Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Як соціаліст став латентним капіталістом

Чомусь нині, обговорюючи, скільки відсотків на майбутніх парламентських виборах отримають Партія Регіонів, Народний Союз «Наша Україна» та Блок Юлії Тимошенко, політологи і журналісти чомусь не звертають увагу на інших ключових гравців на політичному полі. Можливо, очікують з’їздів партій чи політичних блоків, на яких буде затверджено списки потенційних народних депутатів

Утім, є певні політичні сили, за назви яких голосуватимуть швидше, ніж за тих, хто в списках. Серед таких – Соціалістична партія України.

Нині «унікальна помаранчева команда» розбіглася,  її члени звинувачують один одного в розколі, «регіонали»  зловтішаються – мовляв, що можна було чекати від «апельсинів». Соціалісти без особливого напруження потроху збирають голоси майбутніх виборців, позиціонуючи себе як  «чесних політиків», які йдуть до Верховної Ради, аби захистити «інтереси народу». По суті, за деякими винятками, програма партії на виборах-2006 мало чим відрізнятиметься від програми, з якою йшли на минулі вибори. Принаймні, кардинальних змін очікувати не варто – будуть усе ті ж обіцянки. Щоправда, ці вибори для Мороза будуть дешевшими – все ж таки в уряді працює троє міністрів-соціалістів, які «піарять» свою роботу як тільки можуть. Нині про досягнення галузей, якими вони керують, невідомо, мабуть, лише пінгвінам в Антарктиці. Перше місце у цьому «конкурсі талантів» посідає міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який  і хабарників викриває, і розкрадачів держмайна на кшталт сумського екс-губернатора ловить… та все не спіймає, і донецькому олігарху Ренату Ахметову смак чаю каркаде під час особистої зустрічі відкриває. Ну а те, що викриті ним корупціонери, фальсифікатори і просто бандити нині на свободі і навіть деякі з них готуються до майбутніх перегонів, то це не його вина - мовляв, це прокуратура гальмує слідство, ледь ненавмисно робить помилки і звільняє підозрюваних. Не відстає від нього за самопіаром і міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, який вирішив, мов той Ілля Муромець Змію Гориничу, всім за зловживання  у сфері освіти й науки голови позносити. Щоправда, виникає запитання – а чим, власне, пан Ніколаєнко стільки років займався у профільному комітеті Верховної Ради? Хіба він не знав, що у вищих навчальних закладах беруть хабарі, що освіта потребує поступового реформування? Невже лише міністерська посада на це все йому відкрила очі? Якщо це так, то навіщо взагалі в парламенті цей комітет. Однак це не зупинило Ніколаєнка. Цей «соціаліст-реформатор» за звичкою обіцяє нездійсненне і з ненавистю, закладеною ще радянською владою, нищить усе, що не належить державі. У його разі – це недержавні вищі навчальні заклади. Утім, про цю його фобію чимало повідомляли ЗМІ. І повідомлятимуть ще, бо його затята боротьба з недержавними ВНЗ швидше нагадує манію, яка може дуже зашкодити державі. Тому нехай він, якщо так хочеться покерувати, вже сидить у парламентському комітеті. Тоді, може, менше шкоди завдасть. Стосовно ж Олександра Барановського, то тут вже й говорити немає чого. Варто лише заїхати до будь-якого села і запитати в людей, що вони думають про державну політику щодо аграрного сектора загалом і міністра аграрної політики зокрема. Або просто зайти на базар і подивитися на цінники.

Утім, високу державну посаду займає ще одна представниця СПУ – голова Фонду держмайна Валентина Петрівна Семенюк.  Власне, про неї нічого поганого сказати не можна. Саме вона, ще очолюючи профільний комітет ВР,  виступала проти «прихватизації» наближеними екс-Президента Кучми низки підприємств, зокрема й стратегічних. За її словами, під час правління Кучми "вкрали 20 000 підприємств". Символом тієї «прихватизації» стала Криворіжсталь, за державний пакет акцій якої у розмірі 93,02% консорціум олігархів Пінчука-Ахметова заплатив 4 млрд 260 млн грн. Коли ж підприємство виставили на повторний конкурс, то компанія Mittal Steel Germany GMBH заплатила за ці ж самі акції значно більше -- 24 млрд 200 млн грн. Щоправда, сама Валентина Петрівна Семенюк була проти продажу підприємства, закликаючи залишити його у власності держави. І навіть подала у відставку, проте Президент України Віктор Ющенко її не прийняв.

