ТРЕТІЙ ПЕРВЕНЬ ТА РІДНИЙ ЗВИЧАЙ

«… а мирове дерево,
на якому сиділи голуби,
як символ небесної води,
показує ще на третій
початковий елемент,
з котрого сотворився
мир – на воду».

Іван Нечуй-Левицький,
«Сотворіння світу і мирове дерево»

Із водою, як і з усім, що є у світотворі, – суцільна чудасія. Здавалося б, якщо беззастережно вірити конвенційній науці, – візьми два атоми водню та один кисню, і маєш її. Ту, але й не зовсім ту.

Про воду ми знаємо ніби й чимало. Тільки чим далі, то, як усе частіше подейкують багато хто з науковців, не з’ясованого у цій справі куди більше, ніж пізнаного. Одним словом – таїна…

Вода, як відомо, розлилася – у всіх її відмінах та гідронімах – на 71% поверхні нашої планети.

В організмі людини, а так само й інших подібних до неї створінь, вона присутня майже у таких само пропорціях.

Кожна її краплина – це носій неймовірної енергії. Субмолекули води можуть сприймати, накопичувати, зберігати і провадити обмін одержаною інформацією у довкіллі їхнього перебування. Залічіть до цього ще й здатність води через енергоінформаційне поле підтримувати, наприклад, постійний двобічний зв’язок із людиною, спроможною «впливати» на неї.

Існують ще й мало досліджені енергії – ті, що промінують із товщ Землі-Матері, провідником яких теж може бути вода…

Якої ж подоби прибирає вода – цей невіддільний первоосновний складник прадавньої нашої культури – у народній свідомості українців?

Вода – це втілення здоров’я людини. Пам’ятаєте великоднє примовляння –

«Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!»

Ще вода – уособлення сили та невідступної наполегливості – «Вода і камінь довба»; душевної полегші – «Легко, як з роси і води»; перестороги щодо водної стихії – «Вогонь і вода добрі служити, але лихі панувати», «Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає». Цікавий і вислів «Блаженна вода, не мутяща ума».

В години душевної скрухи варто згадати пораду «Напийся води, коли з’їв півбіди» – тоді й не завважиш, як зрине у пам’яті доволі оптимістичне – «Ще не біда, як п’ється вода». А живучи серед людей, мусимо пам’ятати й таке: «Вода все сполоще, лиш доброго слова ніколи».

Налаштовує вода і на філософське ставлення до світу: «Вчорашньої води не догониш», «Пролиту воду назад не збереш», «Прийшло з води, пішло з водою», «Багато води уплине, заки людина до того доживе». І завершально-лаконічно в цьому контексті звучить народна мудрість –   «Вода пливе – час минає».

Праукраїнці обожнювали воду як одну із земних стихій: приносили жертви криницям та озерам, а також берегиням, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями, молилися коло води…

Воду, як і землю, не можна оскверняти – ні словом, ні дією.

У П. Чубинського знаходимо відомості про те, що наші пращури думали про воду.

— Висхлі річки – кара Божа.

— У воду не можна ні плювати, ні сикати.

— Вода береться із землі. Вважається за гріх казати про воду лихі слова.

— Вода – символ здоров’я. Вживається у заклинаннях та намовах.

— Свячена вода вживається як ліки при всіх недугах. Така вода набирається в річці або колодязі на свято Богоявлення. Тримають її майже в кожній хаті.

— Є такі назви води: «Святвечірня, Йорданська». Ті, хто цієї води набрали, нікому її не дадуть.

— Воду вважають цілющою у Великий четвер.

— Цілющими водами, окрім свяченої, є «непочата вода» і «Єлена». «Непочата вода» – це та, що набирається першою щоранку. «Єленою» називається вода від імені тієї жінки, що її винайшла. Та щоб ці води були цілющі, треба набирати їх якомога раніше, так, щоб зачерпнути першим. Щоб мати воду «Єлена», треба йти по воду не ївши, не зронивши ні слова дорогою туди й назад. Води ці вживають як ліки. Неодмінно треба знати примовки, приміром, як уживають воду «Єлена», то кажуть: «Водо Єлено! Очищаєш луги й береги, очисть мене від всього злого: болісті й слабості».

— Непочата вода, набрана до схід сонця, дуже добра для купання дітей, а ще краще, коли вона з трьох криниць.

І. Нечуй-Левицький писав: «І в наші часи народ поважає воду, як святу стихію, як основу світу, як царицю-воду. Кожна сільська хазяйка, загортуючи в печі на ніч жар, приставляє до жару горщок з водою, бо вода й вогонь – то два янголи, що повинні бути в хаті вдень і вночі».

