Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
НЕУПОКОРЕНИЙ ДЕКАНПропонуємо вашій увазі інтерв’ю учениці 11 класу київської школи № 251 Юлії СОМ зі своїм дідусем — відомим поетом Миколою Сомом про одного з фундаторів руху шістдесятників, колишнього декана факультету журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка Матвія Шестопала. — У нашій домашній бібліотеці є книжка Шестопала «Євреї на Україні». З цікавої і гострої передмови професора Василя Яременка я дізналася, що Шестопал був учителем багатьох відомих журналістів і письменників з покоління шістдесятників. Якраз ми зараз на уроках з української літератури вивчаємо творчість Василя Симоненка, Бориса Олійника та інших шістдесятників. Мені приємно, що й твоє ім’я згадують у шкільній програмі. — І на превеликий жаль, наші науковці обмежують навчальну програму лише кількома іменами. Отож нагадаю щонайкращих вихованців нашого Матвія Михайловича, декана факультету журналістики 60-х (навіть середини 50-х): В’ячеслава Чорновола, Станіслава Тельнюка, Анатолія Москаленка, Бориса Рогозу, Івана Білика, Степана Колесника, Анатоля Перепадю, Тамару Коломієць, Івана Сподаренка, Івана Шпиталя та інших журналістів та письменників, яких знають українські читачі. Хто ще міг би похвалитися такими учнями? Тільки прикро, що багато з них ніколи не знатимуть унікальної книжки Шестопала — мало залишилося з того покоління. — Професор Яременко пише: «Праця Матвія Михайловича Шестопала... має сумну історію, як і життя її автора». Поважний пан професор далі пише про гнітюче й нестерпне антиукраїнське кодло, яке панувало у тодішньому Шевченковому університеті, зокрема на факультеті журналістики. Читаємо: «Кожен мусив у когось стріляти. Ядро стрільців по класовому ворогу становили секретар партбюро професор Володи-мир Андрійович Рубан (ко-лишній помічник Л.М. Кагановича), Василь Єлізарович Прожогін (один з тихого розпочав цькування В. Сосюри за вірш «Любіть Україну»), Леонід Олексійович Суярко, меткий, з бігаючими в різні боки очицями, «пляшущий человечек», який брак зросту компенсував підгуцикуванням за кафедрою навшпиньки, щоб здаватися вищим». Вони тебе теж учили? — Ці приховані євреї, а по суті, справжні сіоністи, ніколи не були моїми вчителями. Щоправда, деякі студенти, затуркані комуністичною пропагандою, охоче бігали на лекції Прожогіна і Рубана — талмудистів і цитатників класиків марксизму й ленінізму. Я хотів би їх забути, але бачу їхні образи в нашому парламенті, де нині панують різні абрамовичі, фельдмани, порошенки, волкови, турчинови, медведчуки і суркіси. Мої друзі-шістдесятники пішли в життя й українську літературу під девізом нашого великого поета Володимира Сосюри «Любіть Україну». — Ваш декан був людиною неординарною. Щоб я його краще уявила, намалюй мені його портрет. — Синьоокий, чорнявий, доброзичливо-іронічний, неперевершений знавець зарубіжної журналістики, невисокого зросту, але студентам він здавався вищим за всіх. А ще сміливий, гострий, принциповий, ерудований —справжній український інтелігент. Його сформований характер відчувався ще у грізний час минулої війни. Давай з тобою заглянемо до книжки мемуарів Іллі Еренбурга «Люди, годы, жизнь» (стор. 294— 295). «Приведу отрывки из письма, написанного мне в сентябре 1942 года фронтовиком капитаном Шестопалом,оно у меня сохранилось: «У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи, «пропали» — люди в окупированных краях хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные немцы... Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь... Только и слышим, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска... Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество... Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах, а получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки. Дорого нам обходится эта дидактика. Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Они ведь кричали: «Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т.