Юрій Іллєнко: «Я ОПАНУВАВ УКРАЇНСЬКУ МЕТОДОЛОГІЮ ВИЖИВАННЯ ЧЕРЕЗ «НЕ МОЖУ» І «ТАК НЕ БУВАЄ»

Коли перебираєш у пам’яті фільми Юрія Іллєнка, спадає на думку оте влуч­не зауваження Ліни Костенко: «В художника немає скутих норм. Він сам норма. Він сам у своєму стилі»

Однак за цю норму за совєтського режиму треба було заплатити життям, здоров’ям, творчістю. Його фільми спалахували на сірому, монотонному обрії нашого існування, пробуджуючи заспану пам’ять, нагадуючи, хто ми є — українці.

Юрію Герасимовичу у ці дні виповнилося 70. Він лауреат Національної премії Україні імені Т.Г. Шевченка, найпрестижніших міжнародних кінофести­валів, академік, професор. Здавалося б, ці регалії спонукають спочити на лаврах. Та ж ні бачимо його в гущі нинішніх збурених подій. Він член партії «Свобода», яка відстоює національну сутність свого народу. Довкола його фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» — знову сплеск емоцій, шани і хули. І напевне, не зависне в мовчанні його нова робота.

— Я написав книжку «Доповідна апос­толові Петру». Це 600 сторінок тексту, буде продовження. Життя було довге, в ньому стільки різного. Іноді, коли я розповідав своїм друзям усілякі історії, вони мені казали: «Це треба записати». Та, думав я, це ж тільки мій досвід, а він не передається (це я можу стверджувати як педагог). То ж навіщо? І чи є хоча б один адресат у цьому світі, який прочитає це від початку і до кінця. Тому звернувся до апостола Святого Петра.

—  А чому саме до нього?

— Бо він стоїть там, де вирішується во­станнє твоя доля — чи увійдеш ти в Цар­ство Боже. Знаєте, я люблю думки додумувати до кінця. Особливо вночі, коли безсоння. Апостол Петро знає про мене краще, ніж я сам. І судити буде по тому, як я до себе ставлюся — з якою чесністю, безкомпромісністю, нещадністю. Тоді він вирішить мою долю. Я розумію, що рай мені аж ніяк не світить. Та я туди й не дуже рвуся, бо призвичаївся на цьому світі до цих умов, вони не дуже відрізня­ються від пекельних. І тому я поставив собі надзавдання: написати чесно про своє життя. Та є одна проблема — я про своє життя все забув. Це наслідок страш­ної операції, яку я зробив над собою.

—  Ви все стерли в пам’яті?

— Так. За яких обставин? Коли мені було 26 років, я зняв фільм «Криниця для спраглих» за сценарієм І. Драча. Він міг «зірвати дах» світового кінематографа. (Це я можу тепер спокійно говорити, бо мені 70 років, мене вже не хвилює ні питання слави, ні питання грошей.) Цей фільм буквально спалили. Мені вдалося вкрасти одну копію. І ось я зробив таку річ, а її забрали.

Я шукав пістолет, бо вішатися не хотів — неестетично. Коли зрозумів, що не можу покінчити з життям, але і жити не годен, сказав собі: «Ти здоровий, сильний хлоп, у тебе таланту вистачить на десять життів. Почни з чистого аркуша, забудь усе. Фільму не було». Це було самонавіювання. І я справді почав усе з нуля.

