ВІДНЕСЕНІ ВІТРАМИ З УКРАЇНИ

Грецькою мовою «ностос» означає повернення, «альгос» -- страждання, біль. А разом -- туга за батьківщиною, себто ностальгія. Віднесені вітрами у чужину, вони поверталися додому в думках, снах, розмовах. Наші земляки стали емігрантами, діаспорою. Однак не втратили своєї української сутності. Тяжко працюючи на хліб насущний, слідкували за подіями в Україні. Багато з них здобули світову славу: О.Архипенко, В.Винниченко, М. Черешньовський, С.Литвиненко, Я.Гніздовський, багато відомих учених, художників, письменників, артистів.

Коли Україна здобула незалежність, діаспора дружно підставила їй своє плече: надходила гуманітарна допомога, створювалися різні благодійні фонди, комітети. Почалася відбудова знищених атеїстами-комуністами храмів, і струмочком потекли благодійні кошти.

«Тепер я активно збираю, продаю свої картини на відбудову нашого національного собору Святого Архангела Михаїла. Невже наше покоління не відбудує цей собор і собор Успіння в Лаврі? Наша розіп’ята Україна, знищена комуністами, мусить повернути святість наших традицій, возродити нашу духовну культуру і святість Києва», - писала відома художниця, колишня киянка Людмила Морозова. Вона подарувала свої картини Національному музею образотворчого мистецтва, Музею історії Києва, Полтавському художньому музею. Це зображення храмів, краєвиди, натюрморти, портрети. Багато з її полотен експонуються в Музеї культурної спадщини, філіалі Музею історії Києва.

Будинок цей підібрано дуже вдало, а ось назва якась аморфна, невизначена. Музей спочатку навіть хотіли назвати «Музей поверненої спадщини», але діаспора запротестувала, вважаючи, що така назва образлива. Зокрема, художниця Катерина Кричевська-Росандіч зауважила: «Ми нічого не забирали, щоб повертати». Тож у Києві зупинилися на іншій назві - Музей культурної спадщини. Чомусь побоялися додати слово «діаспора».

Налагодити контакти з нею допомогли працівники бібліотеки української діаспори, яка вже працювала в Києві. Перша адреса, яку отримали музейники, була Людмили Морозової. З нею тривалий час листувалися: чи то щирий тон вісточок з Києва, чи те, що сама художниця побачила в незалежній Україні, переконали її: такий музей потрібний. Єдина світлина Л.Морозової, яка є в музеї, -- унікальний знімок на бані Михайлівського Золотоверхого собору за кілька днів до його зруйнування. Художниця брала участь у дослідженні храму, а також в археологічних розкопках багатьох історичних пам’яток. Вона закінчила художній інститут, відділ станкового малярства у майстерні професора Федора Кричевського. Між професором і Морозовою виникли щирі взаємини. Про це свідчить портрет (початок 30-х років), який тепер зберігається у Третьяковській галереї. Була закохана в Київ, його собори, давньоукраїнську барокову архітектуру. Усе це малювала вже в студентські роки. Була серед тих патріотів-інтелігентів, які, як В.Кричевський, Ернст, І.Могилевський, у 30-ті роки виступили на захист національних святинь, протестували проти вивезення до Москви пам’яток сакрального і світського мистецтва. За свої релігійні та творчі переконання була відрахована з інституту. Потім її поновили. До речі, дві ікони з Михайлівського собору, які художниця врятувала, нині зберігаються в Національному банку України.

Початок війни та німецька окупація застали Морозову в Києві. На життя доводилося заробляти малюванням портретів. 1943 року вона виїхала до Львова. Наприкінці війни потрапила до Дрездена, де їй довелося пережити страшне бомбардування. Звідти вирвалася до Західної Німеччини. Про ці роки Л.Морозова писала: «…Вмирала втретє з голоду і мерзла до смерті, але несподівано нас рятувало малярство. Я майже щодня продавала краєвид Дніпра за мізерні гроші, на які мама приносила маленьку склянку молока, щось із городини й один часник. І це нас рятувало. Ми не попухли з голоду, хоч хліба не було… А там далі -- тяжка еміграція. Нам допомогло те, що навіть за часів війни Європа шанувала мистецтво. У Дрездені в мене згоріло 100 картин, ми з мамою дивом залишилися живими -- у нічних сорочках і плащах, без черевиків. Пізніше, в 1945-50 рр., потрапили в американські табори, а вже 1951 р. -- до Америки, про яку я ніколи не мріяла. Працювала тяжко тут, але спокійно спала».

