Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТЕАТР - НЕ ДЛЯ ВСІХ ОХОЧИХ

Числа

Український театр тотально денаціоналізований. І за останні років десять жодних змін. У репертуарах театрів Львівського міжобласного відділення 38% становить західноєвропейська драматургія, 41, 8% — українська, решта — російська; у театрах Донецького регіону 36, 5% — західноєвропейська драматургія; 28% — російська; 20% — українська; у театрах  Харківського відділення 44,2% — західноєвропейські п’єси; 37,5% — російські, 14% — українські. У театрах Криму 50% — драматургія західноєвропейська, 50% — російська з українською. (Серед прем’єр Українського музичного театру в Криму чотири з семи прем’єр — західноєвропейські тексти, дві вистави — за російськими і тільки одна прем’єра за українською драматургією, а серед прем’єр Російського драматичного театру зарубіжна класика займає — 3 із 12-ти, російська драма — 6 із 12-ти і навіть є одна постановка за українською п’єсою.) У Дніпропетровському міжобласному відділенні у списку прем’єр 2003—2004 року 58% займає західноєвропейська драматургія. В українському театрі вже з десять років жодних змін. Наведені цифри не стосуються оперних театрів, де репертуар зазвичай майже стовідсотково із зарубіжної класики. Як бачимо з цих пропорцій, серед української драматургії в афішах переважає класика. В основному — комедії.

Охарактеризувати понад сотню різних театрів, тридцять з яких столичні, можна одним словом — розважальні. Комедії та мелодрами навіть у серйозних академічних драматичних театрах займають приблизно 70% репертуару. Ці відсотки характерні й для Києва, однак у київських театрах набагато більше зарубіжної драматургії. Афіші ж обласних музично-драматичних театрів просто вражають одноманітністю. У чому ж причини саме такого стану українського театру.

Причина перша

Відсутність державної політики в театральній сфері. То ж і маємо суцільну розважальність, тотальну аполітичність, зденаціоналізованість українського театру. Адже тільки сучасні тексти про рідні життєві реалії роблять його справді гострим. Театр втратив головну свою функцію — соціальну.

Відсоток сучасної української драматургій в репертуарній афіші такий незначний та нестабільний, що його навіть важко визначити. Хоча в Україні нараховується близько 40 драматургів, серед яких багато молодих, або відносно молодих, вони не мають впливу на театральний процес. З ініціативи голови Федерації українських драматургів Надії Мірошниченко та за допомогою різних фондів упродовж останніх трьох років видано три збірки драматичних творів. Більшість з цих текстів ніколи не бачили сцени. Українських режисерів мало цікавлять живі українські автори. Живим драматургам потрібно платити гонорари, чого не вимагають вічно живі класики. З іншого боку — хоча в деяких активних авторів уже нараховується по 20—30 постановок, вони зазвичай не мають великого успіху. До розвалу СРСР Міністерство культури закуповувало п’єси. Для цього в його театральному відділі працювало 5—7 спеціалістів з драматургії, які замовляли рецензії ширшому колу спеціалістів і вперто шукали молоді таланти. Зараз там один спеціаліст, якому хронічно не вистачає роботи.

Навіть найуспішніший український автор, який сам собі продюсер, має в середньому 1—2 постановки на рік. Ухвалення Верховною Радою «Закону про театр» нічого не змінило. Немає школи драматургії. Жодний вищий навчальний заклад не готує драматургів, а практика майстер-класів в Україні ще не настільки прижилася. Існує розрив школи. Старих професіоналів немає в живих, однак якби вони й могли чогось навчити, то це була б «добре зроблена п’єса» в рамках соцреалізму, а новий час вимагає нових форм.

В Україні з середовища молодих режисерів та драматургів ще не сформувалася банда диких однодумців, так, як у всіх порядних західноєвропейських країнах, навіть у Росії. І це чи не єдина надія.

Причина друга

Немає державної політики щодо пошукової формотворчої режисури. А тому театр втратив мистецьку, естетичну функцію.

Пошуковий, експериментальний театр,театр як наука, як лабораторія в Україні, на жаль, фактично відсутній. Андрій Жолдак, у якого нині контракт з Берлінським театром Фольксбюне, — один з винятків з цього правила. Є й інші винятки — наприклад, режисер Володимир Кучинський зі Львова. Є спроби чи не в кожного з режисерів експериментувати в окремих виставах. Однак їхня пошукова робота не має системного характеру. Кожна з пошукових робіт — вдалих чи ні — існування всупереч системі. Немає заходів підтримки такого роду театру. У 90-х роках минулого століття тільки в Києві виникло більш як 100 театрів-студій, але їх не підтримали належним чином, тож вижили лише ті, які зійшли на розважальний репертуар: «Браво», «Колесо».

