском власних кримінальних надприбутків. Власне, саме цинічність влади, украй знахабнілої від усвідомлення повної безкарності, врешті-решт пробудили інстинкт самозбереження громадян.
      Уже сам перебіг політ-реформаторської вакханалії з «демократизації» української влади, за яким виразно проглядало лише одне: прагнення будь-що залишити злочинну владу за кермом, насторожив багатьох з тих, хто багато років жив за принципом «моя хата скраю». Зволікання ж «головним розводящим» Кучмою з питанням про спадкоємця престолу «хрещеного батька», яке врешті-решт привело на прем'єрську посаду Віктора Януковича, було вже, як то кажуть, явним перебором. Адже перспектива перетворення України в зону на кшталт донецької активізувала політичну активність навіть багатьох з тих, хто сподівався перечекати до кращих часів. Після спроби отруєння головного кандидата від реальної опозиції, який, за дослідженнями неупереджених соціологів, мав перемогти ще в першому турі, істеричної фальсифікації результатів голосування, супроводжуваної масовим викручуванням рук на місцях і перекручування фактів у ЗМІ, більшість пересічних громадян зрозуміли: термін їхнього ув'язнення планують зробити довічним і кращі часи не настануть.
      А тут ще путінські генерал-губернаторські демарші-«смотры», після яких дух спротиву виник навіть у значної частини російськомовного населення.
      Окрім того, численні провладні «пропагандисти й агітатори» постійно порушували золоте правило піару: не говорити на чорне біле, максимум — сіре. Йдеться про майже військову кампанію під назвою «Небачене українське економічне диво», яка відбувалася одночасно зі стрімким зростанням цін на товари та послуги першої необхідності й падінням рівня життя і навіть на тлі квапливої роздачі «пенсійних слонів» виглядала надто одіозно.
       Якщо до цього додати прискорення процесу вже не просто розбазарювання, а відвертого екзальтовано-істеричнрго розкрадання останніх, найбільш ласих, шматків державної власності, яке вже більше скидалося на мародерство у загальнонаціональному масштабі, а також податкове обдирання «до кісток» дрібного і середнього бізнесу задля «мобілізації» коштів на передвиборні баталії, яке увінчало багаторічну практику економічного терору, то можна сміливо говорити про невипадковість виникнення потужної масової мотивації народу під гаслом «Краще вмерти стоячи, аніж жити навколішки».


Реальні загрози контрреволюції

      Однак не забуваймо, що більшовицька, не тільки за досвідом життя, а й за стилем мисленням і дії, правляча верхівка вже продемонструвала вражаючу здатність до мімікрії. Після тимчасової поразки вона перегрупувала сили і тепер не тільки не збирається віддавати владу, а й готується до реваншу на парламентських виборах 2006 року, вичікуючи перших промахів нового уряду, щоб перекласти з хворої голови на здорову весь колосальний тягар проблем, накопичених як мінімум за останнє десятиліття (техніку перетворення колишніх «донів» у обурену «народну опозицію» почали відпрацьовувати вже під час третього туру переголосування за президента країни).
      Тепер велика надія на активізацію міни сповільненої дії — на антиконституційні за своєю формою і змістом зміни до Конституції, коли за так званими закритими списками можна буде сформувати у Верховній Раді чергову олігархічну «більшість», яка за новими правилами політичної гри, на кшталт радянського політбюро, у недалекому майбутньому триматиме виконавчу владу на короткому повідку.
      Справді, майбутня «конфігурація» виконавчої і законодавчої влади створює ідеальні умови для непорозумінь між Головою ВР, Прем'єр-міністром і Президентом. До того ж намагання пом'якшити можливі наслідки від втрати главою держави своїх повноважень за допомогою підсилення функцій керівника Ради національної безпеки і оборони Петра Порошенка та перетворення глави Адміністрації Президента Олександра Зінченка на публічного політика у ранзі держсекретаря (інститут якого виправданий хіба що для США, в межах Конституції яких взагалі відсутня посада поем'єо-міністра) породжує реальну небезпеку створення своєрідної системи «поділу влад» у межах самої виконавчої влади, що неминуче призведе до зростання її конфліктності та неефективності.

