Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Вогонь в одежі слова

1506 року римському папі Юлію II забаглось увічнити своє правління спорудженням базиліки святого Петра — відтак потреба в грошах загострилася. Було вирішено зібрати їх, продаючи відпущення гріхів, і дорогами німецьких князівств пішли монахи з паперами, де під невибагливим малюнком було написано: «Ось ворота раю». Плати — і ти будеш там навіть без покаяння. Однак дорогою до Риму дзвінка монета осідала в кишенях архієпископа Бранденбурзького та інших церковних чинів. Ця ситуація глибоко обурювала викладача етики Віттенберзького університету Мартіна Лютера, та на його проповіді ніхто не звертав уваги. І тоді він сформулював свої 93 тези — претензії до католи-цької церкви, розпочавши їх слова-ми: «З любові до правди, прагнучи її встановити...»

Правду Лютер шукав у монастирі. Глибоко релігійний, він гостро відчував фальш позиції католицьких священиків, які вчили, що гріховна від природи людина спроможна врятуватись, якщо сліпо виконуватиме приписи церкви — могутньої посередниці поміж Богом і людьми. Відповіді на всі питання Лютер знайшов у Святому Письмі, а ставши доктором теології, поклявся присвятити життя боротьбі за чистоту християнської віри. У монастирі йому відкривається велика істина, що Боже правосуддя — не гнів, як твердили католицькі священики, а милосердя: на те наш Небесний Отець і послав у світ Ісуса Христа. Той, хто від щирого серця повірить, дістане праведність. Суть Лютерового вчення вкладається в три позиції: тільки віра, тільки Святе Письмо, тільки милість.

Сказати, що виступ Мартіна Лютера викликав у суспільстві шок — це не сказати нічого: адже церк-ва не допускала й натяку на спротив — тільки сліпа покора й безмежна вдячність. Тим часом 93 тези, до яких було дописано ще дві, за кілька місяців облетіли Німеччину так, ніби їх рознесли на крилах янголи, й народ захвилювався... А Лютер завдає нового удару: він пориває з багатовіковою традицією вести диспути латиною і пише свою «Проповідь про відпущення гріхів та милість» рідною мовою. Його опоненти не знаходять, що сказати у відповідь, а груба лайка, яка звалюється на голову єретика, справляє ефект, протилежний сподіваному.

Мартін Лютер виявився людиною не лише блискучого розуму, а й незламної сили духу. Його книжки кидають у вогонь — але це тільки додає їм популярності, його оголо-шують поза законом — а у відпо-відь з’являється медаль із написом: «Якщо єретик Мартін Лютер, то й Ісус Христос — єретик». Його ідеї обговорюють на площах і ринках, у пивних і біля сімейного вогнища. А тут ще й виходить у світ Святе Письмо, яке Лютер переклав німецькою мовою, та не з латини, а з грецького першоджерела, і тепер кожний може пересвідчитись у справедливості його проповідей. Та й ідеї які! Усі християни перед Богом рівні, священиком може бу-ти кожний, ніхто не має права нікого силувати до служіння Всевишньому, монастирі — непотрібні, поміж Всевишнім і людиною ніхто не повинен стояти...

І три, здавалося б, незрушні опори католицької церкви — поділ християн на священиків і мирян, заборона мирянам цікавитися Святим Письмом, перевага духовного права над правом світським — падають. Церква втрачає контроль над суспільством. Як пише опонент Лютера Йоганн Кирхлей, «Новий Заповіт роз-множений власниками друкарень і розповсюджується у величезній кількості... Шевці й кравці, а також жінки та інші неосвічені миряни... читають його з надзвичайною жадібністю як джерело загальноохопної істини... Деякі носять його за пазухою і вивчили напам’ять».

