Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НЕУПОКОРЕНИЙ ДЕКАН

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю учениці 11 класу київської школи № 251 Юлії СОМ зі своїм дідусем — відо­мим поетом Миколою Сомом про одного з фундаторів руху шістдесятників, колишнього декана факультету журналістики Київського дер­жавного університету ім. Тараса Шевченка Матвія Шестопала.

—  У нашій домашній бібліотеці є книжка Шестопала «Євреї на Україні». З ціка­вої і гострої передмови професора Василя Яременка я дізналася, що Шестопал був учителем багатьох відомих журналістів і письменників з покоління шістдесятників. Якраз ми зараз на уроках з української літератури вивчаємо творчість Василя Симоненка, Бориса Олійника та інших шістдесятників. Мені приємно, що й твоє імя згадують у шкільній програмі.

— І на превеликий жаль, наші науковці обмежують навчальну програму лише кількома іменами. Отож нагадаю щонайкращих ви­хованців нашого Матвія Михайловича, декана фа­культету журналістики 60-х (навіть середини 50-х): В’ячеслава Чорновола, Станіслава Тельнюка, Ана­толія Москаленка, Бориса Рогозу, Івана Білика, Сте­пана Колесника, Анатоля Перепадю, Тамару Коломієць, Івана Сподаренка, Івана Шпиталя та інших журналістів та письмен­ників, яких знають ук­раїнські читачі. Хто ще міг би похвалитися такими учнями? Тільки прикро, що багато з них ніколи не знатимуть унікальної книжки Шестопала — мало за­лишилося з того поколін­ня.

Професор Яременко пише: «Праця Матвія Михайловича Шестопала... має сумну історію, як і життя її автора». Поважний пан професор далі пише про гнітюче й не­стерпне антиукраїнське кодло, яке панувало у тодішньому Шевченковому університеті, зокрема на факультеті журналістики. Читаємо: «Кожен мусив у когось стріляти. Ядро стрільців по класовому ворогу становили секретар партбюро професор Володи-мир Андрійович Рубан (ко-лишній помічник Л.М. Кага­новича), Василь Єлізарович Прожогін (один з тихого роз­почав цькування В. Сосюри за вірш «Любіть Україну»), Леонід Олексійович Суярко, меткий, з бігаючими в різні боки очицями, «пляшущий человечек», який брак зросту компенсував підгуцикуванням за ка­федрою навшпиньки, щоб здаватися вищим». Вони тебе теж учили?

— Ці приховані євреї, а по суті, справжні сіоністи, ніколи не були моїми вчи­телями. Щоправда, деякі студенти, затуркані комуністичною пропагандою, охоче бігали на лекції Прожогіна і Рубана — тал­мудистів і цитатників класиків марксизму й леніні­зму. Я хотів би їх забути, але бачу їхні образи в на­шому парламенті, де нині панують різні абрамовичі, фельдмани, порошенки, волкови, турчинови, медведчуки і суркіси. Мої друзі-шістдесятники пі­шли в життя й українську літературу під девізом на­шого великого поета Во­лодимира Сосюри «Любіть Україну».

Ваш декан був людиною неординарною. Щоб я його краще уявила, намалюй мені його портрет.

—  Синьоокий, чорня­вий, доброзичливо-іроніч­ний, неперевершений зна­вець зарубіжної журналі­стики, невисокого зросту, але студентам він здавав­ся вищим за всіх. А ще сміливий, гострий, принци­повий,    ерудований    —справжній український інтелігент. Його сформо­ваний характер відчувався ще у грізний час минулої війни. Давай з тобою за­глянемо до книжки мемуарів Іллі Еренбурга «Люди, годы, жизнь» (стор. 294— 295).

«Приведу отрывки из письма, написанного мне в сентябре 1942 года фрон­товиком капитаном Шестопалом,оно у меня сохра­нилось: «У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи, «пропали» — люди в окупированных краях хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные нем­цы... Никогда я так не дро­жал за судьбу своего оте­чества, как те­перь... Только и слышим, что ото­шли на новые рубежи, что враг теснит наши войска... Когда мы кончим войну, по­моем руки и ся­дем судить, кто что сделал для того, чтобы спас­ти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует же­стоко высечь за нерадивость или жульничество... Возможно, печать старалась учить об­щество на хороших при­мерах, а получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки. Дорого нам обходится эта дидактика. Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шуми­ху, сделать из этого оче­редную кампанию. Они ведь кричали: «Не забы­вайте мудрых историчес­ких слов сверхгениальней­шего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают вер­ные часовые и т.д.». Это же самоубийство!.. В об­щем, многое мы делаем плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставили, но и некоторым нашим. Война нас много­му научит...» Не знаю, до­жил ли М. Шестопал до наших дней. Да и о мно­гих других мне ничего не известно».