Один з найкращих своїх краєвидів, художниця створила на початку 40-х на Вінниччині. Це затишний клаптик природи в літню пору, де соковиту зелень відтінюють брунатні плями землі. В її роботах відчутне пленерне малярство з висвітленням палітри, грою кольорів. Художниця творить красивий живопис у манері імпресіонізму, вдосконалюючи й поглиблючи малярську техніку та форму. Серед найкращих полотен Л.Морозової -- краєвиди, написані в Греції (1964-1965, 1976-77 рр.) під час мандрівок у «казкову», як вона писала, Елладу. Краса Середземномор’я, мальовнича природа, давня елліністична архітектура, монастирі – усе це розсвітлило й збагатило палітру художниці.

Спадкоємець художниці, відомий меценат М. Коць сповнив її останню волю -- прах Людмили Морозової перевіз в Україну. Її відспівали у Володимирському соборі, відбулася громадська панахида в Українській академії образотворчого мистецтва і архітектури. Вона похована в рідному Києві на цвинтарі Берківці.

Разом із Людмилою Морозовою вчився у Федора Кричевського теж киянин Олекса Булавицький. Під час Другої світової війни він потрапив до Міннеаполіса (США). Пан Олекса віддав до музею культурної спадщини 40 живописних робіт, а згодом і графічних. На його картинах можна побачити сільські пейзажі -- білі хатки під солом’яними стріхами у сповитку садів. Це хутори Сірко, Ольга, Нью-Йорк. А побачив він їх у Канаді, спочатку подумав, що це павільйони для кінозйомок. І виявилося, в них жили родини перших емігрантів. Згодом ці українські поселення взяли під державну охорону, вони стали етнографічними музеями.

Власне, дуже вдало підібрана оселя, де розміщені твори митців діаспори. Вона знаходиться на вулиці Московській 40-Б. Цей будинок тут єдиний -- старосвітський, із масивною колонадою, віконницями, мезоніном. Як згадує завідуючий музеєм Володимир Тихенко, цей дім він з колегами буквально перебрали своїми руками, настільки був захаращений, занедбаний. Ремонт його тривав майже 10 років. Збудований із дерев’яних восьмиметрових колод, які зовсім прогнили. Відновили його в цеглі, у тих же обмірах і стилі, що й 200 років тому.

Першим власником цього будинку став дійсний  статський радник, дипломат Петро Веселицький. Це була одноповерхова оселя, бо поряд з Києво-Печерською фортецею не дозволяли споруджувати двоповерхові будівлі. Коли фортеця втратила своє оборонне значення, наступний господар - купець першої гільдії Василь Пирожков добудував мезонін.

Ознайомлення з музеєм розпочинається в залі ( загалом їх вісім), де виставлено матеріали, присвячені еміграції. А було їх три -- економічна наприкінці ХІХ століття і політичні -- після Першої та Другої світових воєн.

Піонер-емігрант із Східної України - Агапій Гончаренко. Поряд з цією світлиною - реліквії, що їх везли на чужину українці: родинна ікона, вишиванка, «Кобзар», за яким вчили дітей читати.

Тепер у фондах налічується понад 3000 експонатів -- це книги, архівні документи, фотографії, живописні, графічні твори.

В інтер’єрі однієї із зал музею -- кабінета письменника -- стоїть стіл із старенькою друкарською машинкою, поряд - гасова лампа, на стіні -  дерев’яний годинник. Довкола примірники часописів, які видавала діаспора, книжки.

Більшість письменників заробляли на життя не пером, а працювали на заводах, фабриках, установах. Це зокрема Улас Самчук, Борис Олександрів, Олекса Гай-Головко, Ганна Черінь, Докія Гуменна. Майже всі твори Д.Гуменної - а це 26 книжок - зберігаються в Музеї культурної спадщини. Завідувач музеєм Володимир Тихенко розповідав мені, що листувався з письменницею: «Була це дуже проста жінка, вона неохоче говорила про себе. Тільки з газет, журналів ми дізналися, як нелегко жилося їй в Америці. Мала невеличку кімнату, працювала на мотузяній фабриці.  Її друзі розповідали, що вона дуже обмежувала себе в харчах, хоча могла б не бідувати. Усі гроші йшли на видання книжок. Про Київ Докія Гуменна часто згадувала, тут вона вчилася в Інституті народної освіти. Її цікавила трипільська культура, вона їздила на археологічні розкопки. На початку 30-х її послали у відрядження до села. Побачене там -- колективізація, голод, знущання з людей -- вжахнули журналістку, і вона чесно написала про все. «Оргвисновки» не забарилися: ім’я Гуменної щезло зі сторінок газет, її затаврували як куркульську письменницю. Тож довелося працювати за верстатом, хапатися за будь-який заробіток, аби вижити. Вона потрапила до Німеччини, і тільки там у 1946-47 роках вийшов її роман «Діти Чумацького шляху». «Головна книжка, -- як вона казала, -- мого життя».

