Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПЕРША ЛАСТІВКА НОВИХ РЕВОЛЮЦІЙ

Березень 2006. Фран­ція. Париж. Запеклі бійки між ошалілою молоддю та вже схильними до крайніх заходів силами правопо­рядку.

Студенти грабують звиклі до ґвалту крамниці Латинського кварталу, тріумфально руйнують міське майно, палять ви­падкові авта, полюють на «несвоїх». Здавалося б — бешкетництво й неподоб­ство. Та насправді — це вільне волевиявлення мо­лоді, яка прагне реформ. Хочеться зазначити: волевиявлення ПРАВИЛЬНЕ, цілком демократичне.

В Україні може видати­ся дивним, що в такій безпечній, ба навіть заможній країні, як Франція, можли­ве таке свавілля. Свавілля, що об’єднує чорношкірих, смаглявих і білих, крайніх лівих і правих радикалів, дітей звичайних робітників і виплеканців з мільйонерських родин. Звичайно, українцям незрозуміло, навіщо заради якихось незрозумілих «реформ» пертися на вулицю, трощи­ти громадський транспорт, вивертати на бруківку смітники.  НЕЗРОЗУМІЛО — кореневе слово. Бо хто з пересічних громадян зрозумів сутність, скажімо, політичної реформи? А для француза «реформа» — це не просто гарне слово. Це осмислене поняття, це процес, що торкається кожного. І провінційного містечка, де нидіють під звалищами бруду залиш­ки середньовічної старо­вини, і околиць столиці, засмічених і у прямому, і в переносному сенсі, тобто морально. Від реформи, від дій урядовців залежать робота, родина, здоров’я — практично все. Тому ДЕМОКРАТІЯ — це система участі народу, чи, краще, нації у розбудові власно­го життя. Якщо мешкан­цеві якогось двотисячного містечка в Арденнах несподобається, що там дозволив собі напатякати мер, то вони зберуться, підуть до мерії та поб’ють або вікна, або самого мера заодно з його охоронцями. Такі «походи», що супро­воджуються трощенням жандармських авт і роз­громом крамниць, зазви­чай перетворюються на своєрідні свята. Подвійна користь — і божоле попи­ли з ковбасою, і порядок встановили. Аякже. Вони ж обирали цього мера — отже, він має казати саме те, чого від нього хоче народ. І відповідно робити.
Інакше — до побачення. Саме це й називається «ПОЛІТИЧНОЮ КУЛЬТУ­РОЮ».

А як у нас? Пам’ятаю недавні часи, за влучним висловом Тараса Гука, «кучмозою». «Горбоносо­го» лаяли всі. Без винятків. Тобто якби ще 1999 року проти нього вийшли на Майдан усі невдоволені — Майдан луснув би. Відтак ніхто нікуди не йшов. Си­діли по кухнях на табуретах і критикували. Або вели по кафедрах зану­рені в підтексти розмови — в підтексти, бо боялися (хоча більше десяти років минуло, як «Контора» завалилася в Тартар), що хтось працює «там» і «туди» до­несе. Або просто, задля підвищення, донесе шефу, а шеф — той, вже без сум­ніву, співпрацює з «ними». Найдивніше те, що всім було добре відомо — «там» їхнє патякання аж ніяк не цікавить; вони ніхто і «їх» зацікавити не можуть; «вони» певні, що всі сиді­тимуть на табуретах по кухнях та по фотелях на ка­федрах — і пасивно мов­чатимуть. Загальна па­сивність припинилася лише півтора року тому. Та й то — чи припинилася?

Та повернімося до Франції. Звісно, пани по­літики лементують. «Сус­пільство лишатиметься блокованим, молодь буде в розпачі, демократія гальмуватиме, престиж Рес­публіки впаде, націю буде розколото», — турбується лідер французьких правих Жан-Франсуа Тузе. І що­дня в поділених на комуни містах дедалі голосні­ше лунатиме розпачливий крик ненависті до власної вітчизни.  Потім — вибух.

Ми не хочемо, аби щось таке сталося в нашій країні». Дивно, чомусь шановний речник Ле Пена забув, що таким чином політична культура фран­цузів проявлялася протя­гом століть. І не лише французів — німців, іс­панців, швейцарців, по­ляків тощо.

Сучасні заворушення не схожі на ті, що хвилювали країну рік тому. По-перше, вони не локалізо­вані в передмістях. Сту­денти, ліцеїсти, активісти різних громадських орга­нізацій окупували цього разу й центр Парижа, паралізувавши життя у сто­лиці. По-друге, невдово­лення запланованими ре-формами — лише верхній шар поставлених заколотниками проблем. Активно взялися вони вирішувати й расове питання. Так, лідер французької молоді африканського походжен­ня студент (!) Мамаду Карамоко збирає мешканців північних районів Парижа й намагається разом з ни­ми вирішити питання ін­теграції африканців у французьке суспільство. Такий расовий аспект, а також реанімація питання ісламу в Республіці стано­вить ще більшу загрозу національній безпеці. І це добре розуміють представ­ники французької політич­ної еліти. їм доведеться зробити осмислений вибір — або піти на поступки заколотникам, що лише виконують функцію «політич­ної культури» своєї нації, або пустити до своїх лав африканців та ісламістів. Коментарі зайві.

