Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Галина Ярова: «Музей гетьманства вперше облили таким болотом»

Настали часи, коли, як писав Т. Шевченко, «огонь небесний той погас… Полізли свині із надвору… і добре роблять, що кують на руки добрії кайдани». В Україні не вщухає стрілянина, коїться мародерство, гризуться скоробагатьки за не своє майно, «неситим оком зазіхають на національні скарби українців».

Саме в такому контексті сприймається стаття В. Нестерова, надрукована в «Дзеркалі тижня» (14 жовтня 2006 року), «Музей гетьманства: хто в домі господар?». Це замовна голобля, та ще й приурочена до свята Покрови Божої Матері, заступниці козацтва. За начебто уболіванням про долю музею проглядає писок когось із мафіозі, що хоче забрати цей старовинний будинок і навколишню територію. Тож зрозуміло, що директор Галина Ярова вдарила на сполох.

— Наші друзі нам зателефонували: «Яка образа!», бо бувають тут і знають, з якою любов’ю ми все облаштували. Генеральний директор історико-культурного заповідника С.Кролевець сказав, що це жахлива стаття: «Як можна дорікати музеєві в бідності?». Коли ми в 1993 році отримали цей будинок після капітального ремонту та реконструкції, там повністю не провели гідроізоляцію. Ми працювали по кісточки у воді, виносили її відрами. І всі ці 13 років боролися за будинок, бо його віддали в оренду Комітетові охорони пам’яток культури та історії, нарешті вирвалися від нього. Тепер скрізь ходимо, щоб одержати сертифікат на землю.

Колектив завжди прибирає територію, садить квіти, будинок чепурний. Ми любимо цю старовинну кам’яницю, характерну для архітектури козацької доби. Її споруджено за часів І. Мазепи. Є припущення, що 1763 року цю садибу відвідував останній кошовий отаман Запорізької Січі П. Калнишевський. Не раз чуємо, як відвідувачі кажуть: «Тут така чудова аура!». Звичайно, ми не можемо прийняти ешелони людей, але в нас буває щодня п’ять-сім груп. Трапляється, що всього кілька відвідувачів, тепер такі часи настали, хоча квиток коштує лише одну гривню. І ось ця провокаційна стаття В.Нестерова у «ДТ» намагається створити враження, що тут засіли профани, що в музеї немає цікавих експозицій, оригіналів.

Ми маємо невелике фондове приміщення (20 кв.м), але там зберігається 7500 експонатів. Ніколи не йшли на якусь фальсифікацію, не робили акцент на археологічних речах. Так, потрібно будувати нове приміщення фондів, але ж бачимо, в якому стані нині держава, тому розраховуємо переважно на свої сили.

— Як вам вдалося, Галино Іванівно, зібрати таку кількість цікавих експонатів?

— Ми починали, як кажуть, із нуля. Купили на Андріївському узвозі п’ятикопійчану «катеринку». Й першим експонатом стало навершя булави, яке подарував чоловік із Вінниччини. Спочатку ми отримували невеликі гроші, дещо могли придбати. Наприклад, привезли з колишнього музею Леніна машину різних блоків, і відомий художник Микола Павлусенко з них зробив вітрини зі скляними куполами, турнікети. Автор статті, явно не профі, обурюється: як це так «ілюстративний матеріал розміщений у важких старих виставкових альбомах із залізними сторінками». Йому це не подобається. А от Б. Вознюк, директор Львівської картинної галереї, президент всесвітньої організації ІКМО, побачивши їх, здивувався: «Як оригінально, я ніде такого не бачив!» Інші музейники теж вважають, що це гарний задум — на малих площах показати великий обсяг матеріалу. У цих тур-нікетах ми заклали архівні документи в залі «П. Скоропадський та Українська держава 1918 року».

— Я знаю, що музей дружить із його донькою Оленою Скоропадською-Отт.