Свого часу було оприлюднено досить цікаву версію, чому соціалісти так хотіли залишити Криворіжсталь у власності держави. Тут захист інтересів України чи працівників самого підприємства ні до чого. Усе значно банальніше – гроші. Провідники соціалістичної ідеї в Україні заодно є й бізнесменами, які не цуралися застосовувати свій статус народних депутатів для сумнівних оборудок, ухиляння від сплати податків та адмінвтручання в комерційну діяльність Криворіжсталі.

Свого часу було оприлюднено досить цікаву інформацію з посиланням на джерела в СБУ.  «У Кривому Розі 23—25 квітня 2005 року відбулася зустріч народного депутата України Миколи Рудьковського (фракція Соцпартії) з керівництвом ВАТ “Криворіжсталь”, а вже 29 квітня між цим підприємством і компанією Transalpina GmbH укладено контракт №75В-2005 на продаж металопродукції у кількості 20 тис. тонн загальною вартістю 7,21 млн дол.  Країни призначення продукції — Іран, Ірак, Алжир, Ліван і Судан через морський рибний порт (Севастополь).

Засновники компанії Transalpina GmbH - Павло Коренбаум і громадянин України Ігор Стельмах, який мешкає в Мюнхені. З 20.05.05 на рахунок цієї компанії (на підставі контракту про поставки металу з Криворіжсталі) надійшло 8,83 млн євро і 8,02 млн доларів. Кошти було відправлено з Мультибанку (Рига), який має репутацію одного з центрів здійснення сумнівних трансакцій. Кошти відправляли дві компанії: “Рочестер Хауз Трейдинг ЛТД” (Британські Віргінські острови) - засновник - юридична особа - резидент України, представником якої є Сергій Миколайович Рудьковський, який мешкає за тією ж адресою, що й народний депутат Микола Миколайович Рудьковський, - та “Інтернешнл Транзит 8.A.L” (Бейрут, Ліван) - представник – Є.Яременко.

До укладеного між Криворіжсталлю і  Transalpina GmbH контракту впродовж квітня—червня 2005 року було внесено низку доповнень, внаслідок чого вартість контракту зросла до 39,47 млн дол.

У зв’язку з цим виникає кілька слушних запитань. Перше: звідки на рахунках “Рочестер Хауз Трейдинг ЛТД” та “Інтернешнл Транзит 8.A.L” з’явилися такі немалі гроші? Друге: в яких стосунках громадянин України Сергій Рудьковський і народний депутат України від Соціалістичної партії Микола Рудьковський, якщо перший мешкає за адресою депутата? Третє: що було предметом перемовин Миколи Рудьковського з керівництвом Криворіжсталі?

І останнє: яким чином політична діяльність депутата Рудьковського співвідносна з його бізнесовою діяльністю і чи відомо про це лідеру СПУ Олександру Морозу?»

Запитання залишилося без відповіді. Точніше, пан Рудьковський заявив, що взагалі вперше чує про Transalpina GmbH. Однак заява ця прозвучала якось непереконливо. Проте ця інформація змусила прискіпливіше приглянутися до самої особи народного депутата України, першого секретаря Чернігівського обкому СПУ Миколи Рудьковського.

Народився 18 грудня 1967 року в селі Старий Биків Бобровицького району Чернігівської області. Батьки - вчителі сільської школи. Закінчив школу із золотою медаллю.

Закінчив з червоним дипломом Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка, історик.  Служив у  лавах  Радянської Армії в Ракетних військах стратегічного призначення. 1989 року був одним з найактивніших учасників подій, спрямованих на демократизацію суспільства, здобуття незалежності України. Був одним з ініціаторів створення студентської спілки. 1990 року закінчив школу бізнесу при МГІ МО (Москва).

