ЗАГУБЛЕНИЙ СКЛАДНИК

Як небезпідставно стверджують політологи, однією з вад української влади є відсутність у ній позиційованого націоналістичного складника

Існують різні пояснення такого стану. Проте є одностайність у тому, що так більше не повинно бути. Суспільство готове до належного сприйняття ідеології українського націоналізму, а отже, на різних вертикалях влади мають бути гідні представники націоналістичної ідеї.

«Сьогодні, — продовжує цю думку голова ОУН Микола Плав’юк, — українські націоналісти не вимагають для українського народу нічого іншого, ніж вимагають німці для Німеччини французи для Франції чи англійці для Англії. Ми маємо можливість дійти до влади, будучи при владі, реалізувати засади, які тривалий час пропагуємо».

Певною мірою так і відбувається у нашій новітній історії. Найпереконливіший, здавалося б, приклад — голова Конгресу українських націоналістів (КУН) Олексій Івченко, який очолює НАК «Нафтогаз України» і тримає в руках один з найпотужніших політико-економічних важелів для втілення в життя тих самих націоналістичних прагнень, зокрема щодо захисту інтересів Української держави.

Щодо останнього, то, виходячи з прочитаного в одному з інтернет-видань, жодних перебільшень у сказаному немає. У захваті автор пише приблизно таке: у березні 1945 року Степан Бандера вивільнився з-під німецького арешту біля Берліна і переїхав до Інсбрука — нині міста в Австрії, але тоді на території того ж Третього рейху. А рівно через 60 років один з його послідовників у Німеччині підписав документи про велику ділову співпрацю між Україною й Німеччиною в галузі енергетики. Далі наводяться паралелі з історії створення КУН і йдеться про закономірність обрання головою організації саме О.Івченка.

У цьому, до речі, сам пан Івченко нічого дивного не вбачає. На його думку, він серйозно розбуду-вав партію по всій Україні, зокрема на Сході (до того КУН концентрувався в Галичині). «Тепер у Донецькій та Дніпропетровській областях ми маємо осередків більше за будь-яку партію демократичного спрямування. Наприклад, на Донеччині функціонує 45 районних організацій КУН», — сказав він в інтерв’ю газеті «Столичные новости». — Це сталося тому, що я без агресії говорив: українська нація абсолютно не проти інших народів... але завжди стверджуємо одне: Україна має будуватися на принципах національної держави, в Україні титульною нацією мають бути українці». I ще додав, що в жодному разі не пропонує чинити утиски представникам інших національностей, але вимагає від них поваги до держави, в якій живуть, і до її державної мови.

На посадовій ниві керівник «Нафтогазу» також відзначився низкою дій на користь Української держави. Принаймні на перший погляд. У тій же Німеччині, де Олексій Івченко був разом з Віктором Ющенком, він підписав з Дойчебанком угоду про кредит у два мільярди євро для здійснення проектів у нафтовій і газовій галузях і на доручення Президента відновив переговори про українсько-російсько-німецький консорціум для транспортування газу. Почав переговори з Лівією про видобуток нафти й газу та будівництво інфраструктури для цієї індустрії. І, нарешті, доклав руку до створення спільного підприємства УкрГазЕнерго, яке впродовж наступних п’яти років постачатиме Україні газ за встановленою на той час ціною — $95 за тисячу «кубів». Нагадаю, половина акцій належить «Нафтогазу Украї-ни», половина — компанії РосУкрЕнерго.

Постійний інтерес до цього плоду українсько-російських газових стосунків не випадковий. Саме ця компанія, по суті, єдина поставляє до України газ. А це означає, що у разі проблем з РосУкрЕнерго ми можемо залишитися  без блакитного палива. Попри попередні заяви, чітких гарантій від Росії щодо безперебійного постачання газу цією компанією немає. Понад те, немає чіткої відповіді — хто був ініціатором передачі права монопольно поставляти газ одній структурі з явно сумнівною репутацією. Раніше українські високопосадовці називали це позицією російської сторони. Натомість пізніше з’явилася інформація, що РосУкрЕнерго запропонували українці.

Аби зняти всі питання, Президент Ющенко заявив про необхідність з’ясувати, хто в Україні міг бути зацікавлений у саме такій не надто надійній схемі. Питання для перевірки звучало не надто переконливо — чиє серед акціонерів державні українські компанії? Зрозуміло, що відповідь була негативною, однак чи є серед акціонерів українські громадяни, а особливо українські посадовці, — це питання залишається актуальним.

Раніше преса писала про причетність до цієї компанії відомого кримінального авторитета, людини, яку розшукує ФБР, Семена Могилевича, українського бізнесмена Дмит-ра Фірташа, екс-глави «Нафтогазу» Юрія Бойка. Така практично монопольна схема означає залежність цілої країни від однієї групи людей. Через відсутність гарантій безперебійності постачання та стабільності ціни розпочалася серйозна критика газових домовленостей та позиції Президента щодо цього.

Водночас, незважаючи на всю важливість врегу-лювання «газової теми», на якій протягом останніх місяців сфокусувалася увага українських урядовців, варто проаналізувати нинішню угоду з погляду м економічної доцільності (чи не в тому наш кревний інтерес) на рівні пересічного споживача.

Те, що ціни на газ і електрику для населення підвищать, — це факт. Од-нак підвищення наших з вами витрат має бути збалансоване — або зменшенням інших виплат, або підвищенням доходів населення. Ні те, ні друге Ющенко не пропонує. Навпаки, ціни на продукти зростають, а зарплату просто нема з чого підвищувати, бо зарплата — це також витрати, їх треба якось компенсувати. Якщо витрати на газ зросли вдвічі й на друге півріччя зростуть учетверо, то звідкіля ж візьметься у підприємства можливість підвищити зарплату?

Зважаючи, зокрема, й на це, висновок напрошується однозначний: хоча Україні й вдалося уникнути «фантастичних і віртуальних» цін, які називалися російськими партнерами, «Газпром» все одно нав’язав і поліпшив для себе умови, з якими він розпочинав «газову війну».

Ще одне. Як відомо, засновниками РосУкрЕнерго є дочірня структура «Газпрому» — Газпромбанк та австрійський Райффайзенбанк. Цікаво, що ще під час створення РосУкрЕнерго в оглядачів виникало запитання: навіщо «Газпрому» ділити свої прибутки з австрійським банком? Чіткої відповіді немає й досі. Однак після підписаних на вищому рівні домовленостей важко сумніватися в тому, що прибутки РосУкрЕнерго від торгівлі газом з Україною, включно з часткою Райффайзенбанку, належатимуть «Газпрому».

На чому ще хотілося б акцентувати — орієнтовний розрахунок втрат України від підписання нової газової угоди між «Нафтогазом України» та російським «Газпромом». Заданими розрахунку, мінімальні втрати України цьогоріч можуть перевищити 4,5 млрд грн, які отримає додатково керівництво РосУкрЕнерго. Водночас і рідний «Нафтогаз України» опинився в скрутному фінансовому становищі через катастрофічний дефіцит обігових коштів, спричинений державним регулюванням цін на природний газ, необхідністю першочергових розрахунків за імпортований  природний газ та недосконалою податковою політикою щодо оподаткування операцій з постачання імпортованого природного газу в Україну.

Компанія практично позбавлена можливості вчасно сплачувати ПДВ — і під час митного оформлення газу, і під час реалізації цього газу на внутрішньому ринку. ПДВ може бути пере-раховано до бюджету лише після реалізації імпортованого природного газу споживачам України та от-римання коштів за нього. Замкнене коло, адже, ми говорили, споживачеві теж немає де взяти ті гроші. Як, утім, і пояснень щодо українських «газових» перспектив. І не лише їх.

Тему, якої ми торкнулися, варто розглядати у площині не лише президентської команди, до якої, власне, і належить голова «Нафтогазу», а й самого глави держави. Як на мене, мають рацію автори, які вказують на відродження націоналізму в контексті останніх виборів Президента України. Однак поверхове твердження, що причиною цього явища є участь у виборчій кампанії Віктора Ющенка. Так, чимало наших співвітчизників вважають його «українським націоналістом». Через це й голосували за нього. Однак бажання частини населення України бачити у лідері «Нашої України» «українського націоналіста» не вичерпує проблеми.

Передусім сам Ющенко ніколи не називав себе націоналістом й не ідентифікує своєї діяльності з ідеологією українського націоналізму. Треба відверто визнати, що ототож-нення В.Ющенка з націоналізмом і націоналістами —  результат застосування відповідних політтехнологій, що мали за мету, з одного боку, дискредитувати Ющенка на Сході і Півдні України, а з другого —  позиціонувати як демократа і центриста його головного опонента Віктора Януковича.

Отже, нинішній «вибух націоналізму» — явище, до певної міри, політтехнологічне, хоч зводити його виключно до спроб маніпуляції на виборах було б великою помилкою. Націоналізм у незалежній Україні ніколи не був у пошані в середовищі так званої владної еліти. У парламенті всіх скликань ніколи не було націоналістичної фракції. Жоден український урядовець не вважав за необхідне проводити націоналістичну політику. Обох українських президентів характеризує васальне ставлення до Росії і нездатність належ-но відстоювати національні інтереси.

Носіями націоналістичної ідеї в Україні є кілька партій та громадських організацій, хоч сама ідея близька значній частині українського населення. І коли «верхи» не сприйняли націоналізму, то «низи» зберегли його енергію і силу. На відміну від балтійських країн, де націоналізм «номенклатурний», в Україні він «народний». Пригадаймо події довкола українського острова Коса Тузла. Наскільки патріотичною і радикальнішою була позиція громадян України стосовно неприпустимості будь-яких поступок Москві від офіційної постави уряду й Президента.

І що ж ти можеш сказати на це, помаранчевий друже, своєму жовто-блакитному народові? Знову назвати чорне білим?