Микола Бідзіля: «У КИЄВІ Є ЗАКАРПАТСЬКЕ ГНІЗДО»

Це вже тепер, коли прописка не є удавкою на шиї людей, можна жити і працювати по всій Україні, а за совєтського режиму молодь могла вирватися з колгоспного ярма здебільшого в науку.

Тож, закінчивши інститути, амбітні юнаки й дівчата намагалися залишитися в обласному центрі чи столиці, знайти роботу, обзавестися хоч якимось житлом.

Одначе про місце, де, як кажуть, зарито пуповину, не забували. Так з часом почали в Києві створюватися зем-ляцтва. Про одне з них розповідає Микола Бідзіля, кандидат біоло-гічних наук, голова товариства «Закарпатці в Києві».

Наше земляцтво найстаріше, йому 50 років. За радянської влади організувати його не дозволили б, але ж ніхто не забороняв збирати в себе вдома близьких і знайомих. Я після закінчення біологічного факультету Ужгородського університету поїхав до столиці вступати до аспірантури Інституту фізіології та генетики рослин НАНУ. Тут уже осіли наші колишні випускники. Зокрема вчився мій двоюрідний брат Михайло Шуба, нині академік НАНУ. Багато хлопців захистили дисертації.

Ми всі були бідні, з периферії, міста не знали, ходили взимку без шапки, розмовляли з акцентом — на нас дивилися, як на іноземців. Київ нам подобався, але не хотіли забувати своєї самобутньої культури, традицій.

У чому полягала моя особиста роль у згуртуванні земляків? Я народився 9 грудня, а 19 груд-ня — день святого Миколая. У нас завжди цього дня святкували, співали «Ой, хто, хто Миколая любить...» А Дід Мороз прийшов уже за радянської влади. Ми поєднали мій день народження і свято Миколая. Збиралися в мене. Я наказував — жодних подарунків, «вступний» внесок — пляшка горілки й 200 грамів ковбаси (сміється). Спочатку нас було не так багато, а згодом побільшало. Усі знали: в Києві є закарпатське гніздо, навколо Бідзілі гуртуються земляки. Ми намагалися різні ювілеї, імпрези святкувати оригінально: наприклад, Новий рік зустрічали в лісі, збирали сухостій, розпалювали вогнище, на гілках дерев розвішували ліхтарики. Співали, жартували, а потім ішли до мене додому. Я мав кімнату в комунальній квартирі, сусіди були дуже доброзичливі, отож місця для всіх вистачало. Коли я їздив додому, то привозив копчене сало і повну валізу болгарського перцю. Ми його їли сирим, і на нас дивилися як на дикунів, бо ж тут усі звикли, що його треба фарширувати чи смажити. На той час популярними в Києві були футболісти із Закарпатського спортивного клубу «Русь», заснованого ще за часів Чехословаччини. 1946 року найкращих гравців — Михайла Комана, Товта, Ковача, Поповича та ін. — забрали до київського «Динамо». Ну, а вже згодом сюди переїхали Сабо, Медвідь.

— Закарпаття — цікавий етнічно розмаїтий регіон. Дехто себе називає русином. А хто ви, пане Миколо?

— Я — українець. І переважна частина населення Закарпаття відчуває себе українцями. Однак там є корінні угорці (ма-дяри), німці, румуни, словаки. Ми споконвіку, ще з часів Київської Русі, називали себе русинами, руськими, руснаками. За Австро-Угорщини було заборонено наші школи, мадяри на нас казали «букоязичні», себто дерев’яні, мали за нижчу расу. А українцями ми стали 15 березня 1939 року, і відчули, що в нас є Україна. Я не пам’ятаю, щоб у дитинстві звучала ця назва. Коли 1938 року Чехословаччина дала Закарпаттю автономію, то відбулися демократичні вибори. Наші люди поділилися на русофілів, українців і мадяронів. Перемогли українці. Оголосили, що Карпатська Україна — вільна держава. Мій старший брат Степан тоді сказав мені: «Ну, Миколо, тепер ми вітатимемося «Слава Україні! Навіки слава! (як у молитві). Синьо-жовта барва — то є наше знам’я».

У Хусті було скликано Сойм (на цьому будинку є меморіальна дошка) і президентом Карпатської України став священик Августин Волошин.

—  Трагічна постать...

—  Його заарештував СМЕРШ у Чехословаччині, де він, до речі, створив університет, і вивіз до Москви Бутирську тюрму. Це було в травні 1945 року, а в липні він помер на допитах. Мені потрапила до рук папка з усіма протоколами цих допитів, де на кожній сторінці був підпис Волошина. Я досі шкодую, що не зробив ксерокопії цих документів (бо пообіцяв), хоча тоді був Головою Московської райради і міг це зробити. Я цю справу вивчав тому, що в США є Товариство ім. А.Волошина, яке очолює пан Цар. Він приїжджав до Києва, зустрічався зі мною, цікавився, де поховано Волошина. Тому я дістав на один день цю папку. Там була довідка, написана від руки, що помер А. Волошин у Бутирській лікарні від «ожиріння серця» (?) Де поховано — не сказано.