Укотре    наголошую:
жодні спроби збалансувати владу в межах проекту змін до чинної Конституції за номером 4180 за рахунок тактичних організаційних маневрів на межі законодавче дозволеного не дають змоги уникнути майбутньої чергової системної кризи влади з непередбачуваними для країни наслідками!
      Отже, зовсім не випадково не тільки Голова Верховної Ради і соцпартії, а й лідери СДПУ(О) постійно наголошують на «величезній перемозі» «української демократії» завдя-
ки ухваленню в пакеті зі звичайним законом, у розпалі президентської кампанії, без жодного обговорення поправки до Конституції. Воістину ми вписали безпрецедентну сторінку в історію держави і права!
      До того ж велика кількість «вічно колишніх» зробила закономірний «хід конем»: почала масово здаватися на милість переможців — помаранчевих революціонерів, які врешті-решт можуть опинитися в полоні у колишньої номенклатури, а там, цілком імовірно, їх просто задушать в обіймах ті, хто перевів форсоване закінчення партії з Майдану в бюрократично-адміністративні кулуари.
      Крім того, у кучмівського режиму залишається потужна соціальна база: декласовані елементи, здатні у кращому разі до малокваліфікованої праці у посередницьке-торговельному, незрідка тіньовому бізнесі, ті самі господарі життя, які воістину «були нічим, а стали всім» і яким нічого «не світить» у разі реального піднесення української економіки.
      До цього треба додати і наполегливу роботу з деморалізації молоді, і розвал системи освіти, і алкоголь, і наркотики, і підконтрольні «п'ятій колоні» ЗМІ, які цілодобово споюють нас маскультівським сурогатним пійлом, про шкідливість вживання якого, на відміну від реклами тютюну і алкоголю, ніхто не попереджає. А ще повальну багатомільйонну еміграцію зазвичай найбільш працездатної частини населення, якій вже все остогидло, і неухильне зростання армії пенсіонерів, хворих і люмпенів — у діапазоні від духовно відморожених обивателів до «звичайних» злочинців і бомжів.
      Нарешті, не забуваймо: свого останнього слова ще не сказала Росія, керівники якої оскаженіли від того, що український націоналізм — який не так давно з «буржуазного» (по-радянськи) перетворився на «галичанський» (по-російськи), — як виявилося, увесь час жеврів під попелом зневіри та байдужості, аби від найменшого подиху свіжого вітру свободи спалахнути помаранчевим очищувальним полум'ям


На що нам сподіватися?

      Та якщо загроза контрреволюції є такою реальною, виникає логічне запитання в дусі так званих останніх «граничних» смисложиттєвих питань філософа Канта: «На що нам сподіватися?» Хоч як це дивно, запорукою незворотності революційних процесів, що розпочалися в Україні, є принципова вичерпаність ресурсів, що довгі роки давала змогу підтримувати правлячий режим на плаву.
      Справді, пограбування спершу матеріальних ресурсів і заощаджень трудящих, а потім — іноземних кредитів, які пішли на так звану фінансову стабілізацію (завдяки утриманню за допомогою валютних інтервенцій завищеного відносно реального паритету купівельної спроможності курсу гривні постраждав власний експорт та неухильно зріс зовнішній борг), завершилося.
      Отримувати прибуток за рахунок виробничого устаткування обладнання і привласнення амортизаційних відрахувань, збереження такого рівня зарплати, який не забезпечує навіть відтворення робочої сили (про пенсіонерів взагалі не йдеться), знищення довкілля й нефінансування соціальної та культурної сфер, охорони здоров'я за нинішніх темпів деградації країни, яка фактично вже перебуває у стані латентної гуманітарної катастрофи, далі просто неможливо (достатньо поглянути на катастрофічне зростання показників захворюваності й смертності, а також зниження середньої тривалості життя). Саме тому більшість українців, використовуючи назву фільму Станіслава Говорухіна, створеного на матеріалах Росії ще на початку 90-х, відчули, що уже й справді «так далі жити не можна!»
