ДІАЛОГ НЕ «НА РІВНИХ»: ЄЕП З ПОГЛЯДУ СВІДОМОГО УКРАЇНЦЯ

У вересні 2004 року відбувся саміт ЄЕП у Астані, в якому взяли участь президенти Росії, України, Білорусі та Казахстану

Ось що писалося з цього приводу на сайті французького Комітету зі зв’язків з країнами Східної Європи: «Що ж до України, то вона надто довго чекала на запрошення від Євросоюзу і не зважала на існування колишніх братніх республік. Позбувшись своїх ілюзій, вона постукала у двері сусідів, які, звісно, не змусили довго на себе чекати. Як результат: у лютому 2003 року російський, білоруський, український і казахський президенти розробили ідею створення так званого Єдиного економічного простору».

Злиття у ЄЕП передбачало підписання 86 угод. Москва запропонувала своїм «партнеркам» підписати все те одним пакетом — це мало бути щось на кшталт Римської декларації, яка 1957 року поклала початок Євросоюзу. Однак Київ, як найхитріший, дякувати Богові, зажадав якнайшвидшого створення зони вільної торгівлі в рамках ЄЕП. На вищому рівні група експертів зайнялася розробкою 29 найголовніших заходів, серед яких єдині умови транзитних перевезень країнами ЄЕП, спрощення митних процедур, правила визначення країни походження імпортованої продукції тощо.

Звичайно, найбільше створення ЄЕП потребувала Росія. Це був черговий сплеск імперських амбіцій. Мета аж надто прозора: загнати «партнерів» до так званої (не має значення, під яким соусом!) спільноти, а тоді вже загарбати їх політично, знову перетворивши на економічні придатки та безпомічні провінції. Задля цього Росія ладна піти на будь-які жертви. Так, 18 серпня 2004 у Сочі було підписано вигідну для Україні нафтогазову угоду, що коштувала Росії мільйони доларів. Імперська зажерливість — це як та пов’язка, яку натягують собі вночі на очі, щоб додатково застерегтися від світла.

Відтак події на Майдані зруйнували плани Кремля. Там чудово усвідомлювали, що ні Ющенко, ні Тимошенко, ні навіть Мороз ніколи не підуть на тісні відносини з Москвою, тож з ЄЕП можно було розпрощатися. Путіну потрібно було дивитися в якийсь інший бік. Тоді, в грудні 2005 року, у Брюсселі Гюнтер Фергойген і Віктор Христенко підписали угоду про створення «єдиного економічного простору» (зверніть увагу — та сама назва!) між Росією і Євросоюзом. Європейський віце-прем’єр щодо цього висловився так: «Я потішений тим, що нам вдалося нині підписати ці документи. Я впевнений, що діалог не обме-житься звичайним обміном думками, а натомість дасть змогу на практиці прибрати перешкоди для товарообміну та інвестицій, таким чином зміцнивши європейську та російську економіки».

Пан Фергойген, мабуть, не розуміє, що за, не дай Боже, зміни влади в Україні з помаранчевої на якусь там синю і, як наслідок, різкої зміни курсу із Заходу на Схід, усі ці брюссельські угоди будуть ні до чого. Мрія про Імпе-рію дорожча будь-якому росіянинові за якісь там угоди з якоюсь там Європою. Для російських підприємців українська економіка — занадто ласий і занадто близький шмат, аби відмовитися від неї задля примарних європейських принад. До Помаранчевої революції росіяни навіть намагалися позиціонувати ЄЕП як корисний для Європи. Так, голова адміністрації російського президента Дмітрій Медведев запевняв: «Не варто протиставляти створення Єдиного економічного простору і наші відносини з Брюсселем. Навпаки, угода щодо ЄЕП лише затверджує наші позиції в діалозі з Євро-союзом». Авжеж, затверджує: одна справа вести переговори як федерація примарних народів, зовсім інша — повністю володіючи північним узбережжям Чорного моря, більшою частиною акваторії Каспію та маючи величезний кордон з Євросоюзом.Ще було б непогано повернути«незаконно»відлучені від ма-тінки-Росії країни Балтії. Тодівже можна вестипереговори «нарівних» і повернутися до звичної для Росіїполітики шантажу партнера. Утім,   і   нова українська влада теж була певним часом не проти повернення до ідеї створення ЄЕП. Так, колишній віце-прем’єр Анатолій Кінах, який задля політичного іміджу носив маску лобіста інтересів Росії, в лютому 2005 року висловлювався щодо готовності України підписати низку економічних домовленостей з Росією, зок-рема ті, які входили до «єепівського» пакета, хоч і зазначив, про всяк випадок: про «глибшу інтеграцію» не йдеться. Відтак нова українська влада бачить ЄЕП лише крізь призму своїх відносин з ВТО та ЄС. Звичайно, такий «єдиний простір» Росії не потрібний.

Світ знає багато міждержавних об’єднань, базованих суто на економічній вигоді. Так, Швейцарія і Ліхтенштейн з 1924 року поєднані власним «ЄЕ-Пом». Цій угоді не зашкодило входження князівства до складу Євросоюзу. Кордон між двома країнами відкритий, швейцарський франк вільно вживається в Ліхтенштейні. Відтак жодному швейцарцю і на думку не спаде заявити, нібито немає такої країни, як Ліхтенштейн, а насправді він споконвіку є частиною Швейцарії. Тоді як більшість росіян, поглинувши брехливий курс історії у школі та ВНЗ, щиро вважають, що відок-ремлення України — справа тимчасова, оскільки Малоросія здобула все — і культуру, і економіку, і навіть народ — лише завдяки «старшій сестрі», тобто Росії.

Ніколи в житті членові політико-економічного об’єднання «Бенілюкс» не стрільне в голову сказати: «що то за мова така — фламандська?». Фламандська є другою державною мовою в Бельгії. Такої держави, як Фландрія, давно вже не існує (мабуть, уже півтисячоліття), натомість, не вивчивши фламандської мови, в Антверпені, історичному центрі краю, роботи не отримаєш (я це знаю напевно, бо маю в Антверпені багато друзів). А ось в Україні рідна мова для прийому на роботу не потрібна. Якщо ж будуть надто вимагати, то Росія заявить — притискають тут у вас російську мову. Дивно: от як влаштовуватися прийде німець, який володіє тільки німецькою, і йому відмовлять — невже у Берліні вважатимуть, що ми притискаємо німців?

Постійне втручання Росії у наші внутрішні справи (і найстрашніше — в те, що стосується ідеології, мови та культури) має назавжди застерегти нас від будь-яких тісних об’єднань з Кремлем. Економічна співпраця — так, але лише «економічна» і виключно — «співпраця». Політико-економічний союз — ні; ми вже бачили один союз, що його підписав «батько нації» Богдан. Промучилися 300 років. Досить. Спробуємо інше: чом би не створити якусь спільноту з кавказькими країнами, турками чи арабами? Араби ж багатші за росіян! І розумніші — їх не тягне на імперії. І нафта в них є.

Спільноти на кшталт ЄЕП можливі за умови взаємної чесності й рівноправності партнерів. Такого не може бути між Україною і Росією. До того ж з обох сторін. Ми вже підсвідомо, за три століття проросійської та комуністичної панщини, відчуваємо себе неповноцінними стосовно північного сусіди. Хоч як сумно, але з цим ще довго нічого не вдієш. Навіть освічені, здавалося б, люди постійно дивляться у бік Москви. Не раз чув висловлювання на кшталт: «Без поїздки до Москви кандидатської не напишеш». А це запопадливе ставлення до російських ВНЗ і професорів? Просто гидко дивитися. Тож про яке рівне партнерство йдеться?