Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЛІЦЕНЗУВАННЯ И АКРЕДИТАЦІЯ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ ЯК ПЕРЕДУМОВА ЗЛОВЖИВАНЬ У СФЕРІ ОСВІТИ

В умовах соціально-економічної трансформації суспільства гостра проблема — запобігання різним негативним явищам у будь-якій сфері діяльності, зокрема й у такій консервативній галузі, як освіта. Тут багато процесів, які не відповідають потребам демократичної держави. Один з них — процедура ліцензування й акредитації.

Розробники порядку ліцензування освітніх послуг (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.2003 № 1380) і положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах і вищих професійних училищах (затверджено постанову Кабінету Міністрів України від 09.07.2001 № 978) - основних документів, які регламентують процедуру ліцензування й акредитації у сфері вищої освіти, — чітко уявляли собі, що сучасна динаміка освітянської галузі потребує створення нової законодавчої бази в механізмі діяльності вищих навчальних закладів з питань ліцензування й акредитації. Однак бажання і реальність — принципово різні речі.

Намагаючись не залишати поза увагою змістові аспекти формування відповідних справ, чиновники МОН також визначили структурні елементи концепції освітньої діяльності ВНЗ при запо-чаткуванні спеціальності, нові ліцензійні умови надання освітніх послуг і порядок здійснення контролю за їх дотриманням, основні засади формування експертних комісій і порядок проведення ними ліцензійної експертизи навчальних закладів.

Однак реальна практика проходження справ з ліцензування/акредитації спеціальностей через такі ланки, як Міністерство освіти і науки України (МОН) — Управління ліцензування, акредитації і ностри-фікації (УЛАН) — Державна акредитаційна комісія (ДАК), — вельми невтішна. Вона свідчить передусім про упереджене ставлення окремих керівників МОН і зазначених структур до конкретних ВНЗ, створює оптимальні умови для хабарництва та інших ко-рупційних дій. (Наша газета, інші видання часто на цьому акцентували увагу.) Керівництво навчальних закладів не раз закликало Міністерство освіти і науки організувати громадський і професійний контроль над станом І механізмом процедур ліцензування й акредитації спеціальностей. Однак усе безрезультатно.

Наведемо окремі приклади організації роботи з ліцензування й акредитації.

Першою ланкою в цій системі є механізм подання справи до розгляду. Це і реєстрація тільки зранку, і жорсткий регламент у прийнятті справ на реєстрацію, і здійснення реєстрації тільки за особистим дозволом начальника Управління В. Домнича. І ,звісно, жодних повідомлень чи пояснень.

На прийом до експерта, якому доручено розгляд справи, можна потрапити лише за попереднім записом. Таким чином створюються черги з приїжджих, які не змогли записатися завчасно. Постійно порушується графік прийому, адже одна справа потребує десяти хвилин, інша — годину. Під час розгляду документів експерт вивчає матеріали справи, але його відволікають телефонні дзвінки, виклики до керівництва. Він може взагалі припинити роботу з окремою справою, оскільки отримав від керівництва термінове завдання, та ін.

У роботі експертів також не відчувається єдиного методичного, технологічного підходу в трактуванні матеріалів чи навіть самої структури справи. Наразі нагадаємо: пункт 12 Постанови Кабінету Міністрів України «Про ліцензування освітніх послуг (№ 1380 від 29.07.2003) визначає, що до заяви потрібно додати 14 позицій. І тільки. Решта — не що інше, як фантазії самих працівників МОН.

До того ж є ціла низка внутрішніх вказівок, рекомендацій щодо матеріалів справи, невідомих для більшості тих, хто формує справу. Здебільшого такі рекомендації

суб'єктивно трактуються як обов'язкові. Немає посилань на конкретні документи, номери, дати, назви наказів, натомість вживаються загальні фрази на кшталт: «дивіться Закон при вищу освіту», «дивіться на сайті МОН». У результаті часто вимагають додаткових документів, які не обов'язкові або взагалі не зазначені. А як розуміти вказівки такого змісту: «Цей навчальний посібник не може бути, тому що він 1998 p., потрібен за останні 5 років». А де взяти кошти на таке інтенсивне оновлення навчальних фондів? І зрештою, цілком можливо, що цей посібник найбільше заслуговує на увагу? А чого варті зауваження про перереєстрацію Статуту та зміну назви ВНЗ, що є прямим порушенням чинного законодавства!

Експерти МОН не дотримуються єдиної методики розрахунку нормативів і показників. Особливо щодо показників якості кадрів, кількості комп'ютерів, площ. На думку самих експертів, ці показники явно завищені. Проте це не заважає їм посилатися на Державні будівельні норми України (ДБН В.2.2-3-97), ухвалені майже десять років тому.