      Далі, режим значною мірою виник та існував завдяки збігу в часі цілком закономірної руйнації Радянського Союзу з остаточним становленням світової економічної системи так званого нееквівалентного поділу праці (точніше паразитично-посередницького лихварства), нерозривно пов'язаної з експансією ТНК у країнах, що розвиваються під інформаційним прикриттям міфа про неминучість і корисність, на тлі розгортання процесів сучасного глобалізму, «розмивання», а насамкінець і зникнення націй-держав як базових системоутворю вальних одиниць світової історії. Не полегшує ситуації і становлення України як самостійної держави.
      Однак величезна світова фінансова піраміда імперіалізму (як і її зменшена українська копія) також об'єктивно вичерпує можливості свого існування. Тільки ринок так званих вторинних, не забезпечених реальними ресурсами, цінних паперів, не враховуючи величезної доларової маси, вже становить близько п'ятдесяти трильйонів доларів. Одночасно кількість не відновлюваних ресурсів невпинно скорочується, а відновлюваних дедалі відчутніше не вистачає для стрімко зростаючої біологічної маси надлишкового населення. У найближчій перспективі під тиском продовольчої, екологічної, демографічної глобальних проблем сучасності у процесі ще не баченого нового переселення народів, яких немов магнітом притягають відносно вільні площі та високі стандарти споживання, цінність держави, здатної захищати свої національні інтереси, неухильно зростатиме.
      Ось чому в масовій свідомості жителів України відбувся злам, у повному сенсі розчарування у «закордоні», який, за безсмертним висловом Остапа Бендера, начебто «нам допоможе», що також стало одним з глибинних мотивів масової громадянської непокори під назвою Помаранчева революція.
      Сказане стосується і Росії з її месіанськими зазіханнями й міфологією євразійської альтернативи західному «світу наживи» в образі «православної цивілізації», яка начебто полем тяжіння своєї духовності знову здатна спричинити «збирання земель», і передусім «вередливої» Малоросії.
      Насправді ж Росія невідворотно поринає у ту саму пітьму чергової — і, може, останньої — розрухи і смути, про яку свого часу писав у своїй знаменитій книжці Герберт Вельс, а Європа на тлі нашого яскравого помаранчу раптом здалася багатьом українцям справді Старим Світом, який за останній час втратив дуже багато від свого славного героїчного минулого і на тлі неухильної втрати національної самобутності дуже посірів у творчому сенсі.
      За таких обставин традиційний тиск наших геополітичних сусідів стає своєрідним зовнішнім консолідуючим чинником, під впливом якого і відбувалося в Україні перетворення атомарне розсіяного населення в органічну національну спільноту, або, за визначенням видатного соціолога Еміля Дюркгайма, «динамічну гущавину», здатну за принципом «дія дорівнює протидії» дедалі активніше усвідомлювати і відстоювати свої національні пріоритети.
      Отже, якщо говорити про недавно затверджену урядову програму, перший розділ якої має назву «Віра», то вона цілком виправдана в контексті нинішньої ситуації — і в Україні, і в світі, — яка дає нам ще один, останній, шанс розбудувати власну державу.

Що робити?

      Однак дуже важливо, щоб від мрії та ідеалів новій владі вдалося оперативно перейти до ідей і законодавче підкріплених процедур, тобто наповнити реальним державотворчим змістом фундаментальні моральні й світоглядні категорії Віри, Справедливості, Гармонії, що стали назвами розділів урядової програми.
      Що ж до найболючіших і найнагальніших проблем, вирішення яких реалізувало б декларовані принципи Справедливості і Гармонії, а отже, відродило б Віру народу, який надав новій владі величезний кредит довіри, то однією з них є проблема так званої реприватизації.
      У переважній більшості ЗМІ старанно насаджується думка, що курс уряду на так звану реприватизацію підриває з позицій мало не комуністичної зрівнялівки фундаментальні засади сучасної правової держави, для якої поняття приватної власності священне. Так, Олександр Пасхавер, радник чинного Президента, який останнім часом не зникає з провідних телевізійних каналів, не стомлюється лякати нас «ризиками» від самих лише заяв про можливу реприватизацію — мовляв, Україна тим самим відштовхне існуючих і потенційних інвесторів, знецінить національне багатство. Однак внаслідок продажу української економіки «з молотка», за рейтингами стабільності й якості життя, а отже, й інвестиційної привабливості, Україна вже замикає восьмий десяток країн. Невже переведення національного ринку на рейки законності злякає справді добросовісних інвесторів?
