ГУЛАГІВСЬКА ALMA MATER

      СРСР і його союзники у Другій світовій війні за неповні чотири роки змусять капітулювати фашистських окупантів. Ще довше, майже до середини 1950-х, комуністична влада боротиметься з українським підпіллям. Після хрущовської «відлиги» партія руками органів держбезпеки розправиться з дисидентами. За Горбачова радянська імперія спробує перебудуватися, а на початку 1990-х розпадеться. Комуністичний режим себе зжив. Однак перші десятиліття його панування назавжди зробили загальною назву островів Соловки. Саме їх назвав письменник Солженіцин «гулагівською alma mater».

Народження СЛОНу

      Офіційна історія табору примусових робіт особливого призначення на біломорських островах почалася з постанови Раднаркому (РНК) СРСР від 2 листопада 1923 року. Цей документ, який не підлягав опублікуванню, підписали заступник голови більшовицького уряду Риков, керуючий справами Горбунов і секретар РНК Фотієва. Табір і два пересильно-розподільних пункти в Архангельську й Кемі перейшли під крило Об'єднаного державного політичного управління (рос. ОГПУ) СРСР. Відомству «залізного Фелікса» безоплатно дісталися «угіддя, будинки, живий і мертвий інвентар» Соловецькрго монастиря.
      Утім, перші кроки до створення ГУЛАГу було зроблено ще на початку громадянської війни. Постанова РНК РСФРР від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор» передбачала організацію концтаборів для ізоляції класових ворогів. На 1 січня 1920 року налічувалося понад 20 підвідомчих НКВД таборів примусових робіт і до 300 загальних місць ув'язнення, що ними керував Наркомат юстиції. У травні того ж року Солов-ки стали відділенням Північних таборів примусових робіт.
      Мешканці скитів і келій працювали в радгоспі, організованому на базі монастирського господарства. У червні 1923-го пароплав «Печора» доставив на острови велику партію в'язнів з концтаборів Пертомінська й Архангельська. Після спустошливої пожежі в колишній чернечій обителі політзеки відновлювали споруди, будували бараки, дороги, валили ліс. Святі острови готувалися до нової місії — бути не тільки місцем ізоляції для «особливо шкідливих державних злочинців — і кримінальних, і політичних», а й школою їх «перевиховання».

Табірна «ідилія»

      Як зазначалося в Положенні про Соловецькі табори особливого призначення ОГПУ від 2 жовтня 1924 року, виконання робіт
—   господарських  і  на підприємствах  -  мало виховне значення, їхня мета -  «приохотить й приучить к труду отбывающих наказание».
      У перші роки існування СЛОНу меншовики, есери, анархісти, засуджені за політичні злочини, були звільнені від фізичної праці на виробництві, їх не призначали на особливі роботи. Священики мали змогу у цвинтарній церкві проводити святкові богослужіння. А в найбільшому храмі — Преображенському — з вересня 1923-го функціонував табірний театр, у Благовіщенській церкві розмістилася експозиція краєзнавчого музею. З березня 1924-го у СЛОНі видавався однойменний щомісячник, згодом — часопис «Соловецкие острова».
      Більшовицька влада пишалася своїм витвором, у якому популярним було гасло «Железной рукой загоним человечество к счастью». Та приречені на щасливе життя часто порушували табірну «ідилію»: між в'язнями й адміністрацією спалахували конфлікти, бувало й криваві. У грудні 1923-го, приміром, охорона стріляла в «політиків» Савватіївського скиту, які порушили режим — попри заборону вийшли увечері на вулицю. Шість в'язнів було вбито, трьох поранено.
      Частина табірного контингенту гнула спину на лісозаготівлях, де були потрібні раби з кінською працездатністю. Харчування було жалюгідним: баланда з голів тріски, хліб, окріп. На Соловках працювали заводи — цегельний, лісопильний, шкіряний, гончарний, механічний, вапняно-алебастровий, салотопний, дріжджовий — та кілька майстерень (пошивна, бондарна, канатна, столярно-меблева). В'язні працювали також у хутровому й сільському господарстві, кустпромі, йодпромі, друкарні, на торфорозробках, полювали звіра, ловили рибу.
      За кілька років інтенсивної експлуатації природні багатства архіпелагу виснажилися. 1926 року на островах було майже вчетверо більше в'язнів, ніж 1923-го. А коли запанувала ідея Нафталія Френкеля про самооплатність таборів, «архипелаг, родившийся й созревший на Соловках, начал своє злокачественное движение по стране» (Солженіцин). Система виправно-трудових таборів стала основним типом установ виконання покарань.

«Нехай загинаються...»

      1930 року в часописі «Соловецкие острова» друкували такі поетичні рядки:

...И каждьій вечер в час назначенный,
Иль это только снится мне,
Девичий стан, бушлатом схваченный,
В казенном движется окне...

