Фельдман — прізвище чи колективне псевдо?

Хто є кимсь, а хто — нічим?

Аби не бавитися в інтригу, одразу зазначимо: на наше переконання існують, образно кажучи, два Фельдмани з однаковими іменами та анкетними даними.

Перший — Олександр Фельдман, громадянин України і за достовірними даними — Ізраїлю, колишній харківський таксист, колишній власник барахолки у колишній пролетарській столиці Радянської України, нині — нардеп, бютівець, голова численних громадських (переважно єврейських) структур та організацій.

Другий Олександр Фельдман — це особа, яка час від часу передає для друкованих та Інтернет-ЗМІ свої заяви, виключно політичного змісту, старанно уникаючи при цьому безпосереднього контакту з пресою. Його полі­тичним кредо є лобіювання інтересів ізраїльського та світового єврейського капіталу в Україні, а також боротьба з так званим анти­семітизмом. Останнім часом цей О.Фельдман претендує не на роль виразника інтересів уже не мініатюрної етнічної общини, як це було донедавна, а на статус такого собі фактичного лідера «ліберально-демократичної громадськості України».

Олександр Фельман — колишній барахольник, а нині нардеп, є, за нашими спостереженнями, сірою посередністю, щоб не сказати ницістю. Все, чого він навчився за роки своєї відсидки на парламентських нарах, — так це не розчепірювати пальці і не світитися. І ще — мовчати. Ті, кому «щастило» його почути, констатують, що попри дорогі галстуки, вартістю у кільканадцять мінімальних пенсій пересічного українця, Фельдман так і залишився тим, ким він є насправді — типовим провінційним харківським раклом з передмістя, тупуватим напівкримінальником-напівкооператором часів кривавого переходу з перебудови через перестрілки до капіталізму, «бригадною шіст­кою», для якої вирішальним аргументом у будь-якій дискусії залишається водійська «монтировка». Бо до бейсбольної битки він так і не доріс.

Перший висновок: реальний О.Фельдман є таким собі зіц-головою Фунтом з роману Ільфа та Петрова, тим, хто лише прикриває своїм прізвищем злочинну діяльність полі­тичних аферистів і махінаторів. Як і його літературний прообраз, Фельдман-Фунт, врешті-решт, сяде на справжні нари, чого ми йому щиро бажаємо. Бо назвати його, приміром, політичним секонд-хендом було б образою для секонд-хенду, в якому ходить сьогодні половина українців — завдяки тим, хто ховається за псевдо Фельдмана.

Про грандіозну брехню сучасних «нациків»

Як це не парадоксально, але в ХХ столітті з усіх окупантів, які загарбували Україну, єдино чесним виявився рейхсмаршал Герман Геринг. Ледь ступивши влітку 1941 року на нашу землю, він так відверто і ляпнув: «Ми прийшли сюди грабувати — і грабувати ефективно!»

Попередники гітлерівського поплічника — юдо-більшовики і його нинішні спадкоємці, котрі лицемірно відмахуються від свого більшовицького минулого, теж приходили і приходять в Україну, аби її грабувати. І грабувати ефективно. Але прикривають свої наміри брехнею. А коли йдеться про велику політику, то брехня, за визначенням ще одного гітлерівського соратника — Йозефа Геббельса, має бути грандіозною.

Юдо-більшовики зваблювали «маленького україн­ця» гарною казочкою про землю для селян, верстати для пролетарів, воду для матросів, небо для пташечок, панель для курв і пиво для широких мас. На практиці весь цей рай на землі непомітно, але швидко трансформувався в пекло ГУЛАГу з костоломкою для мільйонів і мільйонів.

Нинішні юдо-нацисти підсовують забамбуленому обивателеві красиву обгорточку під назвою «ліберально-демократичні цінності». Мовляв, проковтніть — і матимете все, як у Європі. Проковтнули. Маємо. Ціни на житло вищі, ніж у Парижі, вартість комунальних послуг теж відповідно європейська, ось тільки рівень охорони здоров’я, освіти в державних школах і ВНЗ, а головне — середня сума зарплати і пенсії приблизно така, як у якійсь ну дуже темній афро-азійській забутій Богом провінції.

Це все приказка. А казка у виконанні Олександра Фельдмана (котрий псевдо) виглядає так: у статті за цим підписом під назвою «Толерантна Україна і ріст ксенофобії» (сайт «Главред», 09.11.2006р.) викладається програма знищення Української держави, всіх справжніх патріотів України, власне, всіх українців як нації і народу і перетворення нашої незалежної держави в чергову окупаційну зону.