Деякі трималися тривалий час, і ось торік розпалося аж два найвідоміші колективи: Молодіжний театр імені Леся Курбаса у Львові (режисер В.Кучинський) та Експериментальний театр при Києво-Могилянській Академії, заснований відомим експериментатором 90-х, режисером Більченком, який давно  втік у  Сполучені Штати, а наснажені ним вперті актори винаходили щось і далі.

Причина третя

Немає державної політики щодо науки про театр. Театр втратив повчальну функцію.

Усі найвідоміші теоретики театру минулого століття — це режисери-практики. Театрознавці тільки літературно відшліфовували їхні теорії та видавали монографії й підручники для студентів та всіх зацікавлених. А тому відсутність пошукової режисури в Україні потягла за собою кризу театральної теорії. Театральні критики не мають що передавати від практиків до публіки, а саме в цьому їхня основна функція: у вихованні глядача, у спрямовуванні його уваги на сучасні естетичні знахідки, на вдалі наукові винаходи режисерів, акторів, сценографів, театральних композиторів. Критики ж в основному займаються непрямою рекламою театральних проектів. Часто, аби безплатно пролізти на вистави чужих зірок, несуть поперед себе опубліковані анонси. Театрознавці-теоретики не можуть розвивати свої теорії за чужим пережованим матеріалом, викладеним в основному в словнику француза Паві. Та навіть якби існували переклади базових праць всіх західноєвропейських теоретиків — це не вирішило б наших проблем, бо первинні, свіжі теорії у театрознавстві з’являються вслід за свіжими ідеями у національній режисурі.

В Україні багато висококваліфікованих театрознавців-істориків, здатних по-новому осмислити історію нашого театру. Однак і досі немає нового академічного багатотомного видання з історії українського театру. Студенти театральних ВНЗ і досі навчаються за підручниками, де драматург Володимир Винниченко бовваніє як ворог народу, а видатний театральний діяч Симон Петлюра взагалі не згадується.

Чому так? У мене свої здогади: майже всі най-сильніші історики театру сконцентровані на кафедрі театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого та у театральних музеях України, а три мільйони гривень з бюджету виділили чомусь Інституту проблем сучасного мистецтва, де у театральному відділі — одна людина, яка до «перебудови» цікавилася тільки театральною ленініаною. А все тому, що питання фінансування найважливіших, найпотрібніших нау-кових проектів вирішує той чи інший фаворит при боці високопосадовця.

Причина четверта

Немає державної стратегії у кадрових змінах.

Такі відносно молоді (до сорока і трохи після) режисери, як Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Мирослав Гринишин, Андрій Приходько, Дмитро Лазоркота ін., активно працюють як чергові режисери в котромусь із київських театрів і ставлять окремі п’єси в інших містах. Зазвичай режисери цього покоління самі собі не господарі, над кожним — старший головний режисер якогось з театрів. У них є добрий творчий досвід, проте немає досвіду керівництва театром як організацією. Так, хоча Національний український драматичний театр імені І.Франка давно функціонує без головного режисера (тут художнім керівником працює провідний актор Богдан Ступка), адміністра-ція із семи директорів (!) навряд чи допустить найближчим часом когось із названих режисерів у ке-рівники. Потрібен конкурс. Адміністратори перетворюють театри на якийсь свій приватний підпільний бізнес, куди бояться впус-кати чужих, непідвладних їхньому впливу молодих творчих людей.

Так чому ж зали заповнені?

Серед регіональних театрів найвища відвідуваність у Донецькому обласному музично-драматичному українському театрі (художній керівник — Марк Бровун). За даними Донецького міжобласного відділення Спілки театральних діячів, 67% глядачів регіону — це глядачі цього театру. Особливо висока заповненість залів у Києві. Вона забезпечується легким репертуаром та великою кількістю прем’єр. Там, де театри нехтують двома принципа-ми (велика кількість прем’єр та розважальна енергія видовища), — відвідуваність низька. Хоч як дивно, показник відвідування найнижчий у Харківському театрі імені Т.Шевченка, де головним режисером був Андрій Жолдак. Причина радше в тому, що його скандальні експериментальні вистави великого формату подивилися вже всі охочі, а репертуар театру не поповнився. Кількість вистав репертуару не більш як 20.

Одначе коли театр рухатиметься в тому ж напрямку розважальності — він остаточно втратить художній смак, а публіка цей смак до того часу здобуде. Зараз у Києві величезний наплив людей, які в дитинстві не бували в театрі. Я маю на увазі тих заробітчан із сіл і містечок, яких жоден з мерів не додумався хоча б приблизно порахувати. І ось театр, орієнтований лише на цю масу, не помічає інтересів інших кіл суспільства. Інтереси людей розумової праці — не обов’язково гуманітаріїв — просто ігноруються.

Не забуваймо, що в тих країнах, куди ми так вперто намагаємося потрапити — чи поодинці, чи цілою державою, — театри (як і інші мистецькі та спортивні задоволення) існують для людей з будь-якими вадами, не кажучи вже про гіпертрофовані смак та інтелект.

Валентина ГРИЦУК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com