      Взагалі дуже насторожує, що й досі в команді реформаторів так і не знайшлося фахівців, які б дали гідну відповідь тим, хто намагається формувати громадську думку за допомогою наукоподібної «попси» від політекономії. Адже громадян дезорієнтує уже сам термін «реприватизація». Насправді ж незаконне привласнення чужого — це не приватизація, а дії уряду потрібно кваліфікувати як одну з вкрай важливих форм детінізації української економіки, відновлення її економічної безпеки.
      Понад те, у недавньому виступі Президента Віктора Ющенка перед бізнесменами, які начебто готові вкласти в авральному режимі в економіку України мало не чверть трильйона (!) доларів, прозвучав у стилі «дежа вю» до болю знайомий ще з часів попередньої «реформаторської» діяльності Віктора Пинзеника і Сергія Терьохіна термін «дерегуляція ринку». Та як можна дерегулювати ринок, який за великим рахунком, попри всі вимоги надати нам статус країни з ринковою економікою, насправді ще не створено? Бо те, що наразі існує в Україні, — це хіба що ринок збуту часто-густо контрабандних товарів іноземного виробництва. До того ж, як свідчить досвід тих самих США, створення реального конкурентного середовища, зокрема ефективна антимонопольна політика, пов'язані якраз із регуляцією, а не дерегуляцією ринку, зокрема й примусовим поділом монопольних об'єднань на кілька самостійних підприємств.
      Що ж до обіцяних бізнесменами фантастичних сум, то, на моє глибоке переконання, новий уряд поки що не готовий брати ці гроші, адже механізмів цільового залучення інвестицій для формування новітньої економіки України ще не створено. Не забуваймо, що, враховуючи рівень нашої економічної і політичної нестабільності, в українців залишається лише одна застава, під яку можуть давати такі гроші. Йдеться про останній стратегічний ресурс країни, який допоміг би їй вижити і зберегти статус самостійної держави, —українську землю. Та загальновідомо, що продаж землі іноземним громадянам у країнах з перехідними економіками та нестабільними політичними режимами в принципі не може бути ефективним і відповідати національним інтересам.
       Тому це, звісно, добре, що у розділі урядової програми під назвою «Життя» розписано недоторканність приватної власності, однак вже з часів видатного економіста і філософа Прудона, який щодо епохи дикого капіталізму афористично сформулював тезу: «власність — це є крадіжка», наукомістка економіка розвивається на засадах соціальної функції приватної власності. Наприклад, уже в Конституції Веймарської республіки, тієї самої, яку незаконно скасував Гітлер, зазначалося: «Власність зобов'язує. Користування нею має водночас слугувати загальному благу» (ст. 153). Наразі у попередній статті 152 конституційне заборонено фінансово-паразитичні методи організації економіки, на яких у нас тривалий час будувалося все суспільне життя: «лихварство забороняється. Правочини, що суперечать добрим звичаям, нечинні». Тобто соціальна справедливість, яку в Програмі прив'язано переважно до сфери судочинства, не меншою, якщо не більшою, мірою стосується й економічної сфери.
      Насправді ж нині у цивілізованих країнах володіння навіть законно придбаною власністю не виключає державного контролю — чи розпоряджаються нею в інтересах всієї нації. Понад те, і процес націоналізації навіть законно приватизованих об'єктів з відшкодуванням витрат розглядається як цілком нормальна форма корегування міжгалузевих пропорцій. У тій же цитованій вище статті 153 Веймарської конституції зазначається: «Власність забезпечується конституцією, її зміст і межі випливають із законів. Примусове привласнення може проводитися тільки для блага суспільного цілого і на законній підставі. Воно провадиться за відповідну винагороду, оскільки... закон не постановить інакше. Відносно розміру винагороди у спірних випадках має допускатися звернення до загальних судів...»
