Планета мавп. Український варіант.

Серед усіх кишенькових українських телеканалів пінчуківське ІСTV мало чим відрізняється від решти своїх близнюків-дебілізаторів.

Там панують ті ж самі голлівудські бойовики, нудні серіали про ментів та братву, ток-шоу для  домогосподарок, що й на інших  каналах, які  належать тим вгодованим дядькам, перед якими  Ющенко танцює на задніх лапках із вправністю циркового пуделя. Однак добір фільмів для суботнього показу саме на ІСTV трохи інше і дещо єретичніше, ніж, скажімо, на 1+1. Мабуть, власнику зараз не до внутрішньоканальної цензури. І це не може не тішити глядача.

Ще торік влітку цей канал потішив нас екранізацією „ «Кільця Нібелунгів», сповнений щирого арійського духу і безлічі потаємних історичних паралелей, які вказують на  причетність українства до готської культури та, власне, гіперборейської гілки людства.  Восени 2005 року, коли  рога і копита неоліберального сатани остаточно вилізли крізь камуфляж помаранчевих псевдоянголів, ІСTV  порадувало мій суто український естетизм голлівудською байкою під назвою «Планета Мавп». Хоч вона і має літературне першоджерело - однойменний твір француза Пьєра Буля, Голлівуд її максимально американізував і  начинив солодкуватою політкоректністю. Однак попри цю чорну магію поплічників Спілберга,  можна розгледіти багато цікавого і такого, що має стосунок до українських реалій.

Сюжет американської байки вкрай простий. На далекій планеті мавпи захопили владу і зробили людей своїми рабами. На цю планету потрапляє американський астронавт. Він, прикро вражений місцевими реаліями, організовує повстання людей проти мавп. Після перемоги людей герой повертається на Землю, де... владу так само захопили мавпи. Ось, власне, кажучи і все – добротна американська казочка, хоч і без того неподобства, який називають happy end.  Принагідно зазначимо, що мавпи стали сильнішими і розумнішими за людей через людську доброту та поблажливість, через наукові експерименти та прагнення змусити тварин виконувати ту роботу, якою людина нехтує.

Кажуть, у США цей фільм дуже не сподобався афроамериканцям, які розгледіли в ньому негречні натяки на чорний расизм та свавілля афроамериканських банд у  білих кварталах. Та й, зрештою, на батьківщині літературного першоджерела не все гаразд – Франція неабияк африканізувалася і Париж вже нагадує Бамако, а  не славетну Лютецію. Однак Бог з ними, з WASP та зманіженими нащадками Карла Великого. Негри - то їхній клопіт. Нам своє робить. Адже  один з негативних героїв фільму мавпа - работоргівець людьми разюче нагадав мені депутата ВР від КПУ, який на 5 каналі аж пінився від обурення через події 15 жовтня – адже українці наважилися вшанувати тих, хто врятував їх як етнос від цілковитого фізичного і морального знищення. І тоді я зрозумів, хто є нашими мавпами. Ближче до зими інші мавпи, хоча й богообрані, вчинили страшенний галас довкола МАУП. Бісовому поріддю стало зле від того,  що хтось наважується називати речі своїми іменами. До того ж цю публіку чавить превелика жаба, позаяк добрі гроші можуть бути не лише у шестикутних пацанів.

Україна в історичній перспективі,  розплачується,  можливо, й не  так за власну слабкість, як за власну доброту. Занадто добрими були київські князі до володимиро-суздальських сепаратистів. Про подібність реконструйованого черепа князя Андрія Боголюбського до  черепа мавпи не говорив хіба що лінивий. Сумні наслідки діянь людиноподібних мавп  з південного сходу  проти України загальновідомі. Занадто добрими були українці, які ховали представників богообраного народу від петлюрівських чисток. За що й отримали голодомор 1933 року. З одного боку - горбоносі капіталісти, з іншого – горбоносі псевдоліваки з НБП  та ПСПУ, які здіймають червоний прапор, аби знищити тих, кого не добили їхні єдинокровні спонсори-капіталісти, а зовсім не для боротьби з лихварством та визиском. Не дивно, що в буржуа так багато спільного з «ліваками». Вони ходять до однієї й тієї ж синагоги. Їх єднає сліпа ненависть до України. Активізація псевдолівацької потолочі і передвиборна кампанія партії Ахметова - Януковича, яка нагадує суміш бульдозера з тиранозавром, свідчать про те, що ворог не збирається відступати і з маніакальною впертістю перетворюватиме Україну на двомовну Малоросію. Себто на ту чорну планету, на ту божевільну територію сатани-переможця, де мавпи їздять верхи на людях.

