Старорежимник

Станіслав Ніколаєнко, який випадково опинився на посаді міністра освіти, завдяки «помаранчевим» зрадникам, у радянські часи був першим секретарем ра­йонного комітету кому­ністичної партії, тобто безпосереднім провідником злочинів тоталітарного режиму. Репресивні методи, які широко використовувалися тоталітаристами, передбачали своє прикриття завдяки псевдопідтримці псевдогромадськості. Для цього проводилися різні зібрання, наради та інші збіговиська безпринципних осіб, на яких слухняно «засуджували» неугодних владі.

Цим шляхом звично йде й нині соціалістичний «псевдоміністр» Ніколаєнко. Спочатку він приймає протиправні рішення що­до закриття відокремлених підрозділів МАУП, а потім дає такі ж проти­правні вказівки регіональним радам ректорів заочно «засудити» ці маупівські підрозділи. До речі, судовою ухвалою протиправні накази Ніколаєнка призупинено і його діяльність зараз є предметом судового розгляду. Слава Богу, не всі українські судді за­проданці і не всі вони ще залякані сіоно-соціаліс­тичною владою. Дії Ніколаєнка, з огляду на його прислужництво тоталітаризму, зрозумілі: він не здатний діяти інакше, бо так його навчили в злочинній КПРС. А що ж регіональні ради ректорів? Не набридло прислуговуватися усіляким позавчорашнім вискочкам та невігласам від освіти? Не соромно перед дітьми та онуками за підтримку «псевдоміністра», рідною мовою якого є добірний мат? Не турбує ночами совість за виконання забаганок нахабного невдахи, що розтринькав сотні мі­ль­йонів бюджетних гривень?

 Вл. інф.