Зокрема в експертному розгляді справ постійно спостерігається недотримання вже визначених згаданою постановою Кабінету Міністрів від 29.07.2003 № 1380 термінів їх розгляду. Обмежується доступ до інформації про вимоги до окремих документів, немає наочності про роботу УЛАН, як і положень про функції експерта, його права й обов'язки. Таким чином, розгляд справи відбувається тільки з позиції правоти експерта.

Однак найзагадковіше у всій процедурі ліцензування й акредитації — формування комісії зі

здійснення ліцензійної/ акредитаційної експертизи. Відомо, що за поданням ВНЗ свого часу було створено відповідну базу даних. Наразі експертів, зокрема експертів приватних ВНЗ, до таких комісій практично не включають. Основні засади формування експертних комісій і порядок проведення ними експертиз визначено положенням про експертну комісію та порядок проведення ліцензійної експертизи (затверджено наказом МОН від 24.12.2002 № 847). «Забивши» в нього пункт 1.6 про те, що склад експертної комісії та її голову (уповноваженого працівника) затверджує орган ліцензування, чиновники від освіти таким чином отримали можливість для різного роду маніпулювань на свою користь і на свій розсуд, призначають у «свої» ВНЗ «своїх» експертів. Нині відкритість і прозорість у ліцензуванні й акредитації сконцентровано в одних руках — начальника Управління В.Домнича. Часом у нього стільки думок, що процес може затягтися не на один тиждень, а для когось він триває кілька хвилин.

З цього приводу до керівництва МОН надходили усні й письмові скарги від ВНЗ, громадськості. Очевидно, на основі цього колегія МОН від 02.06.2005 № 5/3-6 ухвалила: Управлінню ліцензування, акредитації та но-стрифікації (саме В. Дом-ничу) необхідно надати пропозиції щодо внесення змін у нормативно-правові акти задля досягнення більшої відкритості та прозорості процедури акредитації, подальшого залучення громадськості, зокрема громадських експертних рад.

До речі, колегія МОН доручила шановному Володимиру Івановичу «розробити критерії оцінки ефективності внутрішньої системи забезпечення якості в процесі акредитації вищих навчальних закладів». Отакої! Уявіть собі, про що йдеться і як це можна здійснити.

Цікавим бачиться інше доручення МОН тому ж таки В.Домничу — врахувати під час акредитації результати державно-громадського рейтингу навчальних закладів і моніторингу якості освіти. Як нам відомо, В. Дом-нич вважає рейтинг ВНЗ, представлений у журналі «Персонал» (2005 p., № 8), не інакше, як піар-ак-цією. Однак Володимир Іванович, як свідчить досвід, не постійний у своїх поглядах. Отож чи не забагато в системі МОН різних експертів? Деякі експертні ради (наприклад, з напряму «Право») досить вдало і вміло «організовують» цей розгляд. Результат для них — це сума думок, вказівок, натяків певних осіб щодо конкретного закладу.

З сумом доводиться спостерігати, коли десятки ректорів, інших провідних керівників ВНЗ, відомі вчені годинами юрмляться під дверима ДАК, очікуючи результату. Отримати конкретні зауваження після оголошення «вироку» практично неможливо. Не завжди вдається й ознайомитися з висновком члена експертної ради, якому голова доручив розгляд справи. Типова форма висновку — фіксація зауважень і рекомендацій експерта із загальних фраз, що свідчить про неуважне ознайомлення з матеріалом. У нашій практиці було так, що в позитивному рішенні експерта про рекомендацію до ліцензування частка «не» змінила ситуацію до навпаки.

Ці роздуми і приклади організації роботи з ліцензування й акредитації спеціальностей, особливо у недержавних ВНЗ, дають підстави для сумних висновків.

Брак чітких критеріїв оцінювання діяльності вищих навчальних закладів, як і брак єдиних правил і норм під час розгляду ліцензійних і акредитаційних справ експертами Управління ліцензування, акредитації та но-стрифікації МОН України та експертними радами ДАК створюють умови для суб'єктивізму, волюнтаризму, свавілля, необгрунтованих рішень щодо закладу або його структурних підрозділів, доля яких часто залежить від чиєїсь вказівки «згори».

Про недосконалість нинішньої системи ліцензування й акредитації свідчить також ігнорування членами експертних рад, які за короткий час встигають лише поверхово переглянути справу, висновків експертних комісій (останні призначаються наказом МОН для проведення акредитаційно-ліцензійної експертизи безпосередньо у навчальному закладі). У цьому зв'язку постає питання про доцільність існування двох колегіальних органів, які щодо одного й того ж питання виносять протилежні рішення. Така практика оголошення рішень експертних рад ДАК — в усній формі, без будь-яких пояснень — унеможливлює їх оскарження, породжує безвідповідальність членів ради.

Отож така недосконала система ліцензування й акредитації навчальних закладів не тільки не може бути дієвим інструментом реалізації реформ вищої школи, а й стає їх основним гальмом. Тому, звісно, вона потребує негайного й докорінного реформування.

Володимир ЯРОВОЙ,
віце-президент
МАУП з навчальної роботи

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com