      Прозу тамтешнього життя зафіксовано в інших паперах, що збереглися у фондах Соловецького музею-заповідника. Так, приміром, тогочасні слідчі матеріали розповідають про епідемію тифу (зима 1929/30 років) і високий рівень смертності в'язнів на Анзерському острові: «Больные, поступавшие на излечение... зачастую в бессознательном состоянии, в течение 10-12 часов, а иногда й больше, ожидали в холодном коридоре на грязном полу, в грязи и во вшах, в невероятной скученности, пока их не примут в лазарет. После ванны больные, одетые в халаты или одеяла поверх белья й в лапти — часто даже без портянок, пешком в холод й снег переводились в другие отделения лазарета... Больные простуживались, возникали осложнения й увеличивалась смертность.
      Прибывшие в тифизолятор помещались в холодной палате, иногда даже на полу, за отсутствием топчанов — по три человека на один матрац.
      Завхоз Санчасти IV Отделения СЛОН заключенньїй Соловьев, бывший офицер царской и белой армий, затем змигрант... Когда ему указывали, что нельзя перевозить в мороз полураздетых людей, что люди гибнут — следовал спокойный ответ: «Ну что ж, туда и дорога, пусть загибаются».
      ...[Ст. лекпом] Чемайдуров предпочитал сам расхищать казенний спирт й вино, предназначенные для больных, а лекпомы лазарета часто делали уколы больным без должной дезинфекции.
      Заключенный врач Жижеленко, бывший дворянин, а после революции — епископ Серпуховский, использовал своє положение в классовых контрреволюционных целях. Он возмутительно грубо обращался с больными и невнимательно относился к ним, оставляя их без осмотра и лечения по неделе й больше... С бывшими попами, дворянами, торговцами, казрами (контрреволюціонерами. — Авт.) Жижеленко был предупредителен, окружал их исключительными заботами, вниманием и лечением. Наглость Жижеленко зашла так далеко, что он позволял себе заполнять данные медосмотра на вновь поступивших больных без их осмотра... Иногда Жижеленко определял, что тот или иной больной умрет ночью, и заранее делал об зтом отметку в истории болезни и подписывал, а дежурному брату милосердия оставалось только проставить часы и минуты смерти и отправить труп в мертвецкую».
      Трійка присудила розстріляти Соловйова, Чемайдурова та Жижеленка, які не визнали свою провину. Кільком працівникам санчастини продовжили термін ув'язнення.

Кінець СЛОНу

      1930 року було створено Головне управління таборами ОГПУ. На той час Управлінню СЛОН, переведеному в Кем, підпорядкували дюжину відділень у Карелії, під Архангельськом і на Кольському півострові. Кількість в'язнів у таборах сягнула на початку 1931-го 71,8 тис. осіб.
      У пікові роки свого розвитку табори не раз змінювали назву й підпорядкованість: Соловецькі и Карело-Мурманські виправно-трудові табори; Одиннадцяте відділення Біломорсько-Балтійських таборів; Перше відділення Соловецьких виправно-трудових таборів. Наприкінці 1933-го створено Восьме соловецьке спеціальне (штрафне) відділення ББК (Біломорсько-Балтійського комбінату) ОГПУ-НКВД. Після його реорганізації на островах функціонувала Соловецька тюрма особливого призначення (1937-1939). У той час закрито деякі виробництва, різко скорочено кількість в'язнів. А розстріли в період «Великого терору» забрали життя понад 1800 осіб.
      З трьох місць масових страт соловчан 1937-1938 років виявлено й визнано лише одне — лісове урочище Сандармох у Карелії. Пошук розстрільних ям у Ленінградській області привів дослідників на Ржевський полігон біля Токсового (пустище Койранкангас). Зі слів керівника пітерського товариства «Меморіал» Ірини Фліге, виявлено приблизно півсотні ям з численними останками жертв розстрілів. Та чиновники, які не зацікавлені у правді, усіляко блокують подальші роботи із залученням експертів.
      Можливо, не за горами ще одна знахідка — місце розстрілу третього тюремного етапу на Великому Соловецькому острові. У цій партії в'язнів також були наші земляки...
      Наймасовіша страта мешканців острівної тюрми — 1111 осіб — відбулася у жовтні — листопаді 1937 року за рішенням особливої трійки УНКВД Ленінградської області. У тому етапі загинули видатні діячі українського Розстріляного Відродження: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Степан Рудницький, Матвій Яворський, Михайло Полоз та багато інших. Міфи й недостовірні відомості про їхні долі, на жаль, досі «гуляють» сторінками деяких видань.
      ...Мине шість з половиною десятиліть, і в жовтні 2004-го на місці розстрілу в урочищі Сандармох зусиллями громадськості буде встановлено й освячено триметровий гранітний хрест із написом «Убієнним синам України» (автори проекту кияни Микола Малишко й Назар Білик). Офіційне відкриття пам'ятника відбудеться у серпні 2005 року.
      Соловецьку тюрму особливого призначення Головного управління державної безпеки НКВД СРСР було закрито наприкінці 1939 року, коли згідно з постановою Рад-наркому СРСР архіпелаг з усіма будівлями й підсобним господарством передали у володіння наркомату Військово-морського флоту.
      У наші дні в Санкт-Петербурзі з нагоди 65-річчя закриття Соловецьких таборів видано альбом «Соловецкие лагеря особого назначения ОГПУ. Фото-летопись». У його основі — знімки з альбому, який на межі 20-30-х років минулого століття подарувало партійному функціонерові Сергію Кірову Управління СЛОН ОГПУ. А в Україні недавно перевидано й доповнено новими матеріалами з архівів спецслужб унікальну науково-документальну працю «Остання адреса. Розстріли Соловецьких в'язнів з України в 1937-1938 роках» (2 томи). Ця книжка, як і її тритомна попередниця, — джерело найдостовірніших відомостей про долі співвітчизників, чиє життя обірвалося в північних таборах ГУЛАГу.