Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ПЕРША ЛАСТІВКА НОВИХ РЕВОЛЮЦІЙБерезень 2006. Франція. Париж. Запеклі бійки між ошалілою молоддю та вже схильними до крайніх заходів силами правопорядку. Студенти грабують звиклі до ґвалту крамниці Латинського кварталу, тріумфально руйнують міське майно, палять випадкові авта, полюють на «несвоїх». Здавалося б — бешкетництво й неподобство. Та насправді — це вільне волевиявлення молоді, яка прагне реформ. Хочеться зазначити: волевиявлення ПРАВИЛЬНЕ, цілком демократичне. В Україні може видатися дивним, що в такій безпечній, ба навіть заможній країні, як Франція, можливе таке свавілля. Свавілля, що об’єднує чорношкірих, смаглявих і білих, крайніх лівих і правих радикалів, дітей звичайних робітників і виплеканців з мільйонерських родин. Звичайно, українцям незрозуміло, навіщо заради якихось незрозумілих «реформ» пертися на вулицю, трощити громадський транспорт, вивертати на бруківку смітники. НЕЗРОЗУМІЛО — кореневе слово. Бо хто з пересічних громадян зрозумів сутність, скажімо, політичної реформи? А для француза «реформа» — це не просто гарне слово. Це осмислене поняття, це процес, що торкається кожного. І провінційного містечка, де нидіють під звалищами бруду залишки середньовічної старовини, і околиць столиці, засмічених і у прямому, і в переносному сенсі, тобто морально. Від реформи, від дій урядовців залежать робота, родина, здоров’я — практично все. Тому ДЕМОКРАТІЯ — це система участі народу, чи, краще, нації у розбудові власного життя. Якщо мешканцеві якогось двотисячного містечка в Арденнах несподобається, що там дозволив собі напатякати мер, то вони зберуться, підуть до мерії та поб’ють або вікна, або самого мера заодно з його охоронцями. Такі «походи», що супроводжуються трощенням жандармських авт і розгромом крамниць, зазвичай перетворюються на своєрідні свята. Подвійна користь — і божоле попили з ковбасою, і порядок встановили. Аякже. Вони ж обирали цього мера — отже, він має казати саме те, чого від нього хоче народ. І відповідно робити. А як у нас? Пам’ятаю недавні часи, за влучним висловом Тараса Гука, «кучмозою». «Горбоносого» лаяли всі. Без винятків. Тобто якби ще 1999 року проти нього вийшли на Майдан усі невдоволені — Майдан луснув би. Відтак ніхто нікуди не йшов. Сиділи по кухнях на табуретах і критикували. Або вели по кафедрах занурені в підтексти розмови — в підтексти, бо боялися (хоча більше десяти років минуло, як «Контора» завалилася в Тартар), що хтось працює «там» і «туди» донесе. Або просто, задля підвищення, донесе шефу, а шеф — той, вже без сумніву, співпрацює з «ними». Найдивніше те, що всім було добре відомо — «там» їхнє патякання аж ніяк не цікавить; вони ніхто і «їх» зацікавити не можуть; «вони» певні, що всі сидітимуть на табуретах по кухнях та по фотелях на кафедрах — і пасивно мовчатимуть. Загальна пасивність припинилася лише півтора року тому. Та й то — чи припинилася? Та повернімося до Франції. Звісно, пани політики лементують. «Суспільство лишатиметься блокованим, молодь буде в розпачі, демократія гальмуватиме, престиж Республіки впаде, націю буде розколото», — турбується лідер французьких правих Жан-Франсуа Тузе. І щодня в поділених на комуни містах дедалі голосніше лунатиме розпачливий крик ненависті до власної вітчизни. Потім — вибух. Ми не хочемо, аби щось таке сталося в нашій країні». Дивно, чомусь шановний речник Ле Пена забув, що таким чином політична культура французів проявлялася протягом століть. І не лише французів — німців, іспанців, швейцарців, поляків тощо. Сучасні заворушення не схожі на ті, що хвилювали країну рік тому. По-перше, вони не локалізовані в передмістях. Студенти, ліцеїсти, активісти різних громадських організацій окупували цього разу й центр Парижа, паралізувавши життя у столиці. По-друге, невдоволення запланованими ре-формами — лише верхній шар поставлених заколотниками проблем. Активно взялися вони вирішувати й расове питання. Так, лідер французької молоді африканського походження студент (!) Мамаду Карамоко збирає мешканців північних районів Парижа й намагається разом з ними вирішити питання інтеграції африканців у французьке суспільство. Такий расовий аспект, а також реанімація питання ісламу в Республіці становить ще більшу загрозу національній безпеці. І це добре розуміють