Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТЕРНОВИЙ ШЛЯХ АНАТОЛІЯ КОЦЮБИ

У квітні світ відзначив сумну дату — Міжнародний день визволення в’язнів концтаборів.

У ці весняні дні ще мало говорили й писали про колишніх в’язнів німецьких таборів смерті. Підраховано, що в Дахау, Бухенвальді, Освенцимі загинуло 12 млн людей із 30 країн світу. Там навіть зберегли катівні — зробили з них музеї, щоб нагадували всьому людству, до чого призводить людська байдужість і душевна сліпота.

А в нас? Донині ми навіть приблизно не знаємо кількості жертв комуністичного режиму, розстріляних і закатованих. Не знаємо місць їхніх поховань. Потрібен і в Києві такий музей, як за кордоном. Щось на кшталт «Концтабори КПРС і підручні знаряддя катів НКВС».

Коцюба Анатолій Тарасович, українець, народився 21.09.1945 р. на засланні, в Амурській області, в родині політв’язнів, міфічних «ворогів» міфічного «радянського» народу. Він прожив дуже нелегке життя, але завжди твердо торував визначену Всевишнім і ще кимось свою стражденну дорогу.

Його батько, безневинно репресований Тарас Коцюба, заледве пережив виснажливі каторжні роботи на півночі Амурської області, тяжкі хвороби, шпиталь. 1942 року, як і багато інших засуджених, домагався відправки на фронт та йому відмовили, запропонували бути агрономом. За два роки так підняв занедбане господарство, що родюча земля дала небачені раніше врожаї. За це керівництво Хабаровського краю наприкінці 1944 р. перевело засуджену дружину з Магадана до нього. А вже 21.09. 1945 року в селищі Іванівськ Мазанівського району Амурської області народився Анатолій.

Після закінчення терміну ув’язнення вирок змінили на «довічне поселення» під Хабаровськом. 1951 року в зв’язку з подіями в Кореї Тараса Коцюбу направили в Красноярський край, м. Ігарка, ще пізніше — в Туруханський край. Тут, на березі Єнісея, родина зустріла смерть «вождя всіх народів» і, як багато хто, щиро плакала, бо не знала, що і як буде далі. Потім було літо 1953 року, коли аж до льодоставу катери тягли баржі зі звільненими від відбуття покарання кримінальниками. Та засуджених за ст. 58 це не стосувалося. Аж влітку 1959 року прийшов дозвіл повернутися до Києва. Батько працював старшим науковим співробітником в Інституті економіки АН України, став доктором економічних наук. У листопаді 1960 року йому дали двокімнатну квартиру— «хрущовку», де зараз і мешкає син «ворога народу» Коцюба Анатолій Тарасович. А сам Коцюба Тарас Ясонович помер 13.02.1979 року від застарілих табірних хвороб.

Дворянин і син «ворога народу» Коцюба Анатолій Тарасович брав участь у створенні першого комп’ютера.

Перший персональний комп’ютер було створено українськими вченими під керівництвом академіка Віктора Глушкова з участю Коцюби Анатолія Тара-совича. Цей унікальний витвір людського розуму пізніше за вказівкою КПРС продали США за 25 000 доларів. Американці розібрали його на найменші запчастини і після того почали створювати свої персональні комп’ютери.

Згадує Анатолій Тарасович: «У родині в моїй присутності ніколи не вели розмов на політичні теми — мабуть, щоб уникнути неприємностей. Пізніше я дізнався, що батька засудили за надуманим звинуваченням про участь у розмові, яка мала терористичний характер. Із чотирнадцяти засуджених за «контрреволюційною» справою живими повернулися лише троє.

Мама розповідала, що їхала 1937 року до Сибіру — до місця позбавлення волі — потягом, у якому було 2 000 осіб жінок — «членів сімей ворогів народу». Серед них — дружини, діти, родичі партійної верхівки. Як-от сестри воєначальника Якіра. Перший рік покарання мешкала в Омську. З ними влада не знала, що робити. Харчування як такого не було. їсти доводилося недоїдки, що залишилися після в’язнів сусідньої чоловічої тюрми. Масово вимирали. Спали на нарах в три поверхи, лежати можна було лише на одному боці. На кожну бранку — 30—35 см дощатих нар. А підлогою суцільно бігали щурі. Почалася цинга. Рятував відвар хвої...

З раннього підневільного дитинства добре пам’ятаю річку Уссурі біля Хабаровська, гасіння лісової пожежі і ще... полонених японців та їхніх конвоїрів. Вони навіть піклувалися за мене: «Мадам! Маленькій туди пісьов!» 1950 року їх відправили на батьківщину.

Минув час і довелося думати про хліб насущний. Через судимість батьків двічі не прийняли до партії. Адже без членства в ній годі було й думати про кар’єру. У моєму інституті для мене не знайшлося місця в аспірантурі. Став кандидатом фізико-математичних наук «на стороні». Для цього змушений був вивчати, як плавиться сталь. З цією метою часто аспірантом їздив до Кривого Рогу.

За посадами не бігав, займався наукою, просто працював.

У сім’ї панувала двомовність. Тато говорив ук-раїнською мовою, мама — лише російською. Українську я опанував дуже швидко.

Реабілітований був лише 1999 року. Жодного зла у душі ні на кого не тримаю, адже я — віруюча людина.

У квітні 1976 року перейшов на роботу в НДЧ Київського університету з власною тематикою — про властивості фурфуролу — та задля розробки нової теорії розчинів. Займався програмуванням та виконанням замовлень військової промисловості».

Фактично Анатолій Коцюба створив нову теорію багатокомпонентних розчинів, але впровадження її в навчальний процес хімічного факультету університету наштовхнулося на нездоланний спротив професури кафедри фізичної хімії, бо з прийняттям на озброєння нової теорії розчинів вони змушені були б переробити самих себе та ті концепції, які сповідували все попереднє життя.

16 серпня 1996 р. лікарі зафіксували клінічну смерть Анатолія Тарасовича. Однак він вижив. Повернувся з того світу через чотири хвилини. З того часу відчуває себе зовсім іншою людиною.

Звісно, якби А.Коцюба був не з родини репресованих і членом КПРС, то досяг би немалих висот. Однак він не був опорою диктаторському режиму. Тому й належно не фінансували його наукових праць, тому й не мав він моральної підтримки. Людина далеко не похилого віку, він ще й досі переповнений ідеями і може знадобитися вітчизняній науці. Однак не «покликаний». Та й хіба він один...

Валентин ГЕРГЕЛЬ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com