д.». Это же самоубийство!.. В общем, многое мы делаем плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставили, но и некоторым нашим. Война нас многому научит...» Не знаю, дожил ли М. Шестопал до наших дней. Да и о многих других мне ничего не известно». Цитата занадто довга, але характерна для особистості Матвія Шестопала. Хто б міг на фронті сумніватися в геніальності вождя, коли всі йшли в атаку «За родину, за Сталина»? Тим більше, тут важливий погляд єврея Еренбурга на українського месника-воїна. Річ у тім, що в книжці Шестопала олігархи з клану сіоністів уже знайшли і засудили мого вчителя як запеклого антисеміта. — Відтепер я знаю, що Матвій Михайлович ще в часи минулої війни бачив демагогів, брехунів та різних перекинчиків, навіть сумнівався в геніальності «батька всіх народів Сталіна». Очевидно, тому він завважив твого вірша «їздив на похорони Сталіна» у щоденниковім записі 1962 року. Жаль, що Еренбург не знав усього по-воєнного митарства Шестопала, його існування в лабе-тах компартійних чиновників і єврейських сексотів. Адже його позбавили улюбленої праці, звільнили з викладацької роботи, не давали жити і творити. З книжки «Євреї на Україні» я зрозуміла, що ваш неупокорений декан все передбачив. Я й нині чую і читаю в українській демократичній пресі про відсутність в Україні української влади, про панування в нашій молодій самостійній державі промосковських шовіністів та євреїв-товстосумів. Я вперше в цьому історичному дослідженні зрозуміла антилюдську сутність злочинних сіоністів. Про це у школах України поки що мовчать. — Отже, з книжки Шестопала ти розширила знання з віковічної історії України. Ти побачила жахливих людоморів, перших терористів, пройдисвітів, шахраїв і грошолюбів. Свої думки поважний наш історик звіряє з відомою працею ортодоксального єврея Карла Маркса, який у статті «До єврейського питання» писав: «Якою є світова основа єврейства? Практична потреба. Своєкорисливість. Яким є світовий культ єврея? Торгашество. Хто його світський бог? Гроші... гроші — це ревнивий бог Ізраїлю, перед лицем якого не повинно бути жодного іншого бога». Це справжній присуд, бо за ним я знову бачу сучасних злодюг, нахабних спекулянтів з крикливої єврейської орди. А поряд з ними возсідають наші ropeсамостійники, всім відомі чухраїнці: кравчукісти і кучмісти. — А як ти особисто ставишся до єврейства в Україні? — Цілком нормально, себто людяно. Однак є у книжці Шестопала гостра принципова думка: стосунки українців з євреями ніколи не були простими. Скажи мені, чи міг би шанувати і любити шахрая-єврея наш український селянин чи запорозький козак? Або чи може твоя мама, бідна бібліотекарка, прихильно ставитися до багатих єврейських олігархів? Та це не означає, що між нашими народами мусить бути, боронь Боже, якась недовіра, неприязнь, тим паче ворожнеча. Є ж ідеальні вічні приклади братерства, дружби і любові. Саме так я думаю і тільки цим живу. Як тут не згадати, що у 60-ті ми жили в одній комунальній квартирі з єврейською сім’єю Кельнерів. Жили, як мовиться, душа в душу. За 15 років спільної комуналки жодного разу не посварилися. Я довічно пам’ятатиму мого незабутнього друга і співавтора — композитора Оскара Ароновича Сандлера, поета Абрама Кацнельсона, мого шкільного вчителя Віктора Михайловича Левицького. Уже півстоліття я дружу з добірним товариством київських євреїв, серед яких немало видатних письменників, артистів, учителів та бібліотекарів. У нас була і є єдина мати — Україна. Я їх люблю ще й за те, що в сумні часи так званого радянського суспільства вони у паспорті писалися євреями, як я писався і пишався українцем. Віднедавна в наших паспортах вилучено графу про національність. Наш родовід убили приховані сіоністи та безтямні чухраїнці з українського парламенту. То хто ж ми тепер? Сіоністи зневажливо називали нас буржуазними націоналістами, мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, а найчастіше антисемітами. Ось я для сіоністів теж антисеміт, бо часто насміхаюся над хитрими євреями: україножером Михайлом Жванецьким, грошолюбом Иосифом Кобзоном, критиком Смульсоном. Звісно, ганебні люди є серед кожного