Пізніше «водяні» вірування теж засвідчували побожне ставлення до води: коло криниць ставили хрести, образи, каплиці, навесні святили воду в криницях, а найбільше – в посуху.

Вода – згідно до космогонічних уявлень наших предків – первоматерія жіночої статі. Вона, поєднавшись із чоловічою первоматерією (світ, світовид), – утворила річки, джерела, ліси, трави…

Тому й поклонялися Водяній матері – образові-тотему, який склався за часів матріархату. Пізніше – це жінка-відунка, яка досконало знала усі довколишні річки, озера, джерела, а також броди; вона ж вміла викликати дощ, а ще мала таємне знання про світ риб, – тому й не дивно, що вірували у неї й рибалки, й човнярі.

Обов’язково обходили із богослужбами криниці – святили їх навесні та в посуху. Воду з колодязя вважали «живою». Була ще й так звана «мертва» вода (тобто знівечена злими силами).

Цікавий і такий аспект: зверталися до «живої» води на ім’я, прохаючи про допомогу, якщо у корови не було молока: «Добридень тобі, водо Тетяно, а земле Уляно! Прибувай з круч, із гір, полів, з лісів, із розтоків, із потоків, щоб так до моєї коровки молоко прибувало» (цей приклад був зафіксований на Центральній Україні).

Загалом з водою були пов’язані численні вірування праукраїнців – передусім це водяні божества русалки та мавки. Перші живуть у морі, в річках, у колодязях та озерах. Мавки – частіше по лісах, а увечері виходять вони до річок та озер.

Існувало ще одне втілення водяної стихії – водяник. Це – старий дід із довгою бородою і хвостом. Він – владар річок і озер – порядкував над русалками та рибами. Він здатен був зруйнувати загати, млини, розлити річки, потопити людей.

За іншою легендою, походить він від чорта. Коли Бог скинув з неба нечисть, вона летіла до землі 40 діб, коли ж Господь сказав «Амінь», то хто де був, там і зостався. Так водяний дух – водяник – опинився біля води.

Оскільки вода втілювала в собі збірне поняття про здоров’я всіх живих істот, то головним було наснажитися цією життєдайною силою у визначені дні.

У багатьох місцевостях України радили хворим на шкірні хвороби покупатися у річці до схід сонця. Зібрана цієї ж пори роса була помічною на захворювання очей (до речі, таку ж силу мала і роса, зібрана на Юрія).

І. Нечуй-Левицький відзначав: «Найбільше народ поважає вечірню воду, яку святять перед Водохрещем увечері в криницях, може тому, що той звичай нагадує весняний звичай святити криниці на преполовення, і криниці мають велику вагу в народі, як міфічний символ небесних криниць-хмар. Її п’ють потрошку натщесерце, мажуть слабим очі, груди, лоб».

Річ очевидна, що із запровадженням християнства до обрядодійств із водою були підлаштовані і православні свята: Водохрещі – 19 січня, Стрітення – 15 лютого, Спаса – 19 серпня.

Йорданською водою повсюдно кропили худобу, відганяючи у такий спосіб нечисту силу.

Викупатися чи хоча б умитися водою добре було й у Чистий («Великий») четвер. Помічною ця вода була хворим на коросту. Але при цьому слід було скупатися у річці першим, інакше можна наразитися ще на якусь хворобу.

Люди вірили, що у Чистий четвер рано-вранці ворон носить вороненят купатися у річці. Хто викупається раніше них – буде здоровий цілий рік.

Хворі ж несли воду зі своєї купелі на місце, де сходяться дороги, і там виливали, вважаючи, що ця вода геть відведе їхню хворобу.

Варто зазначити, що усі лікувально-профілактичні обряди, пов’язані з водою, провадили, як бачимо, «на зорі», «до ворона», тобто до схід сонця.

На Поліссі вважали, що «стрітенська» вода – ліки на сто хвороб, а в Центральній Україні – від «пристріту».

Щодо «наговореної» води, то вона допомагала від укусів гадюк, а у народній педіатрії була випробуваним засобом на переляк.

На Слобожанщині «непочату» воду обов’язково належалося брати проти течії; усюди вважали (і на Сході України, і на Заході), що така вода більш «здорова» й «сильна».

Дощова вода й град також були невіддільними атрибутами лікування багатьох хвороб.  Такою водою обмивали хворого. Вважали, що вода із розталого граду допомагає при захворюванні очей, тамує запальні явища у хворої на кашлюк (коклюш) дитини.