— Вона гордиться, що це єдиний постійний зал в Україні присвячений її батькові. Пані Олена подарувала музеєві вісім картин — шістьох гетьманів і Н. Розумихи та Н. Скоропадської. Але вони не до шмиги теж Нестерову, бо «виготовлені в єдиному стилі і розвішані по всіх кімнатах». Видно, пробіг залами музею і не поцікавився, чому саме вони так написані. Історія їх така: в 20-х роках ХХ століття Павло Скоропадський, що проживав уже в еміграції в Німеччині, замовив серію портретів гетьманів. До цього його спонукали туга за батьківщиною та звістка про загибель старовинних портретів у родовому ма-єтку в селі Тростянець Прилуцького повіту. Він замовив ці твори художниці О.Мордвиновій. Картини були відтворені з гравюр та світлин, зроблених у Тростянці О.Дурново, дружиною П.Скоропадського. У 80-х роках минулого століття Олена Павлівна передала цю колекцію на зберігання до Східнослов’янського дослідного інституту імені В.Липинського (Філадельфія), а в 2004 році відбулося вручення цієї колекції нашому музеєві. О.Скоропадська подарувала також альбом із видами Києва, вишиту свою дитячу сорочку — загалом 90 речей.

— Гетьманував Павло Скоропадський менше року, ця постать неоднозначна — орієнтувався на німців, відтак Москву. Взагалі цікаво, як зрусифікований українець почав усвідомлювати своє походження.

— Коли він очолив уряд, була страшніша ситуація, ніж тепер: ми й досі, хоча минуло 15 років незалежності, не маємо держави. Тоді Україна намагалася вийти з російської імперії. У світі існували Антанта, Троїстий союз, всі вони бутузилися між собою. Гетьман робив багато помилок, зокрема, він бачив Україну в складі федерації з Росією. Це його найбільший промах, який він в еміграції визнав. Але що ви візьмете? Виріс він у дуже багатій помі-щиць-кій родині, молодість про-вів у Петербурзі, закінчив пажеський корпус, був кавалергардом, одружився з однією з найбагатших жінок у Росії — Олександрою Дурново. Оточення суцільно російське, був генералом російської армії. Потім Перша світова війна, Жовтневий переворот. Він любив Україну і коли став гетьманом, зовсім по-іншому оцінив ситуацію, прихилився до своєї батьківщини. Вимушений покинути її, створив у Берліні світову організацію прихильників-гетьманців. Коли в 1945 році помер, його заступив син Данило, талановитий гір-ничий інженер, якого в 1956 році отруїли в Англії, де він жив, енкаведисти. Пан Нестеров так уболіває за долю нашого музею, що «з жахом подумав, якби хтось із учасників цього-річного ІV Всесвітнього форуму українців відвідав його». Людина абсолютно не володіє інформацією, адже фактично до створення нашого музею долучилася українська діаспора. Концепція експозиції вибудована так, щоб українці могли дістати правдиву інформацію про часи гетьманські. В музеї представлені іконографія українських гетьманів, гетьмансько-козацька тематика в речових експонатах, історичній літературі, філателії, філокартії, най-краща бібліотека про козацтво (2500 книг). У кожному із залів є дуже цікаві речі: приміром, барокова гравюра художника І.Мигури (1706 р.) «Мазепа серед добрих діл своїх», світлини споруджених йо-го коштом церков, шаблі, гарматні ядра, порохівниця, кулелійка, люльки, карта України Й.-Б. Гомона (1716 р.).

У постійній експозиції «Симон Петлюра та його оточення» — листи до дочки Лесі й міністра П. Холодного, жалобні стрічки з могили в Парижі, грамоти й нагороди Старшин армії УНР, рідкісні фотографії та документи. А коли була виставка про Павла Полуботка, скільки відвідувачів до нас прийшло, скільки було дзвінків!

— Бо доля скарбів цього гетьмана й досі невідома.

— Ми познайомилися з журналістом В. Прокопенком, автором монографії (щоправда, неопублікованої) про Полуботка. Він побував у Петербурзі, простежив життя гетьмана за роками до самої смерті і дуже багато розповів цікавого.

У залах музею є постійна експозиція «Пилип Орлик — перший гетьман в екзилі», невеличка добірка про Б. Хмельницького. Кременчуцьке товариство, назване його іменем, зробило і подарувало нам шовковий подвійний прапор гетьмана. Маємо єдину в Україні кольорову копію титульної сторінки Зборівського трактату Б.Хмельницького 1649 року.