Саме ідеї Лютера консолідували мешканців окремих князівств, що часто ворогували одне з одним, у єдину націю, а його переклад Біблії заклав підвалини літературної німецької мови. Вчення Лютера знаходить послідовників у «ворожому таборі»: 12 ченців вихо-дять з монастиря, оголосивши, що помпезні меси, які вони служили, були способом видурювати гроші. Їхній приклад наслідують інші. Лютер матеріально й морально підтримує бунтівників, улаштовує їх на роботу, одружує, але — категорично застерігає проти іконоборства, та й взагалі проти застосування силових методів. Реформа церкви, на його думку, має відбуватися поступово, еволюційним шляхом: як дити-ну живлять спочатку материнським молоком, а потім кашею й іншими продуктами, так і до новітніх ідей народ треба привчати поступово. «Духовний» бунт не повинен перерости в небезпечний для суспільства революційний рух.

Але з Лютерового вчен-ня випливає логічний висновок: як-що всі християни рівні, то чому одні мають визискувати інших? Від Лютера чекають, що він очолить соціальний опір... От до цього духовний бунтівник і не готовий. Більше того, він звертається з «Відкритою засторогою до всіх християн утриматися від збурень та повстань». Коли піднімається пан Народ, написано там, то він не робить різниці між злим і чеснотливим й б’є кожного, хто трапляється на його шляху. На думку Лютера, суспільству належить зосередитися на створенні релігійної організації, яка б не була опорою феодалізму, що віджив своє, і краще б відповідала новому стану речей. Словом і тільки словом нале-жить діяти!

Але від слова до діла — один крок, і його зробив сподвижник Лютера чернець-францисканець Томас Мюнцер. Жахнувшись умов життя робітників на ткацьких мануфактурах, він доходить висновку, що реформувати належить не тільки католицьку церкву, а й суспільний устрій, і цитатами зі Святого Письма обґрунтовує право народу на повстання. Мюнцер не вірить, що простолюд, поглинутий щоденною боротьбою за існування, знайде в собі сили для революційного виступу, й починає підбирати людей для пропаганди ідей священної боротьби зі злом, скасування кріпацтва та інших форм експлуатації людини людиною, які суперечать євангельській моралі.

Та революція, яка ввійшла в історію як Велика Селянська війна, 1524 року спалахує. Спочатку Лютер мав її теоретиків за своїх союзників, які правильно зрозуміли його вчення, однак неправильно застосували на ділі. Та невдовзі він повністю від них відмежовується й заявляє, що доля справжнього християнина — «лиш страждання, безправ’я, хрест, зневага до скороминущих земних цінностей». Кожному, хто того хоче, належить дозволити себе грабувати, зневажати, гнітити, мучити, здирати шкіру... Але народ, який ще недавно обожнював свого духовного лідера, ототожнюючи його з Ісусом Христом, тепер зустрічає його слова неприхованим глумом. І Лютер починає зрікатися свого постулату про загальне священство, виступаючи вже на боці своїх ворогів — католицьких князів.

Томас Мюнцер під білим прапором з веселкою, символом єднання людей з Богом, повів бунтівників на останній бій. Відсвяткувавши спільну перемогу, князі, які прийняли протестантство, почали гризтися з князями-католиками за гроші й владу, і кульмінацією стала Варфоломіївська ніч у Франції. Церкву було підкорено державі.

Повстання селян було потоплено в крові. Мартіна Лютера знищено морально, Томаса Мюнцера фізично.

...Часом доводиться чути, що в країнах Європи рівень життя високий через те, що во-ни не зазнали жахіть Жовтне-вого перевороту. Це не відповідає історичній правді: революції були й там, не менш криваві та руйнівні, лиш на кілька століть раніше. І позитивні їх результати теж проявилися не одразу. Чи можна судити Лютера за те, що, пробудивши суспільство, він у своєму XVI сто-літті не зміг розв’язати проблеми, яку не розв’язало й століття XX?

Але світ під впливом ідей цього великого мислителя став іншим: без церковної реформи був би неможливим розквіт епохи Відродження: «новий порядок», контури якого окреслив Мартін Лютер, ліг в основу формації соціальної держави, в якій би хотів жити кожен із нас.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com