Наші ж політики роб­лять що хочуть. Бо знають — наш студент піде кудись не за ідею (таких надто мало), а за пляшку пива чи кілька гривень. І це прав­да, панове, згодьтеся. Кілька днів тому, гуляючи Хрещатиком, ми спостерігали напівп’яний натовп молоді з прапорами та символікою незрозумілих організацій. Молодь сто­яла, реготала, пила пиво, чекала на музику, а коли музики не було — невдоволено гарчала. І справді! Яке ж політично-вуличне дійство без естрадних зірок чи хоча б їхніх шля­герів! (Сумніваюся, що мешканці двотисячного містечка в Арденнах за­прошували разом з ними бити пику меру Ванессу Параді чи Мілену Фарме­ру. Так само не демонструють своїх меломанських нахилів і паризькі студен­ти.) Було зрозуміло, що стоять вони тут не через Черновецького чи Омельченка, а щоб не піти на пари та випити «на халя­ву» пива. Припускаю, що були й такі, кому не бай­дужа доля Києва, відтак їх, певно що, замало, і тонуть вони в тому юрмищі-океані безглуздих спад­коємців нашої немічної «політичної культури», яка обмежується кухнями, пи­вом, анекдотами і табуретками.

Ця «політична культу­ра» як до непорозуміння поставилася до явища Майдану. Освітяни, що, здавалося б, мали бути серед перших на барикадах, пре­зирливо відійшли вбік, по­пиваючи коньяк і розво­дячись про «куплені-некуплені», «теорію рево­люцій», піар і загальне одуріння народу. їм, які мали б бути світочем нації, навіть до голови не дійшло, що наша нація  може кудись там вийти, крім як до шин­ка, тим паче виявити свою, нації, волю. (Одразу хочу зазначити, що говорю за­раз суто про дніпропет­ровське освітянство, в ла­вах якого на той час перебував.) Абсолютна бай­дужість до політичних про­цесів у країні. Пам’ятаю, як поставилися, мов до цілко­витої дурепи, до дівчини, яка пішла з кафедри, відмовившись працювати в умовах абсолютної брехні.

Утім, Майдан став роковою помилкою для бага­тьох освітян. І дав народження новому студент­ству. Принаймні всередині старої студентської грома­ди зародилося щось нове —  активне, свідоме своїх прав і своєї влади. Було створено нові організації, які ставлять собі за мету —  як і подібні до них у всіх країнах Європи — прове­дення акцій протесту, де­монстрацій та ін. У Франції страйки — звична річ. Ке­рують ними і профспілки, і політичні партії, як у нас; часом заколотники само-організовуються. Однак ніколи не опиняються в інформаційному вакуумі, як у нас. Усі-бо добре зна­ють: загальна увага до страйку є майже полови­ною успіху.

Інший аспект пробле­ми. 1968 рік. Рік, що змінив Францію. Зміни почалися саме зі студентських про­тестів. Про «явище 1968-го» написано безліч моно­графій, художніх творів, знято фільми, цикли теле­передач. У французькі підручники 1968 рік увій­шов окремою добою — добою єднання нації, пова­лення еліт і постання цілком нової культури. У діях брали участь не лише студенти, а й робітники, дрібні чиновники, праців­ники культури, журналісти та ін.

З тих студентів, які бо­ролися на барикадах, зго­дом повиростали діячі аб­солютно всіх галузей життя — від політики до му­зики. Далеко ходити не треба: саме такими «шістдесятниками» (у французькому, звісно, сенсі) були колишні Пре­зиденти Жорж Помпіду та Франсуа Міттеран і ниніш­ній — Жак Ширак, який, до речі, саме тоді став упер­ше відомим широкому загалу як співавтор «Ґренельської угоди». Серед наслідків заворушень — розпуск Національної Асамблеї — аналога нашої Верховної Ради, відставка тодішнього Президента де Голля (генерал пішов після організованого ним самим референдуму; на­род сказав «ні» — і керманич однієї з найзаможніших країн світу пішов — ситуація, яка неможлива ані в нас, ані в Білорусі чи Росії), фактична політична «смерть» Комуністичної партії Франції та офіційне засудження комуністично­го терору, потужні адміні­стративні й освітні рефор­ми, збурення феміністич­ного дискурсу, поява нових філософських течій (Бернар-Анрі Леві, Жан-Поль Сартр, Мішель Фуко) та ін.