Цитата занадто довга, але характерна для особи­стості Матвія Шестопала. Хто б міг на фронті сумні­ватися в геніальності вождя, коли всі йшли в атаку «За родину, за Сталина»? Тим більше, тут важливий погляд єврея Еренбурга на українського месника-воїна. Річ у тім, що в кни­жці Шестопала олігархи з клану сіоністів уже знай­шли і засудили мого вчи­теля як запеклого антисе­міта.

Відтепер я знаю, що Матвій Михайлович ще в часи минулої війни бачив демагогів, брехунів та різних перекинчиків, навіть сумнівався в геніальності «батька всіх народів Сталіна». Очевидно, тому він завважив твого вірша «їздив на похорони Сталіна» у щоденниковім записі 1962 року. Жаль, що Еренбург не знав усього по-воєнного митарства Шестопала, його існування в лабе-тах компартійних чиновників і єврейських сексотів. Адже його позбавили улюбленої праці, звільнили з викладацької роботи, не давали жити і творити. З книжки «Євреї на Україні» я зрозуміла, що ваш неупокорений декан все передбачив. Я й нині чую і читаю в українській демокра­тичній пресі про відсутність в Україні української влади, про панування в нашій молодій самостійній державі промосковських шовіністів та євреїв-товстосумів. Я вперше в цьому історичному дослідженні зрозуміла   антилюдську сутність злочинних сіоністів. Про це у школах України поки що мовчать.

— Отже, з книжки Шестопала ти розширила знання з віковічної історії України. Ти побачила жахливих людоморів, перших терористів, пройдисвітів, шахраїв і грошолюбів. Свої думки поважний наш історик звіряє з відомою працею ортодоксального єврея Карла Маркса, який у статті «До єврейського питання» писав: «Якою є світова основа єврейства? Практична потреба. Своєкорисливість. Яким є світовий культ єврея? Торга­шество. Хто його світ­ський бог? Гроші... гроші — це ревнивий бог Ізраїлю, перед лицем якого не повинно бути жодного іншого бога». Це справжній присуд, бо за ним я знову бачу сучасних злодюг, нахабних спеку­лянтів з крикливої єврейської орди. А поряд з ними возсідають наші ropeсамостійники, всім відомі чухраїнці: кравчукісти і кучмісти.

     А як ти особисто ста­вишся до єврейства в Україні?

—  Цілком нормально, себто людяно. Однак є у книжці Шестопала гостра принципова думка: сто­сунки українців з євреями ніколи не були простими. Скажи мені, чи міг би шанувати і любити шахрая-єврея наш український селянин чи запорозький ко­зак? Або чи може твоя мама, бідна бібліотекарка, прихильно ставитися до багатих єврейських олі­гархів? Та це не означає, що між нашими народами мусить бути, боронь Боже, якась недовіра, неприязнь, тим паче ворожнеча. Є ж ідеальні вічні приклади братерства, дружби і лю­бові. Саме так я думаю і тільки цим живу. Як тут не згадати, що у 60-ті ми жили в одній комунальній квартирі з єврейською сім’єю Кельнерів. Жили, як мовиться, душа в душу. За 15 років спільної комунал­ки жодного разу не посварилися. Я довічно пам’я­татиму мого незабутнього друга і співавтора — ком­позитора Оскара Аронови­ча Сандлера, поета Абрама   Кацнельсона,   мого шкільного вчителя Вікто­ра Михайловича Левицького. Уже півстоліття я дружу з добірним товариством київських євреїв, серед яких немало видатних письменників, артистів, учи­телів та бібліотекарів. У нас була і є єдина мати — Україна. Я їх люблю ще й за те, що в сумні часи так званого радянського сус­пільства вони у паспорті писалися євреями, як я писався і пишався україн­цем. Віднедавна в наших паспортах вилучено графу про національність. Наш родовід убили приховані сіоністи та безтямні чухраїнці з українського пар­ламенту. То хто ж ми тепер? Сіоністи зневажливо називали нас буржуазни­ми націоналістами, мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, а найчастіше антисемітами. Ось я для сіоністів теж антисеміт, бо часто насміхаюся над хитрими євреями: україножером Михай­лом Жванецьким, грошолюбом Иосифом Кобзо­ном, критиком Смульсоном. Звісно, ганебні люди є серед кожного народу. Колись мій друг Микола Вінграновський сказав, як зав’язав: «Не маю зла до жодного народу».

