Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОНЕВОЛЕНИЙ ДУХ КВИЛИТЬ ВОЛЕЮ...

Так, вочевидь, читається і сприймається умонастрій «кубанського» числа «Пам’яток України» — наукового часопису (№ 3— 4, 2005), який уже понад півтора десятиліття опікується українською долею за межами сучасної України.

А саме — переймається матеріальною та духовною культурою тих українців на споконвічних етнічних землях, які не ввійшли до складу нинішньої держави, або які мешкають у місцях компактного проживання переселенців по світах. З-поміж спеціальних видань, присвячених Далекосхідній Україні — Зеленому Клину (1990, № 4 — 1991, № 1; 1993, № 1—6), Пряшівщині (Словаччина) (1992, № 1), Холмщині, Підляшшю, Надсянню, Лемківщині (Польща) (1995, № 3), Берестейщині (Білорусь) (2002, № 3—4), Північній Гетьманщині — Стародубщині (2005, №1), це число часопису вирізняється незвичайним об’єктом наукового дослідження — козацькою Україною на Кубані, яку населяють нащадки Війська Запорозького Низового. Доля цього нашого квіту у російському світі показово трагічна: найуславленіша звитяжна верства українського лицарства у XX столітті зазнала мовно-культурного гноблення, її фізично знищено розкозачуванням, депортаціями, колективізаціями, голодоморами. Вона не має права на рідну українську мову й донині. 1792 року запорозькі козаки переселилися на Кубань, «подаровану» їм Катериною II, але через 140 років не вижили у своїх нащадках за умови більшовицького тоталітаризму.

Науковий журнал зазвичай уникає політики, але не в змозі позбутися її зовсім. Українська держава виявляє цілковиту байдужість до долі кубанських українців: «Генеральне консульство України розміщено не в Краснодар, а в Ростові-на-Дону, при цьому знехтувано і звернення українських громад Кубані в цій справі, і прохання адміністрації Краснодарського краю...» Може, чесна кваліфікація взаємин між Україною і Кубанню вплине на розв’язання невирішених проблем? І між Україною та Росією налагодяться хоча б такі відносини, як між Україною і Польщею за останні 12 років, вже після польової експедиції наукового видання у першій половині 90-х? На це спрямовується редакційна політика «Пам’яток України».

Передумовою українсько-російського діалогу може стати визнання Росією кубанської «балачки» як місцевої говірки української мови, якою донині «балакає» значна частина населення Кубані, однак «не має змоги ні вчитися рідною мовою, ні читати українські книжки, часописи й газети, ні навіть офіційно називатися українцями». Особливості кубанської мови ще 1927 року розглянув український мовознавець і літературознавець Михайло Садиленко і дійшов висновку, що «кубанський говір... з цілковитою підставою можна вважати найбільш чистою і найбільш збереженою частиною української мови...»

На жаль, наукові й політичні набутки 80-річної давнини після епохи тоталітаризму нині все ще недосяжні для пострадянської Росії: під тиском, очевидно ж, офіційної політики частина кубанських авторів, а серед них і науковці, обстоюють думку про кубанських козаків як відрубну від української та російської націй етнічну спільноту, а відтак нехтують українською літературною мовою і належністю до українського народу.

На початку XX століття Кубань була тісно пов’язана з Україною народними традиціями та культурою; чимало діячів і починань загальноукраїнського обширу народилося в цьому козацькому краю. Тут визріла ідея створення українського банку в Києві; громадські діячі Кубані виступали із загальноукраїнськими ініціативами і ставили далекосяжні завдання національного відродження краю. Це підтвердили буремні події 1917 — 1920 pp., а засвідчують матеріали епістолярної спадщини, зокрема листи кубанців до М.Грушевського, документи про зв’язки Української Автокефальної Православної Церкви з кубанськими українцями в середині 20-х років, перебування Миколи Міхновського на Кубані, шлях Михайла Теліги — майбутнього чоловіка Олени Теліги до пробудження власної національної свідомості («Як я став свідомим українцем»). Тож антинародний більшовицький режим невипадково вчинив геноцид носіїв ідеї свободи і незалежності — козацької України на Кубані в 1932 — 1933 pp., виморивши голодомором населення, депортувавши інших і розкозачивши та розселянивши край.

Про це репортаж Петра Волиняка «Кубань — земля українська, козача...», що вперше побачив світ 1948 року в Буенос-Айресі, свідчення Василя Барки «Кубанський голо-кост» (публікація В. Чумаченка), щоденники Івана Полежаева (1930-ті роки, станиця Уманська). Усі вони намагаються осягти історичну трагедію, «чого в СССР і пса гірчицю їсти навчать, ще й вилизувати примусять... але ми не розуміємо цього складного процесу творення «нової людини нашого часу» й наївно ламаємо голови: чим пояснити таке терпіння народів цілих, а не лише одиниць?» Утім, цього не зрозумів увесь білий світ, а не лише Україна з Кубанню. «Народовбивство 1932—1934 років дістало камуфляж, організований на міжнародну міру, мабуть, за допомогою якогось осередку, теж заширмованого», — здогадувався мистець Василь Барка.

«Голос кубанця на захист української культури та мови» — лист за підписом мешканця станиці Отрадної Краснодарського краю РРФСР Петра Горбача, який у березні 1962 року надійшов до Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького і на широкому тлі висвітлив жалюгідний стан і української радянської державності, і української справи на Кубані. Цей документ доби засвідчує: «і в роки безоглядного зросійщування, національного зне-важування й заборон знаходилися люди з громадянською відвагою, яким боліла доля кубанських українців, а водночас доля України, її мови та культури, і вони пробували в міру можливості діяти».

Як діяли українці у найкращих традиціях своєї культури за межами колишнього СРСР, свідчить «Американський слід» у долі наукового архіву Федора Щербини: від гіпотези до підтвердження її» Бріана Боука та Віктора Чумаченка. Зазвичай такі спеціалізовані видання «Пам’яток України» набувають значення «енциклопедії проблеми». Підмурівок кубанського числа становлять дослідження «Кубанський герб» Миколи Битинського, українського геральдиста, графіка, поета, підполковника армії УНР, розвідки сучасних вчених «Традиції Запорозької Січі у забудові Катеринодара й Тамані» Володимира Ленченка, «Дещо про пам’ятки української сакральної архітектури Кубані» Василя Слободяна та «Маловідома сторінка історії козацького портрета» Володимира Александровича. А ще — ще не друкована «Записка про документи й клейноди Кубанського козачого війська» з американської частини архіву Ф.Щербини, повернення на сторінки історії України імені Степана Ерастова — визначного організатора українського національного руху на Кубані XX століття («Спогади»), «Покажчик публікацій Віктора Чумаченка з українознавства». Не тільки наукового, а й суспільного значення у поточному культурно-історичному контексті набувають анотований огляд публікацій «Сучасна україніка на Кубані» Олеся Федорука та «Пісенна спадщина українців Кубані в друкованих джерелах» Надії Супрун-Яремко».

Олександр НЕЖИВИЙ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com