Звичайно, навряд чи таке можливе сьогодні. Абсолютно непопулярний на час виборів Ширак, який боровся за прези­дентське крісло всіма можливими способами, демонізуючи Ле Пена, не піде. Бо куди йому йти? Місце голови «Газпрому» вже зайняте його друзякою Шрьодером. Мас-медіа захоплені зажерливим Берлусконі. Залишилося нещасному екс-президен­тові сидіти у своєму замку (певно, що такий є) і писати мемуари. Приблизно те саме сталося з Міттераном. Країна згадала про нього лише, коли той по­мер...

Помирати якійсь партії? Європейські партії давно вже перетворилися на фікції, на позаідеологійні утворення. Розвінчувати режим? Цю функцію перебрали на себе Сполучені Штати. Лише за їхньою вказівкою встановлюється «вісь зла», карають поруш­ників світового ладу, почи­наються війни і страчують диктаторів. Якщо схильна до геноцидів Туреччина на думку Буша «хороша», то жодне загальноєвро­пейське обурення не ма­тиме для турецького уря­ду значення; навіть «обурені» європейці таки при­ймуть турків до свого євросоюзного гурту.

Реформи? Однак по­трібен хтось, хто їх здій­снюватиме. Освіта? Нам би таку! Французькі підручни­ки вчать патріотизму — тому, чим і не пахне у наших навчальних закладах. Фемінізм? Більшість жінок у ньому розчарувалася. Наразі вигадали нового ідола — так званий «ґендер», учення про стать, а точніше — безстатевість. Ніхто не знає, що воно, але писати про це модно й вигідно — американці гро­ші дають. Нової ж філософії у Франції вистачає. Мішель Гуельбек і Крістіна Анґо, провісники нового погляду на секс, з’явилися ще років десять тому. І після них жоден француз нічого нового не вигадав.

Здається, унікальний факт студентських заворушень не матиме для Фран­ції вагомих наслідків. Хіба що зародження чергової «нової політичної еліти». Інша справа Україна. Що ми отримали після Майда­ну? Зміну однієї облудної влади на іншу. Так, заміна відбулася. Здається, саме цього хотіли ті, хто мерз у центрі Києва. Тоді чому вони розчаровані? Хай це питання залишиться рито­ричним. Кожен має дати на нього відповідь сам собі. Президент пішов — але він і так мав піти. Ре­форми гальмуються, хоча, здавалося б, нині маємо якнайкращі умови для їх проведення. Фемінізм відьмує у спорожнілому культурному просторі. Філософії взагалі нема. Ні філософії «помаранчево­го» Майдану, ні якоїсь іншої. Ми втратили шанс на відновлення культури, ми залишилися у тенетах песимізму, ми остаточно не засудили жахливе минуле — ані радянсько-єврейсь­кий, ані польський, ані ро­сійський терор. Ідеологійне підґрунтя — те саме, що оновилося у Франції зав­дяки травню 1968 року — у нас так і не з’явилося. Такі «підпорки», як Русла­на, Клички, Андрухович, «Океани» і Забужко не здатні «повернути» сві­домість цілого народу в правильний бік. Коли я кажу «правильний», то маю на увазі той бік, що гео­графічно й історично при­таманний нашій нації — я маю на увазі Європу. Не персоніфікований Амери­кою Захід і не спаплюже­ний Росією Схід. Чому ми маємо орієнтуватися на Росію чи Америку? Давай­те візьмемо собі за при­клад Францію. Приміром, дізналися мешканці міста, що їхній мер збудував собі за вкрадені з бюджету гроші палац — і пішли, як французи з двотисячного арденнського містечка, бити мерові пику. Поби­ли, навчили розуму, а вже потім за нього взялися правоохоронці (або не беруться — це вже наша вітчизняна реалія). А що б зробили росіяни чи аме­риканці? Сиділи б біля те­левізорів і чекали, коли там, нагорі, домовляться. Америка й Росія — полі­тично пасивні країни, аб­солютно керовані владця­ми й жодною мірою неде­мократичні. Найкращі за рівнем життя — справді так. Проте ще кращі Араб­ські Емірати. Та чи назве­мо ми ОАЕ демократич­ною державою?

Заворушення у Франції, на думку багатьох аналі­тиків — лише перша лас­тівка цілої низки рево­люцій у країнах Європи. Німецькі профспілки вже почали ставити вимоги до уряду. Здається, якщо й буде повторення 1968 року — то у всій Європі. Цікаво, чи зачепить ця хви­ля Україну? Розчарування після Майдану таке силь­не, що майже не віриться в можливість повторення. Навряд чи ті, хто стояв на Майдані за когось одного проти когось іншого, піднімуться, якщо той один підпише коаліцію з тим другим. Радше, вони вже цим не переймаються, на жаль. І навряд чи вдасться захопити колишніх ак­тивістів новими ідеями.

Для французів сту­дентські заворушення — не новина. Дехто з них навіть не помічає, що у країні щось коїться. А ось ми маємо зробити виснов­ки для себе. Можливо, перед нами шлях, яким варто піти?

Іван РЯПЧІЙ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com