1991 року здав іспити з мови і став студентом Віденського економічного університету на факультеті торгівельної науки. Працював у кількох австрійських компаніях менеджером. Отримавши певний досвід, заснував свою компанію у Відні. Досяг успіху.

З 1994 року - головний консультант Адміністрації  Президента України.

З 1996 року - директор Держінвесту України. З січня 1998 року -  заступник голови правління АТ “Укргазпром”.  Після реформування АТ "Укргазпром"  у НАК “Нафтогаз України” – заступник генерального директора ДК “Торговий дім” НАК “Нафтогаз України”. Член Соціалістичної партії України. Радник О.Мороза з економічних питань.

З листопада 2001 року – І-й секретар Чернігівського обкому Соціалістичної партії України.

З квітня 2002 року – народний депутат України,  фракція соціалістів. Член Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки.

Володіє трьома іноземними мовами (англійська, німецька, іспанська). Одружений. Має доньку.

Про те, що пан Рудьковський у своїй біографії упустив деякі деталі, йому нагадало інтернет-видання «Версії».  Зокрема балотування  на парламентських виборах 1998 року в одномандатному 208 окрузі (Козелець Чернігівської області). Там він набрав найбільше голосів. Однак обласний суд довів, що під час реєстрації в кандидати Микола Рудьковський пред’явив підроблені документи про прописку на Чернігівщині а також приховав, що мешкав в Австрії. Згодом виявилося, що він подавав фіктивні документи і для отримання закордонного паспорту (зокрема довідку, де вказано, що з січня 1993 до вересня 1994 року він працював інструктором Чернігівського облвиконкому). Та й це дрібниці  порівняно з тим, що 1998 року Рудьковський  намагався перейти український кордон за підробленими документами на чуже прізвище! Таке враження, що у пана Рудьковського якийсь патологічний потяг до фальшувань. Зокрема, коли він працював головним консультантом Управління економіки Адміністрації Президента Кучми, то не мав вищої освіти. У всякому разі мало хто чув про Віденський економічний університет і мало хто знає, яких там готують фахівців (пане Ніколаєнко, перевірте диплом вашого одно партійця, ви ж великий знавець у галузі фальшивих та куплених дипломів).  Сумнівне і його навчання в Чернігівському державному педагогічному інституті ім. Т.Г. Шевченка.

Утім, якщо вірити його ж словам, він чудовий бізнесмен. «Людина, яка зробила себе» -- як кажуть американці.   "Перші 100 доларів я заробив 1991 року, прибираючи сніг на віденських вулицях. Першу 1 000 доларів я заробив, коли вантажив хліб у нічну зміну в пекарні Відня. А перші 10 000 доларів я заробив, працюючи менеджером з експорту одягу до Сибіру. Перші 100 000 доларів я заробив, створивши фірму з австрійцями з постачання для нафтовиків Сибіру одягу й продовольства", – полюбляє він розповідати про свої віхи кар’єри. Та, мабуть, бути державним мужем значно вигідніше, ніж одягати спільно з австрійцями нафтовиків Сибіру.

Однак і це ще не все.  2001 року про тоді ще мало кому відомого Миколу Рудьковського, помічника народного депутата Валентини Семенюк, заговорили  всі. 18 січня на його квартирі й квартирі його брата правоохоронці з санкції заступника Генпрокурора  провели обшук за підозрою у  фальшуванні ним так званих плівок Мельниченка.  Згодом тодішній Генпрокурор Святослав Піскун (коли вперше займав цю посаду) заявив, що на комп’ютері Рудьковського 18 вересня 2000 року було розпочато монтаж епізоду із записів Мельниченка про причетність Леоніда Кучми та  інших вищих посадових осіб до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. За словами Піскуна, монтаж цього епізоду тривав місяць. (Нагадаємо, Олександр Мороз вперше продемонстрував записи Мельниченка 28 листопада). До речі, свого часу сам Рудьковський обіцяв: якщо ЦВК дозволить майору Мельниченку стати депутатом, то Рудьковський поступиться місцем. Нині, коли «майор-диктофон» в Україні, нардеп заявляє зовсім інше:  "Соціалістам не вигідний приїзд Миколи Мельниченка в Україну, бо ми здійснюємо виборчу кампанію на популяризацію політики соціалістів як партії, яка хоче побудувати соціально справедливе суспільство, побудувати державу європейського соціалізму". Він додав, що " 2002 року соціалісти взяли Мельниченка в список не тому, що хотіли робити на ньому політику, а щоб він міг повернутися в Україну, міг свідчити в Генеральній прокуратурі й  суді як важливий свідок, для того щоб справу вбивства Георгія Гонгадзе довели до кінця".  Утім, участь Миколи Рудьковського в «касетному скандалі» -- тема окремої розмови.  Загалом таке враження - хоч би де  з’явився цей будівничий «держави європейського соціалізму», скрізь неодмінно виникає скандал. Так було торік і в австрійській клініці, де рятували життя Віктора Ющенка. Принаймні, ось що згадував про появу в цьому медичному закладі одіозний Євген Червоненко в інтерв’ю «Українській правді»: 

-- Ніколи не пробачу Коновалюку й Рудьковському  їхньої поведінки біля Ющенка в реанімації! Міг потрапити до австрійської в’язниці в Австрії, але покалічив би їх!

Вони не чоловіки. Вони за гроші, за свої свердловини  знущалися з Ющенка, який пеербував на межі смерті! У нас записано, як вони катували Корпана, Цімпфера (лікарі “Рудольфінерхаус”), є вся правда про Віке (звільнений за чорний піар проти Ющенка головний лікар “Рудольфінерхаус”) - і чому він пішов у відставку, і як там з’явився Пінчук.

Що ж там відбувалося, можна лише здогадуватися. Що ж до згадуваної Червоненком свердловини, то в кулуарах парламенту активно обговорювалася історія про існування на Полтавщині напівлегальної нафтової свердловини, яка нібито належить на правах спільної власності Рудьковському і Шуфричу. До того ж жоден з них цю інформацію не спростував. Також подейкували, що саме  Рудьковський виступав посередником у переговорах Адміністрації Президента Кучми з Соцпартією у питанні підтримки політичної реформи. В обмін на підтримку політреформи Віктор Медведчук обіцяв інформаційну  й фінансову підтримки Олександру Морозу на президентських виборах, оскільки головний об’єднаний есдек, м’яко кажучи, не високо цінив Віктора Януковича.

Тож коли в регіональній пресі масово почали з’являтися замовлені статті на підтримку Мороза, знову заговорили, що без підтримки Медведчука тут не обійшлося. Проте згодом ознаки такої співпраці зникли, оскільки тодішня влада остаточно вирішила підтримати Януковича.

Утім, як згодом з’ясувалося,  соціалісти від того рішення мало що втратили. До речі, свого часу на посаду міністра палива та енергетики соціалісти планували проштовхнути… Миколу Рудьковського. Проте не вийшло. Тим часом цього пана дуже вже цікавить енергетичний бізнес, колись він уже намагався заробляти на життя  постачанням туркменського газу в обмін на українські товари. Проте його бізнес, як сам зізнавався нардеп, було зруйнував сумнозвісний «Ігорьок» Бакай.  Мовляв, нині він, Микола Рудьковський, бізнесом не займається, а живе на одну, хоча й депутатську, зарплату – приблизно 5 тисяч гривень. Проте недавно його помітили за кермом елітної іномарки "Астон Мартін Ванквіш", вартість якої близько 300 тисяч доларів. На справедливі  запитання, чи поїздки на таких машинах відповідають соціалістичним ідеям, пан Рудьковський відповів, що то не його машина - дали на день покататися; а в нього простіша, «Лексусом» називається. Ось лише цікаво, чи вистачає депутатської зарплати на її обслуговування та інші депутатські потреби? І скільки у складі фракції СПУ таких «бідних» депутатів, які виборцям обіцяють одне, а насправді просто лобіюють свої бізнес-інтереси?  Та чи будуть виборці, дізнавшись про деякі факти з біографії таких соціалістів, голосувати за СПУ на виборах? Скромнішими треба бути, товариші, скромнішими.

 

Сергій ГОЛОБОРОДЬКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com