ПАМ’ЯТІ ТЕТЯНИ ЯБЛОНСЬКОЇ

Мабуть, у кожної людини настає той період в житті, коли вона залишається сам на сам зі своєю долею. Саме тоді вона здатна по-справжньому усвідомити себе, відчути й збагнути більше, і їй стає видимим те, що зазвичай недосяжне для зору.

Така зустріч з долею відбулася в Тетяни Яблонської в останні роки життя, коли навколишній світ трансформувався у віконний пейзаж. Залишилися позаду всі міражі, відкриваючи шлях довгожданному оазису, єдиному здатному вгамувати спрагу митця

Про неї говорено багато, їй присвячено безліч мистецтвознавчих праць. Їй — народній художниці СССР, члену Академії мистецтв СССР, лауреату трьох Державних премій СССР і двох медалей СССР. Здається, художниця Тетяна Яблонська як митець завжди ототожнювалася з нав’язливим «СССР». Вона щиро вірила в істинність свого соцреалізму, вірила в те, що знайшла себе. Та, як виявилося, ще й не шукала...

Тетяна Яблонська визнавала, що в довоєнні часи, ще студенткою Художнього інституту, зробила перші кроки на шляху до усвідомлення себе в живописі. Тоді, в юні роки, переважало інтуїтивне сприйняття, позаяк ще не було усвідомлення художніх завдань і цінностей віднайденого. Однак за воєнні роки втратилося, стерлося з пам’яті ще не сформоване відчуття живописного полотна, кольору, а після війни життя пішло за своєю «накатаною» схемою. Викладацька робота в Київському художньому інституті (була завідувачем кафедри композиції, керівником майстерні монументального живопису), перші виставки, несподівані для самої себе схвальні відгуки критики, а далі — й хвалебні... Що далі — то більше. Вітер удачі гнав її життя, мов крихітний човник, хоча «погода», здавалося б, і не сприяла успішній плавбі. Сповна гіркоту втрати Тетяні Яблонській судилося відчути тільки через значний відрізок часу. Після численних нагород і звань. Після загальнодержавного визнання, яке в ту пору обійшло не один справдешній талант, позбавлений дару вписатися в час.

Уже за вісімдесят, озираючи пройдене, Тетяна Нилівна, яка ніколи в житті не писала щоденників, відчує внутрішню потребу з’ясувати для себе і для нас, тих, кому залишить свою неоціненну живописну спадщину, зокрема для митців, які прийдуть після неї, своєрідну сповідь душі, аби, нарешті, з’ясува-ти, чому всі ці роки її так «мотало». Скупо, лише кількома штрихами, вона намагатиметься охопити окремі віхи свого життя, в яких, як їй здається, схова-но відповідь на це болюче запитання. І крізь них ми відчуємо тугу душі, яка все своє земне буття шукала дорогу до самої себе...

Безумовно, вона завжди вписувалася в час. Вона завжди була синхронною з ним. Однак, вбираючи позитив того чи іншого часового відрізка, гостро відчуваючи його біоритми, не могла не ввібрати в себе і його отруйні ідеологічні випари.

Картину «Хліб» — цей фіміам радянському способу життя — Тетяна Яблонська, як зізнається згодом сама, «писала з цілковитою віддачею, з серцем». «Я тоді вірила, — напише художниця, — що імпресіонізм згубний, що він схиляє художника до поверхневого фіксування своїх вражень... І навіть цілком щиро написала з цього приводу статтю в московську газету «Советская культура», за яку мені й досі соромно». (Сергій Герасимов так і не простив їй тієї статті, розцінивши її як зраду.)

Сама ж Тетяна Нилівна, уже примірявши лаври всесоюзного визнання, не уникла нищівної критики, що переросла у відверте цькування. Одну з найкращих її робіт — «Перед стартом», — висунуту на здобуття Державної премії, після сумнозвісної ждановської постанови про журнали «Звезда», «Ленінград» та оперу Мураделі тогочасна критика визнала прикладом формалізму в радянському мистецтві. У спробі влади втиснути справді талановитий живопис у прокрустове ложе «підножного пейзажу» — так іронізували відчайдухи, які вперто борсалися, не даючись живими в Прокрустові ручища соцреалізму, влада не шкодувала ярликів. Замість Державної премії на Тетяну Яблонську чекала сила-силенна вбивчих статтей, спрямованих на боротьбу з «формалізмом, експрісіонізмом та іншими «ізмами». Картину «Перед стартом» знімуть з підрамника, і вона, на довгі роки схована від світу, мов той непотріб, валятиметься у непристосованих до зберігання полотен у підвалах Музею українського мистецтва. «Захитався навіть богатир Дейнека, навіть Сергій Герасимов, навіть Фаворський, — напише згодом у своїх гірких одкровеннях мисткиня. — А що вже казати про якесь там дівчисько, яке щойно стало на самостійний шлях».

Навішування ярликів, лавина нищівної критики, цькування «мистецької» номенклатури, ізоляція... — усе це отруювало життя, спустошувало душу. Однак не це спричинило отой духовний тектонічний розлом, який розділив усе подальше життя на «до» і «після».

Тоді, на вершині своєї слави, вона була глибоко переконана: її мистецтво справжнє. І численні нагороди — підтвердження того. Це вже потім, через роки, вона ув’язнить те словосполуччя, сповнене зеленої наївності, в лапки. І відвернеться від свого знаменитого доробку — все погано... «Весна» — за яку отримала премію, — «щонайчистіший фотографізм, натуралізм і цілковита пасивність», «Ранок» — класика, якою відкривалися тодішні шкільні підручники, — «гидка, антиживописна картина». Навіть «Хліб», яким так пишалася, виявиться плоским, одно-вимірним, фальшивим: «Найпрекрасніша за силою правдивого відчуття, за красою живопису картина Пластова «Жнива», яка експонувалася з «Хлібом», визнана гіршою за мою! А в картині Пластова одне відро з холодною водою й упрілий їздовий у кумачевій сорочці, який жадібно п’є її, дорожче за всю мою творчість. Коли дивишся на картину Пластова, горло пече од полови, яка летить з молотарки, а в мене все-таки плакат».

Отоді й згадалося зауваження сусіда по майстерні: «Ти не здатна зрозуміти, що таке живопис». То була страшна образа. Хоч би там як, а на таке не заслуговувала. А тут ще й Оля — старша донька, вже зріла художниця — надто різко і жорстоко на рішення Тетяни Нилівни самій, без художньої школи, готувати до інституту молодшу Гаяне, кинула в очі: «її не можна віддавати в твої руки».

Невже все марно?! Невже праця всіх попередніх років — сізіфова?! Авжеж, бо ні слава, ні нагороди не роблять митця митцем. Життя змусило змінити ставлення до лаврів слави з «префіксом» СССР. І в прямому і в переносному розумінні: упродовж тривалого часу лавровий вінок, подарований з нагоди творчого ювілею, люто розбирала на страви, аж доки від нього не залишилося й листочка. Відтоді все подальше життя вона шукала втрачене в післявоєнні роки відчуття свого творчого «я». Часом здавалося, що вже й знайшла... Та не впізнавала в нім себе. Так, немов усе життя йшла до омріяної землі, тоді як та була зовсім поряд...

Якось, спостерігаючи за роботою доньки Ольги, Тетяна Нилівна уважно придивилася до її живописної манери... і серце наповнилося забутим тремом: там було все — і глибина тону, і матеріальність кольору, і напружена вібрація полотна. Поряд з Олиними етюдами власні здавалися легковажними, порожніми. Усвідомлення втраченого часу, творчої нереалізації було надто болючим, однак тільки тепер художниця відчула твердь під ногами. Почався новий виток в її житті. Від нав’язливого, наскрізь фальшивого соцреалізму до захоплення національ ною формою, яке, за зізнанням Тетяни Нилівни, почасти межувало із стилізацією, а від етнографізму до декоративності, коли навіть родомін — отруйно-яскрава фарба — здавалася проривом душі... Вона упродовж свого життя пройшла всі ці віхи своєї творчості, аби потім з усією гостротою відчути екстатичну радість повернення. «Почали виникати давно забуті відчуття, — напише згодом у своїм щоденнику Тетяна Нилівна, — відчуття живого, матеріального, красивого живопису, коли фарба перетворюється у дорогоцінну плоть».

Світ вдягався в плоть... феєричну, напівпрозору, летючу... І саме життя, ця екзальтація творчості, видавалася проривом у безкінечність.

Перед художницею відкрилися надзвичайні можливості. Було таке відчуття, ніби світ відкрив суть речей. Як там в Екзюпері — «справжнє невидиме для очей»? Схоже, вона побачила те невидиме...

Її творчість була добре відома справжнім цінителям з-за кордону. Приїжджаючи до Києва, вони прагнули придбати твори Тетяни Яблонської. Однак на запитання, де їх можна хоча б побачити, шанувальникам творчості Тетяни Нилівни однозначно відповідали: «У Третьяковці». Там її картин не знімали, позаяк вони давно стали часткою історії світового мистецтва. Тоді як у нас славнозвісні полотна припадали пилом у музейних запасниках та ще з року в рік відвойовували квартирний простір художниці. Сказано: у своїй батьківщині без пророка. Однак у своїм щоденнику про цю гіркоту душі Тетяна Нилівна не прохопилася ані словом. Задовольняючись виставковим форматом, вона працювала, мов одержима, вона дуже поспішала — мала встигнути все те, що розтратила на манівцях.

Та невдовзі на заваді стала недуга: відмовила права рука. Здавалося, до живопису Тетяна Нилівна вже ніколи не повернеться, проте вона не припиняла боротьби, взяла пензель у ліву руку.

Тепер, коли заповітне мистецтво було зовсім поруч, коли лишилися позаду всі «мотання» і пошуки, вона просто не могла підкоритися долі. Хоча з цього часу світ візуально змалів для неї. Кілька сірих дерев, сіре подвір’я з кількома сірими новобудовами — все, що могла бачити художниця у вікні. Проте вона наповнила його життям, знайшла йому барви, яких шукала душа усі ці роки й не знаходила. Він був живий, пульсуючий, хоча й втиснутий у площину вікна. У поезії є напівжартівливий термін — «завіконна поезія». Хоч він і напівжартівливий — поети самоіроні-чний народ, — однак за ним приховано особливе, неповторне відчуття світу, відчуття сенсу життя, його запаморочливої глибини. Тетяна Яблонська щось подібне створила в живописі. її візуально малий світ вікна проектувався на глибинне і всеосяжне. Сьогодні за вікном дихала в «імпрісіоністичних туманах» весна, а завтра в шиби сту-кала голими галузками осінь... І тільки літо, здається, минало непомітним... Бо занадто швидко минало, не даючи можливості для самозаглиблення. Через відмову правої руки Тетяна Нилівна навчилася писати лівою. Потім довелося пересісти в інвалідне крісло. І все ж вона не припиняла «керувати процесом». Своєю палицею, яку жартома називала дистанційним управлінням, підсовувала до себе мольберт, довго змішувала фарби і так само довго вдивлялася у площину мольберта... Донька ставила на вікно мамині улюблені речі, якісь милі серцю атрибути домашнього побуту — і починалася робота.

Останній натюрморт художниці — зворушливі сині дзвоники на тлі вікна. Тетяна Нилівна написала його вранці, а ввечері її не стало. Вона пішла, залишивши нам, кого зоставила на цій землі сущій, дивне й гірке відчуття: ніби невидима рука наглухо зачинила вікно...