Перший постулат статті повністю відповідає заповітам уже згаданого Йозефа Геббельса: «Пропаганда має бути примітивною, як малюнок дикуна». Отож пропаганда сучасних юдо-нацистів вибудувана відповідно: «В Україні відбувається ріст ксенофобії. Гостро ця проблема постала в останні два-три роки. На рівні держави практично нічого не робиться для протидії. Відтак треба стукати в двері Європейського Співтовариства, конкретно в США і Європу. І не чекаючи допомоги звідти, діяти самостійно».

Це не переказ, це цитати зі статті. А від чого той галас зчинився? Будь ласка, ще одна цитата: «Багато українських політиків почали загравати з електоратом, базуючи свої популістські заяви на питаннях націоналізму. А як відомо (кому відомо, а головне — від кого? — авт.), від націоналізму до ксенофобії лише один крок. Патріотизм — це коли людина любить свій народ і свою країну, а націоналізм — це коли вона ненавидить усі інші (маються на увазі народи і країни)».

Ну що ж, це все та сама стара юдо-нацистська пісня про головне — як нам встановити царство свободи для богообраних на кістках гоїв (версія — ворогів народу, буржуазних націоналістів або «унтерменшів»).

З так званим українським буржуазним націоналізмом юдо-більшовики почали боротися мало не наступного дня після жовтневого перевороту 1917 року. І робили це мало не до останньої хвилини існування своєї кривавої червоної імперії. Гітле­рів­ські нацисти, щоправда, визнавали націоналізм, але виключно для арійців. Націоналізм інших народів вважався злочином проти Рейху. Пригадайте, що зробили фашисти з урядом самопроголошеної у Льво­ві влітку 1941 року Незалежної України (під проводом ОУН).

Як визначає сучасна політологія саме поняття «націоналізм»? Як найвищу усвідомлену форму патріотизму.

Націоналізм — це державотворча ідеологія. Це духовна і політична опора нації у її боротьбі за самовизначення і збереження. Згадаймо лише два історичні приклади: саме націоналізм генерала Де Голля відродив Францію як велику європейську державу і французьку націю як одну з провідних націй Європи. Націоналізм Уїнстона Черчілля у його класичній формі британ­ського консерватизму порятував Англію в найтрагічніший момент її історії, а саме — коли юдейсько-ліберальна Америка і юдо-більшовицький СРСР свідомо покинули Англію віч-на-віч із потугою фашистської Німеччини.

Патріотизм може бути містечковим або провінційним. У цьому випадку він справді може виродитися у таке небезпечне явище, як сепаратизм. Особливо якщо процесом цього виродження керують досвідчені політтехнологи, як це було під час президентських виборів 2004 року в Україні та парламентських 2006-го.

Чому українські націоналісти становили і надалі становлять реальну загрозу для фашистів? Тому, що будь-який фашизм — юдейський, гітлерівський, більшовицький — базується на трьох постулатах: імперія, богообраний народ, вождь. Різниця лише в тому, що гітлерівці ставили поняття фюрера на третє місце, більшовики робили вигляд, що спочатку — народ, а потім батько всіх народів, а юдо-нацисти без усяких там демагогічних маскувань возвеличують вождя в особі головного хаббадівського рабина, який має право передавати свій пост у спадок, далі йде богообраний юдейський народ, імперією для якого має стати весь світ. Але від зміни місць доданків сума не міняється. Фашизм неминуче прагне до світового панування.

На противагу фашизму націоналізм обстоює принцип: «У своїй хаті своя правда і слава, і воля». У своїй, а не в чужій. Своя правда, а не нав’язана нам усілякими там гельманами та павловськими, своя воля, а не та, котра обертається окупаційним режимом чужинців.

Отож проголошена Фельдманом програма боротьби з націоналізмом є фактично програмою знищення еліти українського суспільства, яке сповідує націоналізм як державотворчу ідеологію. Наступним етапом цієї боротьби є знищення самої Української держави.

А як же воно насправді з тією ксено­фобією?

У рецензованій нами програмній статті О.Фельд­мана є чимало емоційних інвективів на адресу «неправильної» української влади, яка, мовляв, не тільки відмовляється боротися з ксенофобією і націоналізмом, а ще й відверто потурає цим «ганебним явищам». Та коли доходить до конкретики, Фельдман тікає в кущі і вже звідти обіцяє оприлюднити цю конкретику 16 листопада на прес-конференції. Ну що ж, зачекаємо.