То був час, коли в літературу дружно йшло відоме покоління шістдесятників, про яке ми вже згадували. Ще 1957 року, будучи п’ятикурсником факультету журналістики, я видав свою книжку лірики «Йду на побачення», яку радо привітав Матвій Ми­хайлович. Він благословив мене також, коли з дипло­мом журналіста я їхав працювати в славне місто Бо­рислав. Він знав, що я відмовився від запрошен­ня дирекції видавництва «Молодь», де мені пропонували місце консультан­та молодих поетів. На про­щання Матвій Михайлович потис мені руку і сказав: «Ти можеш повернутися до Києва, коли забажаєш. Адже народився ти під Києвом, але їдеш у той край, де кожна стежка знає нашого великого Франка. Дивися, не підведи мене... Занадто ти гарячий. Не пиши нічого зопалу. Роз­дивися й подружися з цікавими сміливими людьми». Я й подружився на все життя з людьми, яких і досі комуняки в українському парламенті називають «врагами советской власти». Пам’ятаючи напутні слова Шестопала, я не написав жодного вірша, де зганьбив би братів-бандерівців. До мого приїзду в Борислав там пройшла така жорстока компартій­на косовиця, що я був чи не єдиним молодим по­етом у тодішній Дрого­бицькій області. Ось чому Матвій Михайлович так радісно розкрив мені обійми, коли я знову по­вернувся в рідний Київ.

—      Твій декан в «Щоденнику» згадує ще один короткий вірш, присвячений якомусь Микиті. Тут я щось не можу збагнути...

— Микита — це Мики­та Сергійович Хрущов, пер­ший секретар Комуністич­ної партії Радянського Со­юзу. Його в народі нази­вали просто: цар Микита. Однак зізнаюся: пишучи свою поетичну мініатюру, я не мав на увазі Микиту Хрущова — я думав про всіх обіцяльників різних компартійних органів, які проголошували, що «нинішнє радянське поко­ління житиме за комуніз­му». Дожилися, як ти ба­чиш, до кравчукізму і кучмізму. Одначе мого «Старого обіцяльника» з малюн­ком, на якому було зображено чоловіка, схожого на Микиту, помістили під дов­гою промовою на­шого партійного керманича. Мій ко­роткий вірш у Канаді було сприйнято як відгук на промову. Тоді на автора лише нагримали, а редактора «Київської правди» покарали. Його перевели на таку саму посаду з Києва до Сум.

Я знаю, що вже чимало років поспіль вірні учні Шестопала збираються біля його могили на київському Лісовому кладовищі.

— Разом з нами схиляє голову і його дружина пані Катерина. А збираємося ми там у день його народження — 7 листопада. Наш великий учитель-правдолюбець народився у жахливий день кривавої рево­люції. Та тільки жаль, що на могилу Шестопала нас приходить дедалі менше.

Сторінки зі «Щоденника» Матвія Шестопала 21 вересня 1960

Учора на факультет завітав високий, ставний, приємний чех з виставки «Чехословаччина — 1960» і передав запрошення на збори з нагоди Дня преси і 40-річчя «Руде право».

Чех розмовляв українською мовою, зате Рубан, так званий де-кан факультету журналістики, відповідав російською. Більш відверто плюнуть на національну культуру не можна...

...Болісно! Болісно! Болісно за нашу націю, за нашу пасивну, в’ялу, інертну інтелігенцію. Немає нас, українців, почуття національної самосвідомості, національної гідності, гордості, незалежності і відповідальності перед історією.

Невже правда те, що говорив якийсь чолов’яга:

—     Українці? То отара волів, які сумирно тягнуть свої ярма і ні на що, крім доброї паші, не претендують.

Якщо це правда, то вона страшна. Я не вірю їй.

2 листопада 1962

На факультет зайшов Микола Сом, колишній вихованець наш. Як швидко росте, мужніє молодь! Радий за Миколу —та-лановитий, енергійний, трохи неорганізований. Лишив мені свого вірша «їздив я на похорони Сталіна». Це справжня поетична лірика, твір сильного звучання.

У «Київській правді» опубліковано мініатюру Сома «Старий обіцяльник»:

Все зроблю я для народу,
Почекайте років п’ять.
І товче у ступі воду —
Обіцяє обіцять.

Мініатюру проілюстрували обіцяльником, дуже схожим на Микиту. Канадська газета передрукувала з приміткою: нарешті в СРСР з’явилася критика на прем’єра. Косяк (редактор «Київської правди») мав неприємності...

Молоде покоління дає про себе знати.

8 грудня 1965

Сьогодні листівкою викликав голова парткомісіїХіценко: по­ясніть свій виступ на звітно-ви­борчих зборах факультету. Запропонував «сделать постановку вопроса», тобто просити перегляду і пом’якшення покаран­ня. Я пояснення дав, просити не став.

