ПАРАД СТАРИХ НОВИХ ПРІОРИТЕТІВ

На Всеукраїнських зборах депутатів усіх рівнів лідер регіоналів Віктор Янукович заявив, що необхідно прийняти закон про основи внутрішньої і зовнішньої політики України.

Він зазначив, що в цьому нормативно-правовому акті мають бути відбитими всі аспекти дії влади і пріоритети України. За його словами, окремо необхідно приділити увагу такому гострому і важливому питанню, як відносини з Росією. Ті проблеми, наголосив він, які особливо хвилюють суспільство, мають бути винесеними на Всеукраїнський референдум. Передусім це стосується зовнішньої політики держави, зокрема  вступу нашої країни до НАТО.

Претендент на прем’єрство не лише зайвий раз озвучив базову ідею новонародженої більшості, а й продекларував поновлені пріоритети  зовнішньої політики держави вже у найближчій перспективі. 

Зрозуміло, що опозиція (в особі будь-якої якої партійної сили) протиставлятиме обіймам «старшого брата» євроінтеграційні цінності. Тим паче, що поступ України до ЄС чітко окреслено у відповідному документі помаранчевих. Та чи слугуватиме він, бодай дискусійно, переконливою противагою проросійській орієнтації опонентів, які повертаються до влади? З великим сумом доводиться констатувати, що надій на це практично немає. Поки що. 

Жодних сумнівів, що опозиція грунтуватиметься на своєму прагненні перетворити Україну в «рівноправного члена співдружності розвинених європейських держав». Нині це може означати або вступ до Європейського Союзу, або до ЄЕП, або приєднання до Європейської зони вільної торгівлі. Інших «співдружностей» на європейських теренах не спостерігається.

А от наскільки така планка досяжна - питання риторичне. Оскільки навіть створення зони вільної торгівлі з ЄС, за оцінками компетентних експертів, займе в України в середньому близько десяти років після підписання відповідної угоди. Така ж угода, своєю чергою, може бути підписана не раніше, ніж Україна вступить до СОТ. Чи потрапимо до Світової організації торгівлі цьогоріч - теж питання.

Також викликає сумнів недавній намір побудувати в Україні «публічну адміністрацію європейського зразка». Мені, приміром, нічого невідомо про таку, адже організація місцевої і центральної влади в Греції, Великій Британії, Німеччині, Іспанії і Фінляндії так відрізняється, що говорити про «європейський зразок» як мінімум некоректно. До того ж терміна «публічна адміністрація» в українській конституційній термінології немає. Це лише неадаптована до українських реалій калька з англійської «publіc admіnіstratіon».

Можна спрогнозувати й те, що в арсеналі обіцянок на європейське майбутнє збережеться теоретично обумовлена обіцянка довести «умови реалізації людського потенціалу України відповідно до європейських стандартів». Що таке «європейські стандарти умов реалізації людського потенціалу» - також загадка. Гадаю, перед тим, як таке декларувати, варто було б поспілкуватися з українськими заробітчанами, хоча б з тими з них, хто легально працює на європейських теренах. Вони розповіли б багато цікавого про «європейський стандарт умов реалізації людського потенціалу». А ще поцікавитися б у них про відсоток неписьменних (я вже мовчу про середню освіту громадян, приміром, Франції або Португалії).

Ще хотілося б застерегти послідовників євроінтеграційних процесів (саме тому, що європейські уподобання України продиктовані реаліями сучасного світу, і попри всі спроби рухатися в протилежному напрямку вони перемагатимуть) від раніше намічених планів здійснювати стабільну і раціональну податкову політику, зокрема через «адаптацію елементів податкового законодавства України до законодавства ЄС». Термін «елементи законодавства» у цьому контексті показовий і загрожує ще більшою еклектикою національного податкового законодавства в майбутньому - ні в українському законодавстві, ні в юридичній науці його просто немає.

Проте головне не тут. На рівні ЄС урегульовано лише такі податки: ПДВ, акцизні збори, податок на дивіденди і збільшення капіталу господарчих товариств, інше - дискредитація національного законодавства. Логіка єдиного «загальноєвропейського» регулювання в податковій сфері підлягає логіці функціонування єдиного ринку і власних коштів бюджету ЄС. У чому сенс перенесення цих норм на український грунт без перспективи членства в Євросоюзі в найближчому (схоже, й віддаленому) майбутньому, відверто кажучи, не зрозуміло.

Ще дуже показовий хибний приклад. Серед пріоритетів зовнішньої політики донедавна на перше місце ставили досягнення повноправного членства в Європейському Союзі. Це погляд на речі крізь рожеві окуляри. Все-таки європейська інтеграція - не футбол, у якому іноді трапляються дива, коли результат збірної України на чемпіонаті світу аналогічний результату збірних Бразилії, Англії й Аргентини. Якщо згадати хронологію останнього розширення ЄС, то побачимо, що з моменту подачі офіційної заявки на вступ і приєднання кандидата до Союзу минало від 8 (для Словенії) до 14 (для Кіпру і Мальти) років. Знову ж таки нагадаю, що Україна дотепер багато говорила про бажання вступити в Євросоюз, але так і не подала Брюсселю офіційного клопотання про початок вступної процедури. Хоча від дати проголошення євроінтеграції основною стратегічною метою країни минуло вісім років! Так, швидко плине час.

Напевно, варто зупинитися на ще одній симптоматичній аберації. Європейську інтеграцію чомусь зараховано до пріоритетів саме зовнішньої політики. Однак простий аналіз ситуації в ЄС підштовхує до однозначного висновку: в найближчі 3 - 5 років Брюссель, мабуть, наполягатиме на тих або інших моделях «співробітництва» і всіляко уникатиме поняття «інтеграція». Тому доки ЄС не «абсорбує» нових 30 мільйонів європейських громадян з Румунії і Болгарії, не прийме нових членів у валютний союз і Шенгенський візовий простір, доки не буде усунуто перепони, які нині відокремлюють єврогромадян від європейської бюрократії, говорити про євроінтеграцію як про зовнішньополітичний пріоритет України як мінімум передчасно.

Відомо, що дипломати виходять на перші ролі в євроінтеграційних процесах тоді, коли починаються попередні перемовини між ЄС і країною-кандидатом, у яких через усілякі торги і взаємні поступки формулюються індивідуальні особливості приєднання до Союзу тієї чи іншої країни. Навряд чи нинішньому міністру закордонних справ України доведеться такі переговори бодай започаткувати протягом наступних п'яти років. Тому куди доцільніше реально оцінити ситуацію і спрямувати зусилля на імплементацію в Україні тих європейських норм і стандартів, які позитивно позначатимуться на розвитку країни, незалежно від перспективи членства в ЄС.

Якщо головним євроінтегратором у новому складі Кабміну залишатиметься пан Тарасюк, то й надалі, очевидно, не уникнути утопічності наших європейських прагнень. І одночасного зміцнювання європейського дипломатичного фронту. На цьому міфологічному рубежі брюссельські чиновники і політики кістьми ляжуть, аби не пустити Україну до свого раю. Ну а доблесні українські дипломати п'ядь за п'яддю відвойовуватимуть для нас щось дуже важливе і європейське, але, на жаль, ніяк не відчутне пересічними українцями. Як, наприклад, «лібералізацію» візового режиму або статус країни з ринковою економікою.

Втім, усе сказане - не більш як бажання протистояти цілком конкретній загрозі, що насувається, кардинальних змін зовнішньополітичного курсу. Адже «російські» аргументи влади можуть виявитися значно переконливішими. Навіть на короткому відтинку історії.