Проте у нас складається враження, що, крім двох-трьох прикладів на взірець побитого у під’їзді Кацмана, скаліченого хулі­ганами Маложонова та вибитих футбольними фанатами шибок у синагозі Бродського, нічого нового ми не почуємо. До того ж українська громадськість так і не отримала відповіді на такі суттєві запитання: яким чином журналістська бригада єврейського щотижневика «Столичні новини» опинилася на місці побиття Моложонова раніше за міліцію та «швидку допомогу»; чи не був насправді «напад антисемітів на Кацмана» звичайнісінькою побутовою травмою (посковзнувся на сходах і розбив потилицю) і нарешті — хто привів НЕМІСЦЕВИХ п’яних футбольних фанів з генделика на Хрещатику до синагоги Бродського? І куди цей новоявлений Сусанін здимів — чи не в ту ж синагогу, через службовий вхід?

Заради об’єктивності зазначимо, що соціологи фіксують певний рівень етнічної упередженості — саме упередженості, а не ксенофобії щодо євреїв. Але по-перше, відсоток таких упереджених залишається десь у межах 3-5 зі 100 анкетованих. А по-друге, як слушно зауважив незалежний соціолог Володимир Паніотто, тут річ не в генетичному антисемітизмі, начебто притаманному українцям, а в тому, що «постаралися політики». Маються на увазі ті політики, які впроваджують в Україні ідеологію та практику юдейської секти «Хаббад-Любавич». Цю секту, а точніше — міжнародну фінансово-політичну структуру відомий український дослідник та громадський діяч Едуард Ходос назвав «єврейським фашизмом».

Замість фіналу, який справді може стати фіналом для незалежності України

Не від сьогодні О.Фельдман широко рекламує звісно ж не ним особисто написаний законопроект про боротьбу з ксенофобією і екстремізмом. У цитованій нами статті повідомляється, що цей апокриф уже переданий на обговорення до Верховної Ради.

Нагадаємо, про що йдеться. Юдо-нацистським окупантам, бачите, заважає чіткість формулювання статті 161 Кримінального Кодексу України. У ній йдеться про те, що кримінальна відповідальність за прояви міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі настає тоді, коли мали місце СВІДОМІ ДІЇ, СПРЯМОВАНІ НА РОЗПАЛЕННЯ ЦІЄЇ ВОРОЖНЕЧІ. Саме дії, а не анекдот про євреїв чи недоречний жарт на адресу параметрів носа сусіда.

Але Фельдман, точніше — ті хаббадівські нацисти, які зробили з нього зіц-голову Фунта, відверто роздратовані такою однозначністю українського закону. Їм потрібен закон, котрий можна було би, даруйте за різкість, повернути, як те дишло, у потрібний їм бік. Отож Фельдман пропонує скасувати поняття усвідомлених дій, спрямованих на розпалення міжнаціональної та міжетнічної ворожнечі і замінити їх на «образу національної гідності». Не будемо присікуватися, приміром, до такого очевидного факту: як можна говорити про національну гідність єврея, який свідомо знехтував рідну мову, сховався за українським або російським прізвищем, суто формально ставиться до традицій і віри своїх предків тощо. Важливіше інше. Така приблизність формулювання дозволяє підвести під кримінал (бо Фельдман вимагає саме кримінального покарання) будь-яку наукову статтю, в якій критикуються політичні, історичні чи теологічні погляди єврея-опонента, а ширше — будь-яку критику єврея. І на побутовому рівні, і на публічному, громадському, політичному зрештою. Тобто — суто фашистська теза про богообраність юдеїв з подачі хаббадівської «братви» має одержати в Україні законодавче обґрунтування. Не більше і не менше!

Юдейський фашизм йде тією ж дорогою, що і його гітлерівські та біль­шовицькі попередники. Нагадаємо, що до арійських законів Гітлера були вже призабуті «закони про захист держави». А перед тим, як розкрутилося на повні оберти криваве колесо ГУЛАГу, юдо-більшовики в 1934 році провели ґрунтовну реформу кримінального законодавства, після якої, згідно з то­дішнім сумним жартом, у вороги народу можна було записати навіть телеграфні стовпи.

До речі — чорні списки майбутніх «екстремістів», себто тих, хто не дивиться закоханими очима на юдейських окупантів, хаббадівська банда вже уклала. Олександр Фельдман навіть цитує деякі прізвища: Щокін, Яременко, Ходос, Лапікура. І зловісно попереджає: «Це тільки перший крок».

Нагадаємо всім фельдманам, що такі «перші кроки» закінчуються для їхніх ініціаторів міжнародним трибуналом і добряче намиленими зашморгами.

За матеріалами інтернет-видання
«Акценти»

А тим часом...

Верховна Рада не підтримала законопроект Олександра Фельдмана «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за правопорушення з мотивів національної, расової чи релігійної ненависті або ворожнечі.