Багато хто прагнув потрапити під перший весняний дощ. Кому поталанило – були певні, що набралися здоров’я на рік наперед. У цій же воді мили дітям голови (Рівненська, Волинська, Вінницька області), щоб добре росло волосся.

Надзвичайно популярною була і є зараз вода із джерел та криниць. Адже ж джерело бере початок зі світу підземного, та й колодязь – теж своєрідна з’єднувальна ланка двох світів, особливе божество, тому до нього та води з нього ставлення було особливе.

Важливо, що поруч ритуальних обрядодійств, пов’язаних із водою, побутувало й цілком практичне ставлення до води, зокрема до джерельної та криничної – цінували за смак і цілющі властивості.

Цілком логічними виглядають і ті елементи магії, коли людина вважала за свій обов’язок віддячити за добро добром: до колодязя кидали дрібні монети або вішали на деревах поруч стрічки, клали біля колодязя полотно, рушник.

В залежності від дощів, граду річок та водойм, люди усвідомлювали – як посуха, так і повінь можуть призвести до біди.

За давнини гадали, що річки висихають від посухи на землі, а в той само час у підземному світові йдуть сильні дощі.

Вважалося, що силу земля бере від дощів, особливо літніх.

Пізніше під впливом християнства таке явище, як пересихання річок, а також щезання води у джерелах витлумачували вже як кару Господню.

І все ж ставлення людини до води грунтувалося не тільки на спостереженнях протягом тисячоліть, а й було буквально пронизане повагою, що набувала з часом рис поклоніння, а подеколи – навіть страхом осквернити воду – один  з першопочатків світотвору.

Визнавали такі форми існування води, як дощ, сніг, град і роса – послані безпосередньо Богом.

Цілющі властивості роси (зібраної до схід сонця) особливо виявляли себе на Йвана Купайла та на Юрія. Нею не тільки закрапували собі очі, а й качалися по ній, щоб додалося сили й здоров’я.

Помітили, що роса сприяє косити та в’язати жито у снопи, особливо вона корисна для скошеної гречки – тоді її ядриці повніші. Росяний ранок віщував ясну погоду, як не було роси – очікували на дощ.

Роса – це ще і сльози святої Варвари, яка ходить уранці полями і плаче.

Туман, за народними уявленнями, виходить із землі; також вважали, що це й випарування із землі та води.

А прикмети, пов’язані з цим явищем віщували різне. Коли, скажімо, туман з’являвся влітку – буде якась пошесть на людей, якщо навесні – моровиця на худобину, «осінній» туман заповідався на добрі жнива, а туман узимку – на всілякі гаразди.

Дощ викликав позитивні емоції, тому й культ води, зумовлений ним, був такий поетичний.

— Дощі творять янголи завдяки особливо влаштованій величезній сіті. На цю сіть ллють янголи воду і на свій розсуд можуть переносити її з одного місця на інше.

— Райдуга-веселка насмоктує дощі з морів, великих озер і річок, вона розносить зібрану воду по хмарах і та падає на землю.

— Тихий рясний теплий дощ називається манкою Божою.

— Дощу часом немає через те, що відьми знімають зорю і ховають її в льох, у горщик. Тому, щоб пішов дощ, треба чистити криниці.

— Дощ падає з неба і проходить крізь хмари, як крізь решето.

З усієї «групи підтримки» земного життя – поміж усіх стихій-супровідниць – саме вода є найближча (і то в найбезпосереднішому сенсі) до людини.

Вода – як споконвічний носій життя – поруч із людиною «в її останню тяжкую хвилину…» Коли літа й дні людини «спливли за водою», дають їй трохи води свяченої. Тоді ж як стається те, що має бути, тіло спочилого востаннє обмивають водою.

Нікому не оминути цього межового закону, означеного стисло: «За водою підемо всі».

Земний шлях.

Вода – не тільки головний чинник виникнення життя на Землі (у її живих організмах – пересічно 65 %), але й запорука всього нашого існування.

Поява.

Серед низки обрядодійств, які виконувала баба-повитуха біля породіллі, було й таке: підносячи до неї пригорщу води, вона примовляла: «Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла». Перша купіль – це ще одна важлива ланка, пов’язана із водою. Увага до цього обряду пояснювалася просто: вода – як носій сили, здоров’я, чистоти, витривалості духу – мала передати їх і дитині.

Тим часом найрозповсюдженіша речовина в природі – унікальна життєдайна субстанція на ймення Вода – повсякчас наполегливо і життєствердно нагадує нам ланцюг Людина – Світ отвір, багатоликий і нескінченний. А й справді – вода теж проходить через три стани: замерзає – тече – випаровується.

Інна ФІЛІППОВА