Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

УКРАЇНЦІ ВМІЮТЬ ЗА СЕБЕ ПОСТОЯТИ!

Роздуми одного з авторів Акту проголошення незалежності України з нагоди Дня Соборності

Так склалася історична доля українського народу, що він на сотні років втратив свою державність. Найбільше до цього доклали зусиль наші «вічно стратегічні» сусіди - Польща і Росія. І досі триває суперечка, хто з них «стратегічніший». Цим «самостійникам» я принагідно нагадую, що шлях через Варшаву веде до Парижа, а дорога через Москву - до Сибіру. Однак нам туди не треба...

Як кажуть, українського цвіту по всьому світу. Справді, мабуть, немає у світі держави, де б не жили українці. У цьому сенсі можна говорити про глобус України. Та хоч би де  проживали українці, вони завжди мріяли про свою державу на Богом даній нам землі. За здійснення цієї мрії сотні тисяч українців віддали своє життя. Нарешті після розпаду двох імперій, які поділили були Україну, українці проголосили створення національних держав: Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. 21 січня 1918 року Всенародні Збори в Хусті ухвалили приєднати Закарпаття до Української Народної Республіки. Про приєднання до Української держави заявили й українці Буковини на Всенародному віче, що відбувся у Чернівцях 3 листопада 1918 року. Акт Злуки всіх українських земель (Західних і Східних) в одну Українську Державу проголошено 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. Та не судилося. Північну Буковину вже 12 листопада загарбала боярська Румунія, а Українську Народну Республіку знищив більшовицький імперський уряд Росії через Комуністичну партію України. Скористалася нагодою і Польща, загарбавши Західну Україну.

Нинішні комуністи та прогресивні соціалісти закидають нам: якби не Сталін, то України у її нинішніх кордонах не було б. Лукавлять, бо ніколи Сталін не дбав про інтереси України. Навпаки, він хотів виморити нас голодом, саме через нього нинішній державний кордон України значно вужчий за її етнічні межі. Сталін прагнув панувати світом. Першим кроком до реалізації цієї мрії  було створення на території України Молдавської Автономної Соціалістичної Республіки, аби згодом приєднати до неї Бессарабію, а затим - Румунію. Наступний крок - під приводом захисту польських українців у вересні 1939 року Сталін разом з Гітлером поділив Польщу. Про незацікавленість Сталіна у відновлені України в її етнічних кордонах свідчить той факт, що 1940 року Радянський Союз, ультимативно зажадавши від Румунії повернення Бессарабії та Північної Буковини, прихопив шматок давньої румунської землі - Герцаївську округу. Це тоді як у межовій із Закарпаттям Мараморощині в Румунії споконвічно компактно проживають українці. Однак Сталіна доля марамороських українців не цікавила. Його цікавив Герцаївський край як стратегічний плацдарм для блискавичного захоплення нафтоносних районів Румунії.

Та йдеться не про апетити Російської імперії під назвою Радянський Союз, а про прагнення українців до єдності.

Я фізично відчув таку потребу 22 січня 1986 року в Канаді. Тоді я вперше в житті побачив наш національний синьо-жовтий прапор, який у променях прожекторів майорів у нічному небі над ратушею міста Саскатунь. І відчув щем у серці. Наша національна святиня нагадувала українську сиротинку в чужих засніжених полях. А тамтешні українці з гордістю говорили, що за розпорядженням канадського уряду щорічно цього дня над міською ратушею піднімають український національний прапор на знак поваги до канадських громадян українського походження.

Уряд Канади пам'ятав про День злуки українських держав. На жаль, на 15-у році вже незалежної України не всі про це пам'ятають, бо не скрізь цього дня майорить вже державний український прапор. Натомість на різних урочистих зібраннях ми іноді співаємо духовний гімн України - Молитву за Україну, в якій просимо у Бога і єдності. Тим часом забуваємо, що Бог дає тільки тим, хто працює, а не жебрає.

На жаль, деякі українські політики, і не тільки ті, які на своїх знаменах пишуть «З нами Бог і Росія», роблять все, аби розділити нас за політичними уподобаннями, вірою і мовою. Перед кожними виборами вони розігрують заяложену карту про другу державну мову. Зазвичай це роблять люди, які, крім російської, не знають жодної мови, або тільки російську. Бо справжні інтернаціоналісти володіють багатьма мовами, однак плекають одну - материнську. Для більшості українців вона є державною.

Політики, прихильники двомовності, добре розуміють: якщо буде запроваджено дві державні (офіційні) мови, то кожен державний службовець на кшталт Азарова повинен однаковою мірою добре володіти обома мовами, та й усі документи обов'язково мають дублюватися двома мовами. Який бюджет це витримає? Та й сотні тисяч людей на Сході та Півдні України стануть безробітними через незнання двох державних мов. Та хіба їх хвилює наш добробут? їм аби тільки захопити владу в державі, а чия ця держава для них не має значення.

Та події листопада 2004 року показали, що українщ, і не тільки етнічні, вміють за себе постояти.

Вітаю з Днем Соборності громадян України. Всіх, для кого Україна -Батьківщина, тобто земля батьків і дідів, земля в якій заходяться могили предків. Єднаймося, бо ми того варті!

Леонтій Сандуляк,
заступник директора з національно-патріотичного
виховання Бориспільського ІММ при МАУП.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com