представники французької політичної еліти. їм доведеться зробити осмислений вибір — або піти на поступки заколотникам, що лише виконують функцію «політичної культури» своєї нації, або пустити до своїх лав африканців та ісламістів. Коментарі зайві. Наші ж політики роблять що хочуть. Бо знають — наш студент піде кудись не за ідею (таких надто мало), а за пляшку пива чи кілька гривень. І це правда, панове, згодьтеся. Кілька днів тому, гуляючи Хрещатиком, ми спостерігали напівп’яний натовп молоді з прапорами та символікою незрозумілих організацій. Молодь стояла, реготала, пила пиво, чекала на музику, а коли музики не було — невдоволено гарчала. І справді! Яке ж політично-вуличне дійство без естрадних зірок чи хоча б їхніх шлягерів! (Сумніваюся, що мешканці двотисячного містечка в Арденнах запрошували разом з ними бити пику меру Ванессу Параді чи Мілену Фармеру. Так само не демонструють своїх меломанських нахилів і паризькі студенти.) Було зрозуміло, що стоять вони тут не через Черновецького чи Омельченка, а щоб не піти на пари та випити «на халяву» пива. Припускаю, що були й такі, кому не байдужа доля Києва, відтак їх, певно що, замало, і тонуть вони в тому юрмищі-океані безглуздих спадкоємців нашої немічної «політичної культури», яка обмежується кухнями, пивом, анекдотами і табуретками. Ця «політична культура» як до непорозуміння поставилася до явища Майдану. Освітяни, що, здавалося б, мали бути серед перших на барикадах, презирливо відійшли вбік, попиваючи коньяк і розводячись про «куплені-некуплені», «теорію революцій», піар і загальне одуріння народу. їм, які мали б бути світочем нації, навіть до голови не дійшло, що наша нація може кудись там вийти, крім як до шинка, тим паче виявити свою, нації, волю. (Одразу хочу зазначити, що говорю зараз суто про дніпропетровське освітянство, в лавах якого на той час перебував.) Абсолютна байдужість до політичних процесів у країні. Пам’ятаю, як поставилися, мов до цілковитої дурепи, до дівчини, яка пішла з кафедри, відмовившись працювати в умовах абсолютної брехні. Утім, Майдан став роковою помилкою для багатьох освітян. І дав народження новому студентству. Принаймні всередині старої студентської громади зародилося щось нове — активне, свідоме своїх прав і своєї влади. Було створено нові організації, які ставлять собі за мету — як і подібні до них у всіх країнах Європи — проведення акцій протесту, демонстрацій та ін. У Франції страйки — звична річ. Керують ними і профспілки, і політичні партії, як у нас; часом заколотники само-організовуються. Однак ніколи не опиняються в інформаційному вакуумі, як у нас. Усі-бо добре знають: загальна увага до страйку є майже половиною успіху. Інший аспект проблеми. 1968 рік. Рік, що змінив Францію. Зміни почалися саме зі студентських протестів. Про «явище 1968-го» написано безліч монографій, художніх творів, знято фільми, цикли телепередач. У французькі підручники 1968 рік увійшов окремою добою — добою єднання нації, повалення еліт і постання цілком нової культури. У діях брали участь не лише студенти, а й робітники, дрібні чиновники, працівники культури, журналісти та ін. З тих студентів, які боролися на барикадах, згодом повиростали діячі абсолютно всіх галузей життя — від політики до музики. Далеко ходити не треба: саме такими «шістдесятниками» (у французькому, звісно, сенсі) були колишні Президенти Жорж Помпіду та Франсуа Міттеран і нинішній — Жак Ширак, який, до речі, саме тоді став уперше відомим широкому загалу як співавтор «Ґренельської угоди». Серед наслідків заворушень — розпуск Національної Асамблеї — аналога нашої Верховної Ради, відставка тодішнього Президента де Голля (генерал пішов після організованого ним самим референдуму; народ сказав «ні» — і керманич однієї з найзаможніших країн світу пішов — ситуація, яка неможлива ані в нас, ані в Білорусі чи Росії), фактична політична «смерть» Комуністичної партії Франції та офіційне засудження комуністичного терору, потужні адміністративні й освітні реформи, збурення феміністичного дискурсу, поява нових філософських течій (Бернар-Анрі Леві, Жан-Поль Сартр, Мішель Фуко) та ін. Звичайно, навряд чи таке можливе сьогодні. Абсолютно непопулярний на час виборів Ширак, який боровся за президентське крісло всіма можливими способами, демонізуючи Ле Пена, не піде. Бо куди йому йти? Місце голови «Газпрому» вже зайняте його друзякою Шрьодером. Мас-медіа захоплені зажерливим Берлусконі. Залишилося нещасному екс-президентові сидіти у своєму замку (певно, що такий є) і писати мемуари. Приблизно те саме сталося з Міттераном. Країна згадала про нього лише, коли той помер... Помирати якійсь партії? Європейські партії давно вже перетворилися на фікції, на позаідеологійні утворення. Розвінчувати режим? Цю функцію перебрали на себе Сполучені Штати. Лише за їхньою вказівкою встановлюється «вісь зла», карають порушників світового ладу, починаються війни і страчують диктаторів. Якщо схильна до геноцидів Туреччина на думку Буша «хороша», то жодне загальноєвропейське обурення не матиме для турецького уряду значення; навіть «обурені» європейці таки приймуть турків до свого євросоюзного гурту. Реформи? Однак потрібен хтось, хто їх здійснюватиме. Освіта? Нам би таку! Французькі підручники вчать патріотизму — тому, чим і не пахне у наших навчальних закладах. Фемінізм? Більшість жінок у ньому розчарувалася. Наразі вигадали нового ідола — так званий «ґендер», учення про стать, а точніше — безстатевість. Ніхто не знає, що воно, але писати про це модно й вигідно — американці гроші дають. Нової ж філософії у Франції вистачає. Мішель Гуельбек і Крістіна Анґо, провісники нового погляду на секс, з’явилися ще років десять тому. І після них жоден француз нічого нового не вигадав. Здається, унікальний факт студентських заворушень не матиме для Франції вагомих наслідків. Хіба що зародження чергової «нової політичної еліти». Інша справа Україна. Що ми отримали після Майдану? Зміну однієї облудної влади на іншу. Так, заміна відбулася. Здається, саме цього хотіли ті, хто мерз у центрі Києва. Тоді чому вони розчаровані? Хай це питання залишиться риторичним. Кожен має дати на нього відповідь сам собі. Президент пішов — але він і так мав піти. Реформи гальмуються, хоча, здавалося б, нині маємо якнайкращі умови для їх проведення. Фемінізм відьмує у спорожнілому культурному просторі. Філософії взагалі нема. Ні філософії «помаранчевого» Майдану, ні якоїсь іншої. Ми втратили шанс на відновлення культури, ми залишилися у тенетах песимізму, ми остаточно не засудили жахливе минуле — ані радянсько-єврейський, ані польський, ані російський терор. Ідеологійне підґрунтя — те саме, що оновилося у Франції завдяки травню 1968 року — у нас так і не з’явилося. Такі «підпорки», як Руслана, Клички, Андрухович, «Океани» і Забужко не здатні «повернути» свідомість цілого народу в правильний бік. Коли я кажу «правильний», то маю на увазі той бік, що географічно й історично притаманний нашій нації — я маю на увазі Європу. Не персоніфікований Америкою Захід і не спаплюжений Росією Схід. Чому ми маємо орієнтуватися на Росію чи Америку? Давайте візьмемо собі за приклад Францію. Приміром, дізналися мешканці міста, що їхній мер збудував собі за вкрадені з бюджету гроші палац — і пішли, як французи з двотисячного арденнського містечка, бити мерові пику. Побили, навчили розуму, а вже потім за нього взялися правоохоронці (або не беруться — це вже наша вітчизняна реалія). А що б зробили росіяни чи американці? Сиділи б біля телевізорів і чекали, коли там, нагорі, домовляться. Америка й Росія — політично пасивні країни, абсолютно керовані владцями й жодною мірою недемократичні. Найкращі за рівнем життя — справді так. Проте ще кращі Арабські Емірати. Та чи назвемо ми ОАЕ демократичною державою? Заворушення у Франції, на думку багатьох аналітиків — лише перша ластівка цілої низки революцій у країнах Європи. Німецькі профспілки вже почали ставити вимоги до уряду. Здається, якщо й буде повторення 1968 року — то у всій Європі. Цікаво, чи зачепить ця хвиля Україну? Розчарування після Майдану таке сильне, що майже не віриться в можливість повторення. Навряд чи ті, хто стояв на Майдані за когось одного проти когось іншого, піднімуться, якщо той один підпише коаліцію з тим другим. Радше, вони вже цим не переймаються, на жаль. І навряд чи вдасться захопити колишніх активістів новими ідеями. Для французів студентські заворушення — не новина. Дехто з них навіть не помічає, що у країні щось коїться. А ось ми маємо зробити висновки для себе. Можливо, перед нами шлях, яким варто піти? Іван РЯПЧІЙ |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |