Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

РУКОСТИСКАННЯ ЧЕРЕЗ МОРЕ

Про таку сусідню державу на Півдні, як Турецька Республіка (ТР) в Україні говорять менше, ніж, скажімо, про взаємини з Польщею або Росією.

І дарма, адже із здобуттям Україною незалежності українсько-турецькі відносини ефективно розвиваються в усіх напрямах: політичному, економічному, геостратегічному, військовому, культурному, науковому тощо. Не мож-на стверджувати, що відносини між Україною й Туреччиною не затьмарювалися певними проблемами чи су-перечностями, проте позиції обох держав у найважливіших питаннях переважно збігаються. У цьому мож-на було переконатися, як-то кажуть, на власні очі під час перебування у другій столиці Туреччини — Стамбулі, куди я потрапив у складі делегації українських журналістів на лайнері «Південна Пальміра». Судно здійсню-вало презентаційний рейс Одеса — Стамбул—Одеса.

Попередня інформація

Ще кілька років тому при згадуванні Туреччини, а особливо Стамбула, з’являлися асоціації з «човниками», які везли звідти речі на українські ринки. Тепер українці приїжджають сюди на відпочинок, подивитися на історичні пам’ятки архітектури, налагодити бізнесові стосунки.

Найбільший бізнес-центр Туреччини — Стамбул — це 25-мільйонний еклектичний мегаполіс з п’ятизірковими готелями, величезними автомагістралями, пробками на дорогах, модерними будівлями. Водночас турки любовно зберігають величні палаци султанів (якими, до речі, ходила і українка Роксолана), старовинні мечеті та храми.

Економіку Туреччини називають «змішаною». Сучасна індустрія та комерційні структури існують паралельно з індивідуальним землеробством та ремісництвом. У післявоєнний період відбулася інтеграція до європейської економічної системи. Тривала непродумана фінансово-кредитна політика, в результаті якої було підірвано бюджет країни й збільшено державний борг, призвела до кризи 1994 року. Уряд розробив і запровадив пакет заходів зі стабілізації фінансово-кредитної системи, що дало змогу отримати позику МВФ у сумі $950 млн. Після виборів у грудні 1995-го новий правоцентристський уряд запровадив жорсткі економічні заходи, що сприяло зростанню внутрішньої опозиції. Певних реформ вимагає також митна угода Туреччини з ЄС, оскільки чимало галузей турецької промисловості за сучасних умов виявилися неконкурентоспроможними. Жорсткий графік обслуговування державного боргу поставив перед урядом питання підвищення довіри інвесторів.

— У Туреччині відбуваються структурні зміни в закордонній політиці, — розповідає Генеральний консул України у Стамбулі Володимир Пузирко. — Вона входить до Чорноморського консорціуму, Союзу тюркських держав, Організації економічного співробітництва, що сприяє підвищенню її регіонального статусу. Коли 1 груд-ня 1991 року Україна підтвердила Акт проголошення незалежності, Туреччина визнала її як державу і 2 лютого 1992 року встановила з нею дипломатичні відносини. Посольство України в Туреччині почало працювати з січня 1993-го. Серед двосторонніх документів особливо важливим є Договір про дружбу й співробітництво між Києвом та Анкарою терміном на десять років.

Відтоді між нами не виникало жодних непорозумінь. Інтереси обох країн спрямовуються, приміром, на вирішення проблем військової та екологічної безпеки в районі Чорного моря. У пошуках вирішення питань безпеки й стабільності Чорноморського регіону інтереси Туреччини й України багато в чому збігаються. У Києві не залишилася непоміченою послідовна позиція Туреччини в питанні збереження територіальної цілісності України та непорушності нинішніх кордонів. Україна також вважає неприпустимими територіальні претензії до Туреччини і засуджує сепаратизм у курдському питанні, яке є внутрішньою справою самої Туреччини і має вирішуватися відповідно до норм міжнародного права.

Що дратує Москву

І українська, і турецька сторони не раз говорили про намір сформувати режим вільної торгівлі між Туреччиною та Україною.

«Наша кінцева мета — перетворити Чорноморський регіон у зону вільної торгівлі. Кожен візит — це крок до нашої мети», — зазначив під час недавньої зустрічі з главою українського МЗС паном Тарасюком державний міністр Ту-реччини Кюршат Тюзмен.

Тарасюк також зазначив, що «обидві країни за потенціалом і вагою у світі мають усі підстави стверджувати, що вони належать до країн рівня регіональних лідерів, і взаємини між ними мають розвиватися як взаємини стратегічного характеру». Такі плани, як і деякі інші, що прозвуча-ли під час візиту, мабуть, не дуже сподобаються політичній і економічній Москві. Проте її також могла роздратувати і ще одна зустріч українського міністра.

Тарасюк спільно зі своїм турецьким колегою підписали план дій на 2006 рік, у рамках якого країни домовилися співпрацювати в енергетиці (про що поговоримо далі), у військово-технічній сфері та ін. До речі, міністри пообіцяли, що візьмуть виконання плану на 2006 рік під свій особистий контроль.

Тарасюк також відвідав Вселенського патріарха Варфоломія, чий статус першого серед рівних дозволяє координувати церковне життя, від якого залежить визнання Української Православної церкви (з цього приводу Москва не раз різко висловлювала своє негативне ставлення).

Конкуренція або дружба?

Єдиний шлях нейтралізувати свого конкурента — не розпочинати тісної співпраці з ним. Набагато легше протистояти одному дуже сильному і впливовому супротивнику разом. Здається, саме такими принципами керувалися міністри закордонних справ України та Туреччини. Ці країни співпрацюють з російським «Газпромом» і є транзитерами російського газу. В Україні вже є, а Туреччина тільки нарощує ресурси, щоб стати важливим транспортером нафти до Європи. У зв’язку з цим наші країни є певною мірою конкурентами.

Ще й Путін підлив олії у вогонь. За день до візиту Тарасюка в Туреччину він запропонував Анкарі подовжити вже існуючий газогін «Блакитний потік» через Чорне море до Італії в обхід України. Він також запросив до участі в проекті Угорщину, яка межує з нашою країною. Проте Тарасюк на це відреагував спокійно. Він запевнив, що Україна й надалі залишатиметься важливою газотранспортною системою для країн Європейського Союзу. «Будь-які додаткові газопроводи не можуть зменшити важливості для енергопостачання в країни ЄС української газотранспортної системи, яка є і багато років ще залишиться найголовнішою газотранспортною артерією для всієї Європи», — заявив міністр. Він також зауважив, що «через кілька років Україна може самозабезпечити себе газом». «Що і як робити для цього, ми вже знаємо», — додав він, проте так і не уточнив, про що саме йдеться.

Тим часом Туреччина і Україна домовилися про енергетичну співпрацю.

На спільній прес-конференції турецький міністр зазначив, що він зТарасюком обговорював питання: «що треба зробити, щоб Україна, Туреччина і Європейський Союз не мали проблем з енергоносіями». Якщо перекласти з дипломатичної мови, то це звучатиме так: «що робити в разі шантажу російського «Газпрому».

За цю справу візьмуться міністри енергетики обох країн, які найближчим часом відвідають один одного і обговорять вже «більш технічні питання». Експерти в галузі енергетики з МЗС мають також обговорити «певні стратегічні моменти енергопостачання».

Наголошуючи на необхідності диверсифікації джерела газопостачання для забезпечення Європейської енергетичної безпеки, керівник українського зовнішньополітичного відомства запропонував європейцям поду-мати про будівництво південного енергетичного коридору від Каспійського басейну через Азербайджан, Грузію та Україну   до   Центральної   та Південної Європи.

Газовий вузол

У планах Туреччини — стати газовим вузлом, який зв’язав би в єдине Азію, Близький Схід та Європу. Так, газопровід «Набукко» проляже з Туреччини в обхід Росії — через Болгарію, Румунію, Угорщину — до Австрії. Його буде здано в експлуатацію 2011 року. Раніше очікувалося, що паливо газогоном почне надходити 2009 року. Згідно з проектом, пропускна спроможність газопроводу становитиме 30 млрд кубометрів на рік.

До речі, Україна зацікавлена в участі в цьому газопроводі. Оскільки цей газогін проляже через сусідні з Україною країни, то з’являється технічна можливість подачі 4—5 млрд м3 газу для споживачів нашої держави альтернативним маршрутом. «Набукко» — фактично конкурент «Блакитного потоку», через який газ з Росії потрапить до Туреччини.

Російський «Газпром» планував цей газогін як «доповнення» до вже існуючого газотранспортного коридору з Росії в Туреччину через Україну, Молдову, Румунію та Болгарію. «Блакитний потік» був задуманий Москвою як ще один газопровід в обхід України. За російським задумом, газогін протягнеться з Туреччини через Чорне море до Італії та, можливо, до Ізраїлю. Уже побудовано частину цього проекту по дну Чорного моря, проте експерти вважають її невдалою. Росія зазнає збитків, бо через цей газогін прогонять набагато менше газу, ніж планувала Москва. «Блакитний потік» фактично простоює.

Для України цікавішим є вже діючий газогін Іран — Туреччина. Хоча б тому, що ще 2003 року між Києвом та Тегераном було підписано меморандум про щорічні поставки газу в Україну. Однак наразі діючого газопроводу між Україною та Іраном немає. Хоча з Ірану вже тягнуться труби до Вірменії. Звідти — через Грузію по дну Чорного моря газ може потрапити в Україну. Саме такий проект свого часу розглядав уряд Юлії Тимошенко.

Та є одне «але». Постачати газ з Ірану без участі «Газпрому» неможливо. Якщо газ піде з Ірану через Туреччину в Україну, доведеться використовувати частину «Блакитного потоку», що тягнеться через Чорне море. Якщо ж шлях пройде з Ірану через Вірменію та Грузію, частина газогону буде на території Росії, який так само належить «Газпрому».

У березні 2007 року Сирійсько-турецько-єгипетський консорціум збирається розпочати експорт арабського газу. Цей газопровід проляже так званою арабською магістраллю з Єгипту, Сирії, Йорданії до Туреччини.

Тут також є добрі новини. Єгипет, Сирія та інші країни — учасниці «арабської магістралі» вже вис-ловили зацікавленість в об’єднанні цього газопроводу з турецькою мережею та газогоном «Набук-ко». Мета — протягти арабський газ до Європи.

ЄС робить ставку на «Набукко»

Україно-турецькі переговори відбувалися саме тоді, коли, налякані газовим конфліктом між Москвою та Києвом, європейці почали сумніватися в надійності Білокам’яної як основного постачальника газу. За різними даними, Європа споживає близько 550 мільярдів кубометрів на рік. Нині майже чверть європейського газу постачається з Росії і майже 80% цього газу йде через Україну.

Жорстка залежність від Москви змусила Європу шукати альтернативні джерела газопостачання. Країни ЄС уже ухвалили нову програму співпраці в енергетичній безпеці. ЄС робить ставку на проект «Набукко».

Тим часом президент Польщі Лєх Качинскі запропонував створити енергетичний альянс — так зване Енергетичне НАТО. За словами польського президента, потрібно побудувати новий газогін, який поєднав би держави Євро-союзу, а вони, своєю чергою, могли б допомагати одна одній із запасами енергоносіїв. Створення «Енергетичного НАТО» означає, що країни ЄС погодяться надавати допомогу одна одній щодо забезпечення енергоносіями у будь-якій формі» — сказав Качинскі. До такого антиросійського альянсу польський президент уже пропонує запросити країни, що стали жертвами нової «ринкової» політики «Газпрому»: Україну, Молдову та, можливо, Грузію. Цим державам Москва в кілька разів збільшила ціни за поставки газу на початку року.

Зважаючи на те, що через Україну, Грузію та Туреччину мають пролягати важливі для Європи газові артерії, і якщо ці країни спрацюють належним чином в потрібний час, є шанси заробляти на транзиті не лише російської нафти.

У майбутньому Київ також зможе диверсифікувати свої джерела газопостачання, щоб протистояти можливим «ринковим» підвищенням ціни на російський газ та позбавити Москву одного з важелів впливу на українську політику.

Гуманітарний аспект

Попри всю глобальність сказаного, не можна уникнути й гуманітарного аспекта: економічні відносини між Україною й Туреччиною, які поліпшуються з року в рік, якнайкраще сприяють і вивченню української мови в турецьких вищих навчальних закладах.

Викладання цього предмета в найбільшому столичному університеті «Гази», де навчається понад 60 тисяч студентів, продиктоване винятково практичними міркуваннями.

— Дотепер усі українсько-турецькі контакти — і політичні, і ділові — здійснювалися турецькою або російською мовами. Однак Україна — незалежна держава, в якій законодавчі акти та документи видаються, зазвичай, українською мовою. Тому ми вирішили, що нам потрібні власні фахівці в цій галузі, — зазначив ректор університету «Гази» Реза Айхан.

Про працевлаштування майбутніх україністів тут подбали заздалегідь. Нині більшість студентів, які опановують цю спеціальність, запрошено на роботу до турецьких фірм, які орієнтуються на український ринок. Кілька навчальних груп уже пройшли лінгвістичну практику в Україні.

Однак вивченням української мови освітнє співробітництво між нашими країнами аж ніяк не обмежується. Швидке економічне зближення України й Туреччини потребує й взаємного визнання документів про вищу освіту. Для Туреччини визнання українських дипломів означає можливість залучення в економіку країни випускників українських ВНЗ, якість підготовки яких тут оцінюється дуже високо. А для України — це шанс поставляти на міжнародний ринок свій інтелектуальний і науковий потенціал — головне багатство розвинутих держав у новому тисячолітті. Багатство, яким українців, на щастя, Бог не обділив.

Валерій ГРІНЧЕНКО

Київ — Одеса — Стамбул — Київ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com