народу. Колись мій друг Микола Вінграновський сказав, як зав’язав: «Не маю зла до жодного народу». То був час, коли в літературу дружно йшло відоме покоління шістдесятників, про яке ми вже згадували. Ще 1957 року, будучи п’ятикурсником факультету журналістики, я видав свою книжку лірики «Йду на побачення», яку радо привітав Матвій Михайлович. Він благословив мене також, коли з дипломом журналіста я їхав працювати в славне місто Борислав. Він знав, що я відмовився від запрошення дирекції видавництва «Молодь», де мені пропонували місце консультанта молодих поетів. На прощання Матвій Михайлович потис мені руку і сказав: «Ти можеш повернутися до Києва, коли забажаєш. Адже народився ти під Києвом, але їдеш у той край, де кожна стежка знає нашого великого Франка. Дивися, не підведи мене... Занадто ти гарячий. Не пиши нічого зопалу. Роздивися й подружися з цікавими сміливими людьми». Я й подружився на все життя з людьми, яких і досі комуняки в українському парламенті називають «врагами советской власти». Пам’ятаючи напутні слова Шестопала, я не написав жодного вірша, де зганьбив би братів-бандерівців. До мого приїзду в Борислав там пройшла така жорстока компартійна косовиця, що я був чи не єдиним молодим поетом у тодішній Дрогобицькій області. Ось чому Матвій Михайлович так радісно розкрив мені обійми, коли я знову повернувся в рідний Київ. — Твій декан в «Щоденнику» згадує ще один короткий вірш, присвячений якомусь Микиті. Тут я щось не можу збагнути... — Микита — це Микита Сергійович Хрущов, перший секретар Комуністичної партії Радянського Союзу. Його в народі називали просто: цар Микита. Однак зізнаюся: пишучи свою поетичну мініатюру, я не мав на увазі Микиту Хрущова — я думав про всіх обіцяльників різних компартійних органів, які проголошували, що «нинішнє радянське покоління житиме за комунізму». Дожилися, як ти бачиш, до кравчукізму і кучмізму. Одначе мого «Старого обіцяльника» з малюнком, на якому було зображено чоловіка, схожого на Микиту, помістили під довгою промовою нашого партійного керманича. Мій короткий вірш у Канаді було сприйнято як відгук на промову. Тоді на автора лише нагримали, а редактора «Київської правди» покарали. Його перевели на таку саму посаду з Києва до Сум. — Я знаю, що вже чимало років поспіль вірні учні Шестопала збираються біля його могили на київському Лісовому кладовищі. — Разом з нами схиляє голову і його дружина пані Катерина. А збираємося ми там у день його народження — 7 листопада. Наш великий учитель-правдолюбець народився у жахливий день кривавої революції. Та тільки жаль, що на могилу Шестопала нас приходить дедалі менше. Сторінки зі «Щоденника» Матвія Шестопала 21 вересня 1960 Учора на факультет завітав високий, ставний, приємний чех з виставки «Чехословаччина — 1960» і передав запрошення на збори з нагоди Дня преси і 40-річчя «Руде право». Чех розмовляв українською мовою, зате Рубан, так званий де-кан факультету журналістики, відповідав російською. Більш відверто плюнуть на національну культуру не можна... ...Болісно! Болісно! Болісно за нашу націю, за нашу пасивну, в’ялу, інертну інтелігенцію. Немає нас, українців, почуття національної самосвідомості, національної гідності, гордості, незалежності і відповідальності перед історією. Невже правда те, що говорив якийсь чолов’яга: — Українці? То отара волів, які сумирно тягнуть свої ярма і ні на що, крім доброї паші, не претендують. Якщо це правда, то вона страшна. Я не вірю їй. 2 листопада 1962 На факультет зайшов Микола Сом, колишній вихованець наш. Як швидко росте, мужніє молодь! Радий за Миколу —та-лановитий, енергійний, трохи неорганізований. Лишив мені свого вірша «їздив я на похорони Сталіна». Це справжня поетична лірика, твір сильного звучання. У «Київській правді» опубліковано мініатюру Сома «Старий обіцяльник»: Все зроблю я для народу, Мініатюру проілюстрували обіцяльником, дуже схожим на Микиту. Канадська газета передрукувала з приміткою: нарешті в СРСР з’явилася критика на прем’єра. Косяк (редактор «Київської правди») мав неприємності... Молоде покоління дає про себе знати. 