Майже щороку передавала до музею цікаві експонати Служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон.  Так завдяки Катерині Кричевській-Росандіч в Україну повернулася  творча спадщина родини художників Кричевських: її діда Василя Григоровича, батька Василя Васильовича і дядька Миколи Васильовича. Крім Києва, частина творів потрапила до музеїв Полтави, Канева, Сум.

Микола Кричевський писав пейзажі, натюрморти, портрети, які виставляв у Парижі, Римі, Варшаві, Брюсселі, Нью-Йорку. Він ілюстрував книги, створював театральні декорації. У Музеї культурної спадщини зберігаються його 30 акварелей, особисті речі. Брат Миколи Васильовича Василь тривалий час працював разом із Олександром Довженком, був художником-постановником його 16 фільмів, а в деяких навіть зіграв епізодичні ролі, бо мав доволі колоритну зовнішність. 1949 року він виїхав з України.

Катерина Кричевська-Росандіч -- остання з роду цих відомих митців -- вчилася у Київській художній школі. Її полотна теж можна побачити в музеї -- це цікаві урбаністичні пейзажі.

Окрім діаспори, дарують музеєві цікаві експонати й кияни. Якось сюди прийшла дівчина, яка, очевидно, запам’ятала розповідь екскурсовода про знаменитого танцівника і хореографа Сергія Лифаря. Побувавши у Франції, вона привезла фотографію його могили на цвинтарі Сент-Женев’єв де Буа. На ній викарбувано один рядок: «Серж Лифар з Києва». Цей знаний у світі митець вважав себе українцем, називав козарлюгою. Є його знімок у вишитій сорочці. Мав він діда під Уманню, який розповів онукові про козацький родовід Лифарів. Сергій усе життя зберігав сімейне фото, де мама була вдягнена в український стрій. Батько його був лісником, деякий час працював у Ботанічному саду імені М.Гришка, де й тепер ростуть карпатські сосни, посаджені ним.

Вчився Сергій у восьмій гімназії, співав у хорі Софійського собору, був студентом музичного училища, яке залишив через травму руки. Танець любив з дитинства, тож вступив до студії відомої балерини Броніслави Ніжинської. Як потім вона згадувала, талановитим хлопця не вважала.

У 1923 році Сергій поїхав до Парижа, танцював у кордебалеті. Йому пощастило зустрітися з відомим антрепренером С.Дягілевим. Той послав хлопця вчитися до видатного балетмейстера Е.Чікетті, який жив у Венеції. Після раптової смерті Дягілева трупа розпалася. С.Лифарю директор паризької Гранд-опери запропонував поставити балет на музику Людвіга ван Бетховена. Прем’єра «Творіння Прометея» стала тріумфом Лифаря-балетмейстера і виконавця головної партії. Упродовж 30 років він поставив понад 200 балетів і дивертисментів до оперних вистав, очолював Гранд-оперу, виховав плеяду танцівників, викладав у Сорбоні та Національній академії танцю.

Наш земляк був у приязних стосунках зі шведським королем Густавом VI, Шарлем де Голлем, Ж.Помпіду, П.Пікассо, Ч.Чапліним.

У Музеї культурної спадщини є рукописи книжок С.Лифаря  «Історія танцю», «Історія балету», аркушик зі складом учасників спектаклю «Ромео і Джульєтта» С.Прокоф’єва, затвердженим маестро. Авторські права на цей балет дружина С.Лифаря графиня Л. Алефельд передала Національній опері України.

Однією з найдорожчих реліквій для нього була пам’ятна медаль «Парижани -- Сержу Лифарю». Однак, що цікаво, громадянства Франції він не прийняв і ніколи не забував про Україну. За свідченням дружини, його останніми словами були: «Де мій Київ?».

Звісно, розповісти бодай побіжно про зібрання музею неможливо. Тож раджу вам самим усе оглянути, прочитати, осмислити. Припускаю, що у вас, як і в мене, не раз зринатиме думка: якого ж чудового квіту так безжально розсіяно по світу!

Ольга МЕЛЬНИК