ГІРКИЙ ПРИСМАК СВЯТ

Хай там як, але Україна поділена, і не лише за політико-географічно-мовно-культурницькими суперечностями. Невидимі кордони пролягають в офісах, панельних будинках, університетських аудиторіях, навіть у багатьох родинах.

Для когось Покрова — не тільки християнське свято, а й день створення УПА, для когось — ще й День пам’яті жертв націоналістичного терору, для когось — просто осінній день, коли на траві й листі з’являється перший іній. Так само по-різному громадяни нашої країни по-трактовують і 30 червня. Хоча для більшості мешканців Києва — це просто останній день першого місяця літа (цього року дуже задушливого та дуже дощового першого місяця літа), коли на дачах достигає полуниця і прогріваються завжди зимні води Дніпра-Славути. Особливо втаємниченим з москвофільського та чавунного-ловосовітського боку цей день дає черговий привід ототожнити сучасний ук-раїнський національно-визвольний рух з німецьким консервативно-революційним проектом середини минулого століття на радість синагозі Бродського. Для представників вже згаданого нинішнього українського національно-визвольного руху в усій його строкатості цей день неоднозначний. Занадто небуденним він був на кривавій та довгій українській дорозі від мороку до сонця.

30 червня 1941 року представники революційної фракції Організації Українських Націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою проголосили у Львові створення Української держави. В очах професійного українофоба, який живе у просторі пекельного трикутника «чорносотенство — ПСПУ — євразійський союз молоді», такий крок трактується як зрада, здійснена за допомогою німецьких багнетів. Що ж до зради, то оунівці ніяк не могли зраджувати сталінський режим, бо не присягали йому на вірність. До того ж заповнені мертвими тілами рови та криниці, депортації до Сибіру та інші ординські розваги не сприяли популярності радянської влади по той берег Збруча. Західні українці — народ непокірний і не потерплять жорстокого ставлення до себе. Про німецькі багнети також краще мовчати. Батальйон «Нахтігаль» увійшов до Львова раніше за німецькі війська. Формування українського державного правління та акт проголошення Української держави відбувалися без будь-якого погодження з німцями. Не зайве нагадати, що невдовзі після проголошення Української держави та створення державного правління німці заарештували та відправили до концтабору Степана Бандеру та його однодумців. Безумовно, саме цей історичний факт дає нашим ворогам привід для зловтіхи. Ми ж, своєю чергою, маємо віддати шану загиблим героям та вкотре замислитися над тим, до чого призводять сподівання галицьких гарібальді та над-дніпрянських мадзіні на допомогу зовні. Що й казати, пошук союзників — добра справа, але без надмірного ідеалізму, притаманного вітчизняним революціонерам. До тієї ж пастки, що й Степан Бандера та Ярослав Стецько, свого часу потрапили Іван Гонта та Максим Залізняк, коли росіяни, які начебто були їхніми союзниками, підступом захопили та віддали на поталу ляхам одного з керманичів Коліївщини, а іншого заслали до Сибіру. Це опоганення дружнього столу, ці виготовлені Юдою Іскаріотським чортові граблі — постійний атрибут нашої новітньої історії. На ці чортові граблі наступлять пілсудчики та поділять Україну з більшовиками по Збручу (за спиною УНР, що захлинається кров'ю), аби менш як за двадцять років побачити загибель та поділ власної чергової Речі Посполитої. Братський оунівський стіл опоганять прусські фельдфебелі, які програють війну на Східному фронті і закінчать життя на нюрнберзькій шибениці. На початку 90-х з піною біля рота представники закордонних частин ОУН переконуватимуть українців відмовитися від ядерної зброї та підтримати Кравчука, аби потім, на початку 90-х, шахрайський режим, який вони так захищали, відмовив їм у в’їзних візах до України. І, на жаль, цей сумний перелік можна продовжува ти. Невіра у власну силу — це чавунне ядро, прикуте до наших ніг, яке не дає нам рухатися вперед. Чому Фенікс, що постає з попелу, саме нам, а не нашим ворогам, бачиться дрібненьким горобчиком?!

Орієнтуватися на союзницьку допомогу Україна почала ще за часів Богдана Хмельницького. Маючи унікальну націю-армію, по будовану на добірному православному фундаменталізмі та питомій вій ськовій культурі, той, чий пам’ятник нині бовваніє навпроти Софії Київської, замість пронестися вог ненним торнадо по Вар шаві та напоїти козацьких коней з Тибру чи то з Москви-ріки вдався до складних геополітичних кульбітів та гамбітів, які й залишив у спадок своїм нащадкам. Це хибне ба жання знайти якогось дурня, який тягатиме задля нас каштани з вогню (адже ми самі боїмося попекти руки), лягло в основу зовнішньої політики та геополітичних доктрин і українських військових диктатур XVII — XVIII століть і Другого гетьманату разом з трьома українськими республіками у XX столітті. На превеликий жаль, згодом дурень виявляється розумником, який, витягши з вогню каштани, жбурляє до вогнища нас, лишаючи каштани для себе. Мабуть, після усіх цих Переяс лавських рад, Андрусівських та Ризьких мирних договорів, після московських, брюссельських та вашингтонських ляпасів — хай їм трясця! — настав час по вірити, що Україна все ж таки є гравцем, а не шахо вою фігурою. Інакше, панове-товариство, нас очі кує навіть не сумне май бутнє, а просто зникнення. Про це варто пам’ятати, згадуючи те, що сталося 30 червня у княжому місті Лева, 65 років тому.