8 грудня 1965 Сьогодні листівкою викликав голова парткомісіїХіценко: поясніть свій виступ на звітно-виборчих зборах факультету. Запропонував «сделать постановку вопроса», тобто просити перегляду і пом’якшення покарання. Я пояснення дав, просити не став. Субота, 26 березня У Спілці письменників загальні збори. Висували делегатів на з’їзд Спілки. Корнійчука, Дмитерка, Собка, Рибака, Шамоту завалили. Розплата за зневагу громадськості діє, але сліпо. Корнійчук не встиг витерти сльози по Ванді, мерщій одружився... Кажуть, у Москві відкрито притон високопоставлених негідників, які ґвалтували («добровільно») невинних дівчат. Серед негідників є й наш... Недавно київський суд засудив до розстрілу за зґвалтування малолітніх якогось негідника з українським прізвищем. Як виявилося, секретаря партійної організації заводу. П’ятниця, 1 квітня А.Ф. Іллічевський розповів з вуст Лукаша розмову Рильського з Калюжним — денатуралізованим українцем з Москви. За чаркою Калюжний висловив сумнів, чи можна українською мовою передати великі мислі з інших мов. Рильський заперечив і на доказ зімпровізував: «Ваше прізвище «Калюжний» по-нашому буде «Гівно південне», нічого не втратило в перекладі, а навіть дещо виграло». Нащадок лизогубів миттю покинув товариство Максима. 7 травня 1966 ...До 50-річчя радвлади треба прийти з барабанним боєм, а тут судові процеси затіяли місцеві дурники (ну, звичайно ж, з наказу московських верхів)... Учора судили українських інтелігентів, а сьогодні торжество опереткової дружби народів! Не годиться! Думайте, провінціали! ...Не можна не рахуватися з громадською думкою, якщо не своєю, вітчизняною, то хоч світовою. Це вже прогрес. Шкода — років мало лишилося, ато БУТИ Б МЕНІ СВІДКОМ ПАДІННЯ ЦІЄЇ ГАНЕБНОЇ ІМПЕРІЇ... ...Хочеться написати Хрущову. Він все ж таки обезсмертив себе поваленням культу і деякою демократизацією суспільного життя. Напишу! Хай лишиться хоч для нащадків, історії, ПРАВДИ! Я їй служив і до скону служитиму... Неділя, 22 червня 1966 У п’ятницю я заявив протест секретареві РКт. Корнійчук В.Я. з приводу цього нечуваного цькування. Вона взяла до відома мою заяву і пообіцяла викликати Удовиченка. Як видно, то були тільки слова. Лінія цькування чесних патріотів йде зверху... Негаразд, ой негаразд у нашому партійному і державному господарстві. Життя вимагає як слід почистити ці авгієві конюшні. Вірю, що трапиться раніше, ніж дехто думає. ...Біля пам’ятника Шевченкові мені не вдалося побувати. Розповідають, що цього року зібралося багато людей, особливо молоді — з любові до поета і ненависті до шовіністів... 12 липня 1967 Про Чорновола. Я прочитав його документ з гордістю за цього мудрого і мужнього юнака, з жахом і соромом за наші середньовічні порядки... Чорновіл — справжній син часу, герой, з якого треба брати приклад. Я пишаюся тим, що мав честь бути в числі його викладачів, не кажу «вчителів», бо я сам дякую йому за науку. Якщо кожне покоління українців народжуватиме бодай по десятку таких Чорноволів — наш великий на-род не загине... Тяжко. Але не страшно. Отже, ми — сила, якщо нас так опікують, так смертельно бояться. Хай страшаться інквізитори й кати. їхній скрипучий віз безнадійно зав’яз у болоті. Захекавшись, вони женуться навперейми історії. Тпррру, оскаженілі! Під ногами у вас — яма! (КІЛЬКА СТОРІНОК ВИРІЗАНО). Понеділок, 15 квітня 1968 В. Симоненко писав у своєму щоденнику: «Що то за простір, у якому не можна рухатись!» Не те що рухатися — дихати важко! Влада оголосила інтелігенції війну. Загроза обшуків стала реальною. Доводиться припинити записи. 13 листопада 1969 Микола, як холостяк, вирішив пококетувати трохи і галантно звертається до милих ягідок: - Звідки тут взялися такі чарівні жіночки? Вони йому з погордою: - Мы не понимаем по-вашему... Я можу й перекласти: «Куда вы, бл.., лезете без очереди». Черга вибухнула реготом. Понеділок, 16 лютого 1970 ...Оскільки мене виключили з партії, то можна з дня на день чекати обшуку. Про всяк випадок заховаємо цей записник... |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |