Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СУБОТНІ ПОСИДЕНЬКИ

Бодай чи не вперше за 15 років існування Третьої української республіки українці збагнули всю небезпеку, яку приховує у собі поміркованість.

Ця поміркованість вже викликала до життя з пекла та з решти нижчих світів і регіоналів, і москвофілів, і любих друзів та подруг — і з косами, і без. А вся ця строката потолоч любить Україну лише як сніданок. Щоправда, тішить, що травоїдні українці таки вирішили порозумітися з тими своїми співвітчизниками, яких ще не так давно вважали фашистами, антисемітами та просто хуліганами. Саме через це й відбулося приєднання до Всеукраїнської Народної Ради таких людей, як Павло Мовчан зі своєю кумедною «Просвітою» та вічний Дон Кіхот української політики Юрій Костенко зі своєю враз-ливою та вкрай сентиментальною Українською Народною Партією. Збори Всеукраїнської Народної Ради, по-кликані згуртувати українців задля порятунку Вітчизни, відбулися 16 червня 2006 року в Українському домі.

Одним із засновників та фактично генератором ідеї створення Всеукраїнської Народної Ради був Кирило Стеценко, нащадок шляхетного українського роду, людина, яка не належить ані до лібералів, ані до професійних українців-скигліїв. З огляду на це Всеукраїнська Народна Рада мала б стати гідною відповіддю пекельному наступу проти українства. Однак вже згадані вище архітектори національної поразки примудрилися присмоктатися з вправністю хижих п’явок до Всеукраїнської Народної Ради та перетворили засідання штабу національного опору на репетицію малоросійського водевілю. Утім, про все по порядку.

16 червня видалося на диво спекотним та задушливим днем. З поліських низин на Київ насувалися дощові хмари. Повітря було важким і млосним. Понад входом до Українського дому висіло велике гасло: «Захисти Україну — і вона захистить тебе». Щоправда, гасло те було написано дуже химерними літерами — наприклад, літера «В» у слові «вона» разюче нагадувала літеру «З», що не могло не викликати в учасників зібрання цілої низки неоднозначних асоціацій. На зібранні були присутні культові особи сучасної української культури та контркультури. Охорону заходу, який в інтернеті піддали анафемі та запропонували зірвати гаркаві київські антифа, здійснювали веселі хлопці з УНА-УНСО, на яких дещо гнітюче враження справляла загальна трохи фольклорна, трохи бюрократична атмосфера зборів. Неприємно вразило те, що організатори не запросили представників Української Консервативної партії та Української націонал-трудової партії, хоча окремі представники УКП все ж таки були в залі.

Від 11 до 15 години, за винятками виступів Кирила Стеценка, Юрія Іллєнка та заступника голови виконкому УНА-УНСО, політв’язня кучмівського режиму Миколи Карп’юка, почути щось розумне та мужнє було годі. Скиглії знову взяли гору. Хіба що юдофіл Павличко, від якого на три метри летіла піна праведного обурення, закликав боротися за... українську Україну. Мабуть, на сонці перегрівся або Бураковський перестав надсилати зі Штатів бакси через Western Union. Решта промовців не закликали ні до чого конкретного, а лише скаржилися, що Україну хочуть знищити. Хотілося нагадати їм, що життя — це суцільне бойовище, тому не варто обурюватися фактом існування ворога — його треба знищувати. Після зборів їхні учасники вишикувалися на сходах Українського дому та провели невеличкий мітинг, після чого хор «Гомін» з притаманною йому майстерністю виконав пісні українського спротиву 1940-х. Невдовзі до мітингу приєдналися молоді хлопці з КУНу, які поверталися після пікетувань російського посольства та президентського секретаріату. КУНівці виявилися веселими та спортивними юнаками та юнками, геть не схожими на свого мерсе-десолюбивого керманича. У юрмі точилися цікаві розмови. Представники української інтелігенції та представники молодіжних радикальних організацій дуже швидко знаходили спільну мову. І професура, і унсовська боївка були переконані, що збори, які щойно закінчилися, — пусте марнування часу. «Ліпше замість Павличка у президії був би Щокін», — сказав сивоусий шляхетний чоловік. Як то кажуть, додати нема чого.

Тарас МАХНО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com