      Що ж до безпосередньо механізму приватизації, то цікаво, чому взагалі Михайло Чечетов, який чомусь і досі обіймає посаду голови Фонду держмайна, сьогодні, лякаючи нас ймовірним недоотриманням коштів для покриття дефіциту бюджету, не розкаже пересічним громадянам, яких уже двічі пошили в дурні під гаслами народної приватизації (спочатку з ваучерами, а потім з продажем «за максимальну ціну для наповнення бюджету), що в цивілізованих країнах масову приватизацію практично ніколи не розглядають як спосіб одномоментного поповнення бюджету. Бо завжди постає дуже просте запитання, яке не ставити хіба що наркомани, які виносять останнє з власної хати: «А що потім?»
      Я вже не кажу про те (це цілком слушно зауважила і Прем'єр-міністр Юлія Тимошенкр), що в сучасній економіці нових технологій дедалі більше стирається межа між приватною і державною власністю. Завдяки акціонерному капіталу і фондовому ринку виникають різноманітні проміжні та змішані форми власності, за якими підприємства, що номінальне належать до державної форми власності, працюють у комерційному режимі за ринковими правилами: держава наймає ефективну команду менеджерів і дуже до-тично контролює раду директорів, почасти лише за рахунок так званої золотої акції.
      А головне: саме приватизаційні інвестиційні конкурси, а не продаж за «живі» гроші, повинні відіграти домінуючу роль на етапі цільового залучення інвестицій в об'єкти, які потрібно приватизувати, виходячи зі стратегічного уявлення про оптимальні саме для України параметри народногосподарського комплексу. Велика приватизація має бути нерозривно пов'язана зі структурною перебудовою економіки, реальним зрощенням національного банківського капіталу, накопиченого переважно за рахунок вкладів населення, з капіталом промисловим, передбачати створення нових промислово-фінансових груп, частина яких у майбутньому стане транснаціональними корпораціями, в межах яких існують замкнені виробничі цикли виготовлення високотех-нологічних товарів. Це і дасть змогу вийти на такі режими конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішніх ринках, які забезпечать постійне гарантоване збільшення дохідної частини бюджету.
      До того ж на етапі становлення нового суб'єкта господарської діяльності, що має для країни стратегічне значення на етапі болючої структурної перебудови, необхідно здійснити тимчасові протекціоністські заходи, а вже потім можна й відпустити модернізоване, а можливо, й перерепрофільоване підприємство у «вільне плавання» бурхливим ринковим морем (саме так і діяли національні уряди країн, що здійснили справжнє економічне диво).
      Ось чому насторожують програмові обіцянки уряду «скасувати невиправдані тарифи і нетарифні обмеження у зовнішньоекономічній діяльності й активно залучати зовнішні інвестиції» в різноманітних міжнародних організаціях. Не дуже надихає й те, що найближчим часом Кабмін пропонує почати переговори для максимально швидкого вступу до СОТ, адже зрозуміло, що зараз перехід на повну відкритість нашого ринку ще більше деформує структуру нашої економіки.
      Якщо ж говорити про Гармонію з великої літери як засадничий принцип діяльності уряду, то необхідно врахувати, що однією з головних хиб усіх попередніх спроб реформування економіки була їх принципова некомплексність. У кращих радянських традиціях ми не раз переживали аврали і кампанійщину, коли «приватизацію» і «лібералізацію» змінювала так звана фінансова стабілізація, а потім реформа сільського господарства, податкова, адміністративна, нарешті, політреформа, кожна з яких так і не завершилася й не могла успішно завершитися, бо сучасна наукомістка економіка і суспільне життя як ніколи багатовимірні, а всі сфери економічного і суспільного життя органічно взаємопов'язані.
      Наприклад, саме собою зниження податків не спонукає вийти з тіні тих підприємців, які не відчувають, що країною вже керує влада, яка, з одного боку, зможе їх захистити від будь-якого, зокрема й державного, рекету, забезпечить умови для довгострокової прибуткової діяльності.
      Отже, вже вчетверте з часів Богдана ми розпочинаємо, використовуючи вислів часів радянської перебудови, пошук дороги, що веде до Храму. Нинішня команда просто не має права на помилку. Воістину настав час не просто збирати каміння серед чергової за нашу багатовікову історію Руїни, а нарешті взятися за будівництво з нього Храму Української держави.