Ми можемо констатувати, що на нашій землі, зовсім поруч з нами, можливо, у сусідніх помешканнях, у сусідніх аудиторіях і  сусідніх офісах, живуть ті, метою яких є Україна без українців. Вони готові стати під будь-який прапор, аби досягти своєї сатанинської мети. Вони можуть бути і сатаністами, і сталіністами, і щиро православними, однак все одно вони мавпи-канібали. Події наприкінці осені -  початку грудня 2005 року доводять це з грубою і цинічною відвертістю. Маємо пам’ятати, що  мавпи-канібали розуміють лише одну мову – мову насильства.    Ліквідація УНР та совітизація Великої України, а згодом і анексія колишніх володінь короля Данила, дали непоганий шанс мавпам Люципера викоренити нас. Спротив селянства, духівництва та інтелігенції на західноукраїнських землях, більше відомий як боротьба УПА проти радянського режиму, не дав змоги останньому поставити кривавий хрест на роді нашому. Слугам сатани довелося побавитися у другий вертеп національного відродження (після 1920-х років). Політику вогняного батога замінили політикою отруйного пряника.  Геноцид, голодомори та масові депортації до Сибіру було припинено. І саме завдяки цьому послабленню залізних кликів на українському горлі ми змогли відновити сили. Вцілілі українці не стали лотофагами за роки ревізіоністської відлиги. У літературі виникла прегарна поетична школа, на тлі якої фаворит Берії та фаворити Хрущова виглядатимуть  навіть не графоманами, а просто комахами. З українського дисидентства виходили такі люди залізної волі, як  Красівський та Валентин Мороз. І був жовто-блакитний прапор над закляклим від жаху поки що совітським Києвом.

Саме в 1960-ті українці повернули собі свої міста. Принаймні столицю, куди потоком хлинули селяни. Однак багато в чому вертеп другого відродження виявився успішним для наших ворогів. На український націоналізм вдягли ліберально-демократичний жупан. Пошлюбили  рептилію з трояндою. Від того шлюбу виникло помірковане та ласе до щедрот пекельних псевдоукраїнство, яке вже наприкінці 1980-х почало розігрувати перед нами  третій вертепчик національного відродження (і, мабуть, найбридкіший). Не забуваймо: представники цього явища - мавпи, хоч би як вони виряджалися у вишиванки та давали своїм дітям українські імена. Знак сатани все одно проступає крізь вишиванку. А Тарасики з Одарками раніше чи пізніше звалять «з етой страни”. Туди, де дозволено одностатеві шлюби, де достигають у банках результати батьківського керування Україною. Про це варто пам’ятати, спостерігаючи за передвиборною клоунадою, де одні жирні скубуться з іншими жирними , а потім п’ють одні з одними віскі за дружньою вечерею на потаємних дачах під Києвом.

Власник мажорного прізвища їздить на супердорогому авто вулицями однієї з найбідніших країн Європи.  Київські політики зраджують українців Придністров’я, як і кубинських революціонерів. Міліція  затримує й катує  молодих українських патріотів за напад на київську синагогу, хоча вони того не  чинили. Їхньою  єдиною провиною було те, що вони розмовляли на вулиці українською. А ось ще бридотніший злочин – шабаш мавп-канібалів у самому центрі української столиці 15 жовтня 2005 року, коли «червоні» та «трикольорні», які люблять називати себе «антифа», намагалися не  пропустити воїнів УПА на Хрещатик. Будь-яка підлість огидна, але вдвічі огидніший той удар, якого завдають у спину начебто свої, начебто друзі, якими дехто вважає «помаранчевих».

Варто подивитися на речі трохи уважніше, і ви побачите, що між активістом якої-небудь ПСПУ, який вчащає до Лаври святити горілку на Великдень і «студіює» Леніна (одну сторінку все життя), який ненавидить дві речі – «націоналізм і «западєнцєв»,  та високочолим глистюком-розумником, який пише магістерську роботу з Бордіяра, читає Андруховича та підписує  колективні заяви з вимогою закрити МАУП, набагато більше спільного, аніж відмінного. Їм осоружна справжня Україна, адже оба покручі живуть у штучних світах, двох несправжніх  Українах – комуністичній і ліберальній. Перші голосували за Януковича, другі - за Ющенка. Перші голосували за смерть української національної ідентичності під московським залізним чоботом, другі - за смерть української експансії та національних інтересів у всьому світі.

З першим різновидом мавп проблем не виникатиме – адже ця популяція вкрай відверто маніфестує своє україножерство, і сезон полювання на них треба було розпочати ще восени 2005 року. З другим різновидом приматів – українофобами - справа значно складніша. Якщо з першими можна розібратися за допомогою кулачної бійки, то другі дуритимуть голову своїм доволі позірним українофільством. Пам’ятаймо, що і ті, і ті вкрай небезпечні для України. І говорити з обома різновидами унтерменшей доведеться лише мовою бойового гопака. Раніше чи пізніше.

Іншого виходу в нас не має. Упродовж 15 років ми намагалися вирішити всі суперечки з ними по-людськи, адже наївно вважали, що маємо справу з людьми. Дехто з наших братів заплатив за  цю наївність своєю свободою. Дехто – життям. Масштабна провокація під назвою  «Помаранчева революція”, після якої антиукраїнська потолоч почувається краще, ніж за часів Кучми, довела: червоні, біло-блакитні та  помаранчеві мавпи людської мови не розуміють. А  панам – гуманістам ще раз нагадаю: хто не хижак – той здобич.