Крім того, в музеї по-стійно відбуваються конференції, презентації видань, засідання дискусійного клубу «гетьманська вітальня», музичні вечори, виставки.

— А от автор статті в «ДТ» не вважав навіть за потрібне назвати прізвище художниці, роботи якої виконані на склі. А це ж знаменита Анастасія Рак, серед експонованих у музеї є її портрети гетьманів. До речі, її мистецтво так сподобалося парижанам, що виставка цієї художниці замість одного місяця трвала вісім.

— Стаття дуже примітивна. А яку світлину подала газета? Мабуть, фотографові довелося сісти навпочіпки або лягти на живіт, щоб показати фрагмент замкнутих воріт із колодкою. Але ж коли приїж-джає машина, ми їх відчиняємо. Поруч хвір-тка, через яку можна пройти. Зачинені й скляні двері, відвідувач дзвонить і ми бачимо, хто прийшов. Тим паче, що цього року прокотилася хвиля грабунків у музеях Київщини, де не було сигналізації.

Або закид В. Нестерова, що науковці музею «повісили список гетьманів у п’ятьох варіантах від різних дослідників. От вам коровай, який хочеш вибирай». Ми спеціально так зробили, щоб люди знали, які гетьмани були.

То, що приклеїти до кожного якийсь ярлик? Адже екскурсовод розповідав про них. Ми не повинні копіювати Національний музей історії України, до речі, звідки ми й прийшли сюди працювати — я, С. Івахно, Л. Андрієвська, відомий археолог Г. Шовкопляс, нам допомогли І. Шовкопляс, доктор історичних наук, картограф Л. Пономаренко, тут працювало подружжя Ляпіних. Я можу назвати десятки прізвищ друзів музею, журналістів, які з любов’ю писали про музей. Це вперше отаке болото з’явилося.

До нашої розмови з Галиною Яровою приєднався доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської академії Юрій Мицик.

— Ці претензії до музеїв не коректні: нехай держава дасть їм потрібні кошти на закупівлю експонатів. Звідусіль чуєш: там обікрали, убили бо нема охорони. Або зауваження: чому в музеї гетьманства не продають книжки? Але ж це треба законодавчо вирішити.

Щодо експозицій… Дуже вдалі про Скоропадського, Петлюру, Орлика. Я розумію, що музеєві, приміром, хотілося б показати шапку Хмельницького — а вона в Національному музеї історії України; або ж кухоль Сірка — він у Кракові. Я не перший день тут буваю, тривалий час очолював «Гетьманську вітальню» — в музеї все або подароване, або роздобуте науковими співробітниками.

У статті в «ДТ» сказано, що Музей гетьманства не підтримує зв’язків із Батурином і Чигирином. Недавно він передав Батурину п’ять картин В.Франчука, сюди приїжджають науковці. В.Нестеров радить працівникам Музею гетьманства поїхати до Краматорська запозичати досвід. Я не знаю, що там такого цінного може бути? «Панно солдата вирізане з ватману з великою любов’ю?» Я відвідав Донецький історичний музей, він просто паскудний: там, наприклад, референдум 1991 року сфальсифікували: мовляв, Донбас незалежної України не хотів. А це неправда. У Бердянську найнедолугіший музей в Україні — ленінськими цитатами обвішані всі стіни, трішки матеріалів про Голодомор і світлини зруйнованих церков. То де ж логіка? Адже атеїст номер один Ленін наказував їх грабувати й руйнувати. В Путивлі стоїть в експозиції бюст Сталіна. І можу ще назвати чимало таких музеїв. Що вони здатні нам у Києві показати?

До речі, про «Список гетьманів». Якщо російських царів, польських королів можна порахувати, то наших гетьманів — ні. Наприклад, на Січі одних обирали, других скидали, досі історики не мають відомостей про це. Дати всю галерею — це приблизно 300 портретів, і звідки взяти їхнє зображення? Ліпити з фантазії? Гетьманщина — це була українська держава, яка перейшла згодом в УНР; певне, це комусь не подобається.

Як вважаєте, чо-му виникла така ситуація довкола музею нині?

— Гіпотез не так вже й багато. Мені здається, що дуже ласий цей будиночок і земля в елітному районі на Подолі.

Розмовляла
Ольга Мельник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com