А потім був другий фільм — «Вечір на Івана Купала». І його теж заборонили. Міністр культури СРСР Романов сказав: «Це поганий фільм, його глядач не захоче дивитися, ми знімаємо його з показу». А перед тим до Києва приїхав директор Міжнародного Венеційського кінофестивалю. Я показав йому цей фільм, і він попросив дати його (ніби я міг дати!), гарантуючи нагороду «Золотий лев». Ну, звичайно, фільм не дали. Тоді я через знайомих домігся дозволу поїхати на Празький фестиваль. Уже мав авіаквиток. У день вильоту ввімкнув телевізор і побачив, як до Праги увійшли радянські танки. І знову собі сказав: «Тобі лише 32 роки, в тебе стільки сил, здоров’я, якщо не проп’єш його» (коли мене не пустили до Венеції, я запив). Через три роки зняв фільм «Білий птах з чорною ознакою». Ну, а цього разу так били! Його заборонив XXIV з’їзд КПУ.

—   Однак він встиг з’явитися на екранах. Це було щось приголомшливе.

— То детективна, неймовірна історія. Фільм з’явився на екранах. Його рекомендував перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, якого підставили — сам він фільму не бачив. Стрічку пізно вночі показали делегатам з’їзду, ще й з 40-хвилинною перервою. Половина зали була стомлена й захмелена. Наступного дня Добрик, львівський обкомівець, заявив, що такого шкідливого фільму, особливо для молоді, в Україні ще не було. «Білого птаха з чорною ознакою» зняли з екрана. Два місяці поспіль Шелест намагався врятуватися. У фільмі вперше було зображено вояка УПА як героя. Б.Ступка зробив собі славу на тій ролі.

Мені й тепер тяжко про все це згадувати. Потім усе ж Шелест домігся, щоб фільм послали до Москви на Міжнародний кінофестиваль, де він несподівано для всіх (крім мене) отримав золоту медаль і Гранпрі. У Кремлівському палаці з’їздів, куди прийшло багато московських дисидентів, 30 хвилин тривали овації. До мене підбіг режисер М.Донской і вигукнув: «Юра! Что может жюри против этого зала? Ничего! Я побежал писать статью в «Известия».

Фільм  повернувся  в Україну переможцем, але Шелеста невдовзі зняли і картину заборонили. Я ще жартував, що фільм можна побачити в Токіо, Торонто, Нью-Йорку... Тільки не в Києві. І ось знову я себе заговорював: «Юрко, тобі лише 35 років, у тебе все ще попереду, починай далі!». Три фільми — і три заборонені.

60—70-ті роки — це час українського кінематографа, який через заборони, «залізну завісу» практично був невідомий світу. До речі, на Берлінському фестивалі на прес-конференції після перегляду «Молитва за гетьмана Мазепу» до мене підійшла польська журналістка і сказала: «Мені страшенно сподобався ваш фільм. Одне трохи бентежить — надто схожий на фільми Гренуеля. «Якби ж то ви бачили заборонений 1968 року мій фільм «Вечір на Івана Ку-пала», — відповів я, — тоді Гренуель, певно, ходив ще в початкову школу».

—   Такі паралельні знахідки бувають не тільки в мистецтві.

— Без сумніву. Та повернуся до своєї книжки... Я закодував свою пам’ять, хоча якісь фрагменти є... Я тягну за цю ниточку — і розгортається ціла картина. Фантастично. Я сам здивувався, що написав книжку. Коли її прочитав, зрозумів, що це велике щастя. Я ще раз прожив життя нелінійно, в ньому нема ні минулого, ні майбутнього. Воно в твоїй голові, в серці. Усе відбувається одночасно. Усе на рефлексіях. Під обкладинкою цієї книжки зібралося багато Юріїв Іллєнків. Усі незнайомі, всі різні. Я нічого не вигадував, зберігав точність фактів. Спробував бути адекватним до тих моментів, які переживав. Це складне творче життя.

—   Ну, а коли ми її прочитаємо?

— Це вже проблема книговидання. Щоб видати цей рукопис, треба мінімум 50 тисяч гривень. У мене таких грошей нема. У світлі тієї книжки інакше дивишся на багато речей. Я колись любив роман «Одиночество бегуна на длинной дистанции». Тоді мені здавалося, що то я і є. А тепер я в тім переконаний.