Субота, 26 березня

У Спілці письменників за­гальні збори. Висували делегатів на з’їзд Спілки. Корнійчука, Дмитерка, Собка, Рибака, Шамоту завалили. Розплата за зневагу громадськості діє, але сліпо.

Корнійчук не встиг витерти сльози по Ванді, мерщій одружився... Кажуть, у Москві відкри­то притон високопоставлених негідників, які ґвалтували («добровільно») невинних дівчат. Серед негідників є й наш...

Недавно київський суд засудив до розстрілу за зґвалтування малолітніх якогось негідника з українським прізвищем. Як виявилося, секретаря партійної організації заводу.

П’ятниця, 1 квітня

А.Ф. Іллічевський розповів з вуст Лукаша розмову Рильського з Калюжним — денатуралізованим українцем з Москви. За чаркою Калюжний висловив сумнів, чи можна українською мовою передати великі мислі з інших мов.

Рильський заперечив і на доказ зімпровізував: «Ваше прізвище «Калюжний» по-нашому буде «Гівно південне», нічого не втратило в перекладі, а навіть дещо виграло».

Нащадок лизогубів миттю покинув товариство Максима.

7 травня 1966

...До 50-річчя радвлади треба прийти з барабанним боєм, а тут судові процеси затіяли місцеві дурники (ну, звичайно ж, з наказу московських верхів)... Учора судили українських інтел­ігентів, а сьогодні торжество опереткової дружби народів! Не годиться! Думайте, провінціали!

...Не можна не рахуватися з громадською думкою, якщо не своєю, вітчизняною, то хоч світовою. Це вже прогрес. Шкода — років мало лишилося, ато БУТИ Б МЕНІ СВІДКОМ ПАДІННЯ ЦІЄЇ ГАНЕБНОЇ ІМПЕРІЇ...

...Хочеться написати Хрущову. Він все ж таки обезсмертив себе поваленням культу і деякою демократизацією суспільного життя. Напишу! Хай лишиться хоч для нащадків, історії, ПРАВ­ДИ! Я їй служив і до скону служитиму...

Неділя, 22 червня 1966

У п’ятницю я заявив протест секретареві РКт. Корнійчук В.Я. з приводу цього нечуваного цькування. Вона взяла до відома мою заяву і пообіцяла викли­кати Удовиченка. Як видно, то були тільки слова. Лінія цькуван­ня чесних патріотів йде зверху... Негаразд, ой негаразд у нашому партійному і державному господарстві. Життя вимагає як слід почистити ці авгієві конюшні. Вірю, що трапиться раніше, ніж дехто думає.

...Біля пам’ятника Шевчен­кові мені не вдалося побувати. Розповідають, що цього року зібралося багато людей, особливо молоді — з любові до поета і ненависті до шовіністів...

12 липня 1967

Про Чорновола. Я прочитав його документ з гордістю за цього мудрого і мужнього юнака, з жахом і соромом за наші середньовічні порядки...

Чорновіл — справжній син часу, герой, з якого треба брати приклад. Я пишаюся тим, що мав честь бути в числі його викладачів, не кажу «вчителів», бо я сам дякую йому за науку. Якщо кожне покоління українців народжуватиме бодай по десятку таких Чорноволів — наш великий на-род не загине...

Тяжко. Але не страшно. Отже, ми — сила, якщо нас так опікують, так смертельно бояться. Хай страшаться інквізитори й кати. їхній скрипучий віз безнадійно зав’яз у болоті. Захекавшись, вони женуться навперейми історії.

Тпррру, оскаженілі! Під ногами у вас — яма!

(КІЛЬКА СТОРІНОК ВИ­РІЗАНО).

Понеділок, 15 квітня 1968

В. Симоненко писав у своєму щоденнику: «Що то за простір, у якому не можна рухатись!»

Не те що рухатися — дихати важко! Влада оголосила інтелі­генції війну. Загроза обшуків стала реальною. Доводиться при­пинити записи.

13 листопада 1969
Микола Лукаш вранці стоїть у черзі за молоком. Підходять дві молодички з явним наміром взяти без черги.

Микола, як холостяк, вирішив пококетувати трохи і галантно звертається до милих ягідок:

- Звідки тут взялися такі чарівні жіночки?

Вони йому з погордою:

- Мы не понимаем по-вашему...

Я можу й перекласти: «Куда вы, бл.., лезете без очереди».

Черга вибухнула реготом.

Понеділок, 16 лютого 1970

...Оскільки мене виключили з партії, то можна з дня на день чекати обшуку. Про всяк випадок заховаємо цей записник...

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com