—  Мабуть, викинули в якусь яму, як це прак-тикували енкаведисти...

—  Карпатська Україна проіснувала недовго: 1939 року її окупували мадяри. Угорська регулярна армія билася з нашими січовими стрільцями поблизу Хуста. Це були добровольці армії Волошина. Серед них воював і молодий Роман Шухевич. Бій почався на Красному полі (нині там парк, наше земляцтво щороку туди приїжджає). Січовики не мали зброї, коли чеська армія відступала, хустський гарнізон обіцяв А.Волошину віддати її, але в останню мить не зробив цього. Отак загинули юнаки, пе-реважно учні старших класів гімназії. Люди розповідали, що у заплавах Тиси (а наше село Сасове лежить на її березі) виловлювали тіла вбитих стрільців.

Я пам’ятаю день, коли до нашого села — то було 19 березня 1939 року — ввійшли мадяри. Мені тоді йшов дев’ятий рік. Перед цим вони зайняли Ужгород, Мукачів, Берегове і частково наш Виноградівський район. Спочатку стрілянина зчинилася в сусідньому Чорнотисові, потім — у Сасові. Кулі долітали до нашої хати, продірявили її стіни та дах хліву. А вже ополудні люди почали натягати білі простирадла на дрючки і роздивлятися, як марширують ворожі війська. Попереду йшли «терористи» — ополчення, синки тих угорців, які володіли тутешніми територіями за Австро-Угорщини. Потім рухалися на велосипедах регулярні війська, відтак їхали вантажівки з гарматами.

—  У Закарпатті був доволі сильний моско-фільський рух, який частково підтримувала місцева інтелігенція, зокрема «будитель» — себто просвітитель, — письменник, педагог Олександр Духнович. Царська Росія фінансово підживлювала москофілів, плекаючи надію, що Закарпаття увійде до складу «единой и неделимой».

—  У нас історично склалося так, що на Верховині — православні церкви (тепер Московського патріархату), а в долині живе населення греко-католицької віри. Ще в дитинстві я чув, що цих верховинських попів у нас називали «кацаби», вони ходили з бородами. Ось звідки це москофільство, оце «язичіє», яким вони розмовляли. Однак на початку 30-х років минулого століття на Закарпатті дуже потужно працювали осередки «Просвіти». Вона підносила українську культуру, пробуджувала національну свідомість народу, навколо неї гуртувалася інтелігенція. Ці відділення були в селах, клубах, школах. Вони організовували читальні, хорові та драматичні гуртки. Хоча, звичайно, були й симпатики москвофільства.

—  І тепер російські емісари шастають Закарпаттям, підбурюючи людей.

—  Під час виборів 2002 року я в Закарпатті очолював штаб депутата Михайла Сятині. Наші хлопці розмовляли з православними священиками Московського патріархату. Я тоді побачив, які вони нечесні: брали гроші від усіх кандидатів, а голосували як хотіли. Там віруючі люди роблять так, як їм скаже батюшка.

2004 року ми агітували за Віктора Ющенка, я ходив нашими селами, де мене знали люди і священики. Усі вони були за Януковича, бо він «підвищив пенсію». І що проповідували ці священики-кацаби? «Ющенко наших батюшок зашле до Сибіру (а де він в Україні?), сюди прийдуть католики, а жінка Ющенко — «шпіонка».

— Закарпаттям їздила й «народна опозиціонерка» Вітренко.

— О, то хитра баба, вона агітувала за автономію Закарпаття. Зрозуміло чому — бо пов’язана з політичним русинством.

— Цю організацію очолює Магочі, який мешкає в Канаді. Він робить провокативні заяви — мовляв, закарпатські русини становлять окрему націю, яка має свою русинську мову, тому потрібно написати й видати граматику, словник, відкрити в Ужгороді окремий факультет. Що ж це за така осібна мова?

—  Це засмічена мова, суржик, суміш церковнослов’янської зі словами, що мають німецькі, угорські, румунські, словацькі корені, суфікси, префікси. В одному тільки районі може бути кілька варіантів одного й того самого поняття: наприклад, картопля — крумпля, буля, картошка, бараболя. Як це все узгодить, як уніфікувати? І навіщо, коли є правічна українська мова.

—  Ви, Миколо Івановичу, незмінний президент товариства «Закарпаття в Києві». Назвіть найвідоміших ваших земляків.