У принципі зробити один феноменальний фільм можна. Це «Тіні забутих предків». Це той випадок, коли в бездоганно точний момент виникла бездоганно точна ідея, коли зібралася команда людей — і все лягло в десятку. Ніхто не сподівався, що буде наприкінці. Кожен знімав свій фільм, кожен воював за свою естетику. Це був виклик часу. Режисер Сергій Параджанов був у ролі каталізатора талантів: усі ролі виконавців (я не маю на увазі акторів) були заздалегідь продумані. Цей фільм закрив певний розвиток кінематографічної культури. Параджанов після цього нічого не зробив, я взагалі пішов з операторства, бо там уже не було чого робити.

—  Юрію Герасимовичу, недавно була телепередача, де пані Марія, дружина актора Івана Миколайчука, згадувала, як завдяки вам він став одним з головних персонажів у фільмі «Тіні забутих предків».

— На цю роль було затверджено Юхтіна. Ми вже мали виїжджати на Верховину. А режисер Віктор Івченко, який тоді мав вагу на студії імені Довженка, викладав у Театральному інституті імені Карпенка-Карого, Параджанову пост-ійно казав: «Подивися, у мене там хлопець є». Параджанов не поставився до цього серйозно, однак все ж було запрошено на акторську пробу Миколайчука. Мені Параджанов каже: «Я йду додому, а ти зроби американку» (проба без плівки). І пішов.

Я не ставлю собі цього за заслугу — це просто щасливий випадок. Мені сказали, що Миколайчук одягає гуцульський стрій. І мені захотілося подивитися, що це за хлопець, як світло ставити, який типаж, як його трактувати. Бачу — стоїть дуже молодий юнак. Що мене вразило? Він був, мов відсутній, нікого не помічав. Потім я зрозумів, що це означало. І в такому стані Іван автоматично вбирався. Я згадав, як це робив Юхтін, хороший побутовий актор: він роздивлявся гачі (штани), постоли, воно на ньому не сид-іло, він не знав, що з цим робити.

—   А для Миколайчука це було так природно, як дихати, їсти...

— Він думав про щось інше... Я пішов у декорацію, приготував світло. З’явився Іван. Він побачив, що нема головного режисера, а тільки другий, і все зрозумів. Я дивлюся крізь лупу, хоча плівки нема, і в мене мороз по шкірі пішов: він бере таку глибину, яка під силу лише унікальним виконавцям. Коли закінчилася проба, я побіг за Параджановим. Кажу йому: «Сергію, повертайся, там таке, що, очевидно, змінить наші плани». «Та ти що?» — здивувався він і повернувся. Я пішов заряджати плівку. І тут Іван вдруге мене вразив: він зрозумів, що його перед цим «кинули», що «йшов порожняк». І ось цей студент повторює другий дубль. Перший зробив з відчаю, щоб довести самому собі, що він актор. Уд-руге це може зробити лише професіонал, який здатний клонувати. Це було щось неймовірне: з’явився персонаж, який приніс у фільм те, чого не було ні в Параджанова, ні в Іллєнка, ні в Якутовича — фантастичну автентичність.

Після цього я постійно заздрив Іванові, що він там міцно вріс корінням у свою землю. А яке моє? Долею мене викинуло десь у Сибір, потім у Москву. Я повернувся в Україну, мов те перекотиполе.

—   Хоча ваш рід український.

— Я народився у Черкасах у дідовій хаті. 1941 року разом з війною сім’ю занесло в Сибір. Там пішов до школи. Після звільнення ми повернулися в Україну. У Черкасах не назбирали дітей-другокласників, то ж мені довелося повторно сидіти в першому класі. Я, мабуть, єдина людина, яка двічі сиділа в першому та десятому класах (сміється). Батько поїхав на заробітки в Підмосков’я. Я вступив до архітектурного інституту, дуже добре малював, здав фахові дисципліни — три п’ятірки, а решта — двійки.

—   Для рівноваги.

— Коли я провалився, найнявся вантажником у друкарню. Мама сказала: «Нічого страшного, синку, старший вчиться, буде кінооператором, а ти — вантажником». Я заперечив: «Я теж вступлю до ВДІКу». Вона засміялася, і це мене образило. Я заприсягся, що так і буде. А через рік я став студентом. Це ціла історія, де щасливо втрутилася доля.

—   На телепередачі «Свобода слова» ви з та-кою гідністю сказали: «Я націоналіст». Відчувалося, що це якість вашої душі, а не випадковий вибір.

— Настав час зробити дефініцію. Колись треба було визначатися. Знаєте, що мене найбільше тоді вразило? Те, як я це спокійно сказав. Без жодної агресії. Усі мої фільми національні.

—   Вас не обминула політика...

— Це специфіка нашого суспільства, воно таке заполітизоване. Власне, я шукав у кінематографі не тільки політичну істину, а й естетичну. Хоча, звісно, забороняли мої фільми не за естетику. Не раз мені казали: «Ти невчасно фільм зробив». 40 років минуло від виходу фільму «Криниця для спраглих». Його недавно показували в Будинку кіно, він живий. У ньому така енергетика, що вона й нині діє на людей. Узяти б інші фільми, наприклад — «Лебедине озеро. Зона». Його подивився мій син і сказав: «Батьку, ти зробив фільм про Ахметова, про Зону, де він виріс». Це саме сталося з «Молитвою за гетьмана Мазепу». «Криниця для спраглих» — про геноцид українського села. Ніхто не чекав від мене такого фільму, бо я був чистої води яничар. Класичний: елітна освіта, «русская культура». Я єдиний на курсі отримав призначення на «Мосфільм». Це вважалося найбільшим щастям. Відмовився не через патріотизм. Піти туди працювати — це 10—12 років бути асистентом. Я не міг собі цього уявити. А в цей час почали розвиватися периферійні студії. І я поїхав до Ялти, де зняв повнометражний фільм «Прощайте, голуби». За операторську роботу от-римав диплом. Його недавно дивилися студенти Києво-Могилянської академії і добре сприйняли. Коли мої фільми заборонили, Міністерство кінематографії видало наказ продивлятися кожні сто метрів відзнятого матеріалу. Я не витримав. Мене запросив до Москви кінорежисер Григорій Чухрай. Він створив тоді першу експериментальну кіностудію. У мене був сценарій «Очі землі» Тамари Шевченко про Катерину Біло-кур. Чухраєві він не дуже сподобався, але він повірив мені. І його «запустили» в «Мосфільм». В.Большак, який тоді керував кінематографом, викликав мене до Києва: «Юрію Ге-расимовичу, що ви робите? Мене тільки призначили міністром, а ви демонстративно емігруєте в Москву. Фільм, що ви там розпочали, привозьте сюди. Я його запускаю того ж дня». Я поїхав до Москви. Чухрай мене застерігав: «Вони тебе зрадять, не вір їм». Та я повернувся до Києва, а через місяць цей фільм закрили.

—  Очевидно, у вас таки міцне генетичне осердя.

— Дуже вдячний дідові по матері та своєму батькові: він був, образно кажучи, Мікеланджело, а я — підмайстер. Він мене напучував: «Якщо перед тобою проблема і є вже десять рішень, не вважай, що вони найкращі — пошукай ще одне, може, воно краще». Гадаю, дід і батько передали мені по спадку суто українську методологію — виживання в екстремальних умовах. Така вся українська історія. Я опанував усю цю методологію через «не можу» і «так не буває». Ось на знімку бачите: дід Тарас і його родина.

—   Такі гарні, достойні обличчя.

— Це селяни. Аграрії. Я повертав своє коріння через творчість. Робив фільми, а вони робили мене.

Записала
Ольга МЕЛЬНИК