—  Коли ми організовували земляцтво, нам казали: «Ви гірші за жидів, один прийшов — тягне за собою десятьох». А я відповідав: «У нас не тільки файні вода, виноград, а й люди. Ось подивіться: у Києві мешкає 200 вчених-закар-патців, серед них академіки НАНУ зі світовим ім’ям — біофізик Михайло Шуба, генетик Юрій Глеба. Більш як 25 членів-кореспондентів, докторів, кандидатів наук. Це і Ю.Керча, і В.Німчук. А ще видатний композитор Є.Станкович; народні артисти — І.Попович, Г.Ципола; архітектор Я.Віг; художники — Д.Скандій, І.Сільваш, А.Ше-па. Є й міністри, політичні діячі.  Ми збираємося  на ювілеї, свята, урочистості. Буваю в різних регіонах на запрошення інших земляків.

—   Що спонукало вас зайнятися політикою?

—   Я люблю свободу, люблю робити те, що мені до душі. Ну, і крім усього, я син куркуля, в якого було восьмеро дітей і три гектари землі. Пам’ятаю, як у нас створювали колгоспи, як нас розкуркулювали, все руйнували. Я вже тоді бачив жорстокість комуністів. Про своє українство ніколи не забував. В Інституті фізіології та генетики рослин, де працювали 630 осіб, нас тільки троє розмовляло рідною мовою. Я давно знав І.Драча, І. Дзюбу, С.Параджанова, І.Миколайчука (знімався в його фільмі «Така тепла, така пізня осінь»), багатьох відомих культурних і громадських діячів. Крім того, дуже любив ходити на літературні вечори, до театру.

Коли вибухнув Чорнобиль, де, як запевняв московський академік Александров, «работает самый мирный советский реактор», їздив туди, консультував ліквідаторів, адже я радіолог. Від товариства «Знання» їздив по всій Україні. Ми виступали на мітингах, мене знало багато людей. Отож я в політику ввійшов через товариство «Знання».

У березні 1990 року під час виборів до Верховної та місцевих рад уже почали з’являтися слабенькі паростки демократії. Московський райком партії визначив, що наш інститут має квоту — по одній кандидатурі до міської і районної рад. Я пройшов у Московську райраду,  на першій сесії мене обрали головою, потім — головою райради та виконкому. Згодом я став представником президента, головою Московської райдержадміністрації. У нашому районі багато технічної інтелігенції. Ми теж долучалися до створення «Руху». Я ввійшов до його центрального Проводу.

1991 року до першої річниці проголошення суверенітету України я зібрав президію райради і виконкому, щоб ухвалити рішення — підняти над нашим приміщенням національний прапор України. Депутати проголосували схвально, з перевагою в один голос. Я замовив флагштоки, нам пошили жовто-блакитні знамена (тоді їх ще не продава-ли). О 18-й годині відбувся вечір у палаці «Україна», де виступав Л. Кравчук, а о 16-й годині над райрадою замайорів стяг. Напередодні газета «Прапор комунізму» злісно просичала, що «новоспечений голова Московської райра-ди Бідзіля без дозволу комунальних служб розпорядився вирити ями, щоб встановити національний прапор». Ця газета зробила нам таку рекламу! До нас ішли депутати Верховної Ради, митці, вчені, люди, небайдужі до позитивних змін у суспільстві. Мітинг тривав півтори години. Я був такий щасливий!

А вночі багатожильний сталевий трос комунальники розрізали і прапор украли, хоча і патрулювала міліція. Ми заварили трос і підняли новий стяг. Через тиждень та сама історія. Щез і третій прапор. А вже четвертого прапора не чіпали.

—   Кажуть, Миколо Івановичу, ви прославилися ще й тим, що з 14 райрад тільки Московська не визнала «правління» одіозної ГКЧП.

—   Це було 19 серпня, на свято Преображення Господнього. Уночі я слухав Бі-Бі-Сі про цей переворот самозванців. Уранці обдзвонив КДБ, прокуратуру, міліцію — що трапилося? «Мы толком не знаєм, будем сидеть на месте», — відповіли мені. Мені спало на думку розпитати прокурора, чи є закон, ухвалений Верховною Радою СРСР, коли запроваджують надзвичайний стан у республіках. Виявилося, що такий закон є.

Я зібрав виконком, президію райради і зачитав цей закон, за яким ГКЧП жодного стосунку до України немає. Довелося помізкувати, за яким сценарієм провести голосування, бо, як завжди, ворохобилися комуністи. Однак більшість депутатів проголосувала за неправомірність дій ГКЧП.

—   І ви не боялися «последствий»?

—   Друзі мені порадили не йти додому, бо дорогою вб’ють. Однак, сла-ва Богові, все обійшлося. А 21 серпня під ранок гекачепістів заарештували.

P.S. Микола Іванович Бідзіля розповів мені ба-гато історій зі свого довгого і цікавого життя, які не переповісти в одній статті. Він — лідер за своєю натурою, що не згинається під тиском будь-яких обставин.

Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК