Камінь відкинутий — камінь наріжний

Початок 70-х років. Група людей віком від 20 до 56 років учепилася в борти старенької колгосп­ної вантажівки, бо на вибоях під­кидає так, що злітаєш вище кабіни. Руки для аплодисментів не вивільнити, зате «браво!» кричимо від душі, бо попереду якийсь місцевий оригінал, їдучи на мотоциклі, влаштував безплатний спектакль: то правою ногою намагається дістати носа, то лівою, а найкраще йому вдається «ластівка»... Зре­штою, захур­чав у якийсь яр і, успішно виринувши по той бік, махнув нам на прощання рукою.

Мить, зупинися! Ми їдемо в містечко Сміле на Роменщині до краєзнавця Феодосія Сахна, щоб зустрітися ще й з кобзарем Ігорем Рачком. Ми — пред­ставники різ­них професій, які потрапили «під пильне око» КДБ, запідозрені в українському буржуазному націоналізмі, а поет Данило Кулиняк за створення підпіль­ної ор­га­нізації свого часу проходив за статтями «антирадянська пропаганда» та «зра­да Батьківщині», — їдемо до «націоналістів» провін­ційних. Дісталися! Нас зустрічає статечний господар у виши­ванці. Уявіть собі розгороджене по­двір’я, де перед добротним, хоч і дуже старовинним будинком, па­м’ятники Тарасові Шевченку, Лесі Українці та Іванові Фран­ку. Та вже цього досить, щоб потрапити в зуби місцевим борцям з «ідеологічними збо­ченнями». Кажуть, дружба — єдиний вид любові, який уподібнює нас до янголів: друзі дивляться не тільки одне на одного, а й на щось третє, яке єднає їх. Цим третім для нас усіх була українська куль­тура, українська мова, україн­ська історія. Постійно ризи­куючи втратити роботу, ми, проте, жили надзвичайно на­повненим життям і навіть не­гаразди додавали йому коло­риту. Чи, може, так здається з відстані часу? Бо, погодьте­ся, не так уже й весело бути в «чорних списках», писати, не будучи певним, чи твої твори коли-небудь побачать світ. Ми ді­лилися ними одне з одним, як діляться причастям.

Як єдина жінка, я заходилася готувати частування. Ко­ли смажилися кабачки, Феодосій Сахно попросив мене приділити увагу його рукопи­су — офіцер-фронтовик, він усе своє свідоме життя зби­рав матеріали про рідну Смілу, що в Роменському районі на Сум­щині. Мав славу одіозної людини, зокрема й через те, що на базар виносив карти­ну, де було зображено розкішні церкви, знищені в 20—30-х роках, і коли хто хотів її купи­ти, відповідав:

— Не продається. Намалю­вав оцю картину, щоб люди знали, яка наша Сміла була колись гарною, та щоб історі­єю її цікавилися. Обтерши руки, я взяла кі­лька пожовклих аркушів і прочитала: «...Мої не­розваж­ливі земляки за мій виступ на захист їхніх же дітей піддава­ли мене шельмуванню, по­збавили праці.

Я їм щиро вдячний. Це да­ло мені можливість віддатися пошукам і написати цю книгу. А може, вона їм знадобиться, щоб знати свою історію, бути свідомими людьми, а не ту­пим знаряддям у руках керів­них чиновників-бюрократів.

А історію треба знати, як са­мого себе, бо історія схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми будуємо найвищий по­верх. Кожне покоління будує свій поверх — усе вище й вище. Споруда тим міц­ні­ша, чим міц­ніший її підмурівок. Ось чому треба знати кожен його ка­мінь, вра­ховуючи всю нижню кладку».

Кабачки згоріли, зате я то­ді вперше зустрілася з яви­щем, над яким багато пере­думала, відчувши його загальноприродність, якщо не сказати — кос­міч­ність. Що змушує творчу людину — мит­ця, вченого, дослідника — працювати всупереч влас­ним інтересам? Палко праг­нучи незалежності України, Феодосій Сахно не вірив, що доживе до цього часу. Тим бі­льше не вірив, що його праця колись побачить світ. Як за часів Радянського Союзу та­ке могло статися з людиною, котра писала в передмові: «Я щасливий, бо пізнав історію свого народу, історію своєї Сміли. Це не дасть минулому назавжди щезнути з пам’яті людей. Ми повинні боротися з часом та байдужістю, що вустами на­чальства твердить нам: «За­будьте все, що було сто, тисячу років тому. Світ почав­ся з нової ери!» А ми повинні пам’ятати все, бо «хто не знає свого минулого, той не гідний свого майбутнього».

Не задля слави, не задля грошей витратив цей чоловік 25 років свого життя, по крих­тах збираючи історичні відо­мості в архівах Москви, Ле­нін­града, Києва, Харкова, Львова, Полтави, Чернігова та інших міст. За тодішніх ча­сів йому світив один вінець — терновий, і Феодосій Сахно розумів це чудово. Прагнув одного — зберегти рукопис, не дати його знищити чи згноїти в під­валах КДБ. Бува, на якийсь час і в землю закопував, загорнувши в поліети­ле­нову плівку... А коли, як йо­му здавалося, «сексоти» на якийсь час знаходили «дос­тойніший об’єкт», викопував і щось дописував.

Пізніше я дізналася, що сила, яка змушує людину творити, ризикувати своїм нехай скромним, але нор­ма­льним людським життям, на­зивається законом виперед­жального відбиття, і він єди­ний що для комахи, що для митця чи вченого. Не нині су­ще, а майбутнє вибирає сво­їх достойників серед тих, хто йому потрібний. Ось це, ма­буть, і є той випадок, коли ру­кописи не горять, бо знахо­дять тих, хто, попри все, їх зберігає.

А ще — це та причина, чому для декого земна слава обе­ртається забуттям, а іноді — й ганьбою, зате упосліджені після смерті стають тим, за висловом Ісуса Христа, нарі­жним каменем, на якому зво­диться нова будова.

Бунтар проти практики фа­льсифікації історії, Феодосій Сахно сприймав свою долю із християнським смиренням, хоч був далекий від церковних настанов і ніко­ли не відпо­відав злом на хулу та кривду. Був, як потім напи­сав у передмові до книжки, що її не сподівався видати, «щиро вдячний» землякам за те, що їхня несправедливість спонукала до каторжної праці над збиранням історичного матеріалу. Це перегукується з «...Бла­­гословляю стіни сво­єї темниці» Даниїла Анд­рєєва, котрий у політичному ізоляторі, де провів 25 років, створив свою дивовижну книжку «Ружа світу». Гонителі кидали в цих людей камін­ням, вони ж відповідали ду­ховним хлібом. І їм не можна не вірити, бо в ствердженому самопожертвою не може бу­ти облуди.

З одним з тих «нерозумних земляків», що сподівався на кар’єру комсомольського вожака місцевого масштабу, мені випало говорити. «Зара­ди мого блага» він намагався ме­не, столичну журналістку, за­стерегти від «хибного кроку».

— Не знайтеся із Сахном. Ви навіть не уявляєте, що то за людина: він же Шептицького переховував!

— Хіба небіжчикам не від­дають останньої шани? — по­цікавилася у від­повідь. — Хі­ба тут є щось протизаконне?

— І ви стоїте на не­правиль­них ідеологічних позиціях, — зітхнув мій доброзичливець. — Невже не розумієте, що похорон Шептицького — по­літич­ний акт?

Однак ідеологеми роз­ві­ю­ються, а вічними ли­шають­ся підвалини моралі, без яких неможливе життя. У Старода­вньому Римі переслідування християн теж було ідеологіч­но добре обгрунтованим. Їх ки­дали на арени цирків до звірів і розпинали за... атеїзм: від­мовлялися поклонятися ста­туям імператорів, за життя возведених до рангу богів. Тепер це викликає усмішку — чи не так? Усміхатимуться й наші не такі вже далекі нащад­ки, дізнавшись, у яких «страшних гріхах» звинувачували «нерозум­ні земляки» таких людей, як Феодосій Сахно. Більше мені не траплялося зустрічати добродія, який зберігав на нього компромат у вигляді доказів участі у похороні Анд­рія Шептицького, але я певна, що зараз цей ком­сомольсь­кий діяч вдає із себе палкого українського патріота і лад­ний шельмувати тих, хто, на його думку, поводиться не досить патріотично, як ще не­давно шельмував «бур­жуаз­них націона­ліс­тів». І в цьому немає чогось нового.

«Я не поділяю ваших погля­дів, але я ладен життя віддати за те, щоб ви могли їх вільно висловити», — сказав один із великих філософів. З усві­дом­­лення такої позиції і почина­ється демократія, про яку ми так багато говоримо, та й звичайна внутрішня свобода. Бо найперша ознака рабсь­кого духу — це прагнення за­кидати камінням того, хто мислить не так, як ти, і не такі цінності сповідує.

Отож прагнення свободи, прагнення бути собою і звело нас, лю­дей різного віку і різних упо­добань. Ми не відділяли себе від своєї землі, своєї історії, культури, хоч і не любили го­ворити про те, бо патріотизм — як білизна: вона має бути в порядку, але демонструвати її непристойно. Ми просто були щасливі — екскурсією містечком, про яке писав Сахно, бесідою біля вогнища, поїздкою на скіф­ські кургани, де Ігор Рачок, учень Євгена Адамцевича, який зберіг для нас душу української ко­зацької звитяги — запо­розь­кий марш, — мовою струн старовинної зіньків­ської коб­зи розмовляв з вітром: «Ой у по­лі могила з вітром говорила...»

А потім багато чого бу­ло. У кожного своє. Ви­нахід­никові Ренату Польовому до­велося вести жорстоку боро­тьбу із чиновниками від нау­ки. Пригадується, як він за­йшов до нас і з порогу радіс­но повідомив:

— Ну ось, і мені пощастило зробити внесок в українську незалежність: тепер не дове­деться купувати платину в Росії для виробництва база­льтового волокна. Створив таку технологію, що обійде­мося без неї.

Однак і в незалежній Украї­ні творчий шлях цієї людини проліг через визнання. Спочат­ку — за кордоном: в Японії, Кореї, Ізраїлі, Росії, Франції, інших країнах, бо на Батьків­щині своїх пророків, як відо­мо, не люблять. І багато незаслуженої гіркоти випало на його долю... А Феодосій Іва­нович Сахно помер у грудні 1988 року, так і не доживши до проголошення незалеж­ності України. Данило Кулиняк видав дослідження про Петра Калнишевського, яке здійснив понад тридцять років тому.

Траплялося, наші шляхи розходилися, та україн­ська історія, доля української куль­тури знову зводила нас. І ось найкраще то­му підтверджен­ня: у видавництві «Варта» не­що­давно вийшла фунда­мен­тальна праця Феодосія Сахна «Історія Смілої», яку спонсо­рував Ренат Польовий, а ком­п’ютерну верстку здійснив його онук Дмитро Чуб. Це зріз історії цілої нашої країни на прикладі одного містечка на Сумщині, на землі остан­нього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Нещодавно мені судилося побувати в знайомих місцях — у товаристві депутата ІХ скликання, колишнього керівника Роменського району Сумської області Івана Річняка, скульптора й кінорежисера Ростислава Сенька, оператора Юрія Горського. Завершувалися зйомки фільму за сценарієм Данила Кулиняка «Повернення Калнишевського». Паралельно з ініціативи Річняка вшановувалася пам’ять останнього кошового отамана Запорозької Січі. Тепер на його батьківщині в селі Пустовітівка височіє монумент роботи Ростислава Сенька та Івана Бородая, відбудовано церкву. Приїжджих привітали пред­­ставники місцевої ін­те­лігенції, козацька старшина — всі в мундирах пол­ковників та генералів. Вітер полоскав прапори, звучали трепетні слова... За тризною біля скіфських курганів учорашні борці з «ідеологічними збоченнями» зустрілися з тими, кого вони переслідували. Що во­ни мали сказати одне одному? Звісно ж, про най­болючіше мовчали, до­брим словом згадуючи не тільки гіганта українського духу Петра Калнишев­ського, а й скромних міс­цевих подвижників, які життям довели свою любов до України, насамперед Феодосія Сахна і поета Йосипа Дудку. Про нього ми ще матимемо нагоду розповісти.

Ось така наша дійсність. І який висновок для всіх можна зробити, коли особисту вину так легко перекласти на «особливості часу», відтак і виправдатися у власних очах?

...Ніколи не приєднуйтеся до натовпу, який жбурляє каміння в тих, хто вибивається із загального хору, бо зміст пісень змі­нюється. Такі люди здебільшого рятують майбутнє від помилок минулого й не дають змоги «мертвому вхопити живого». Зважайте на одвічну Христову істину: камінь відкинутий може виявитися каменем наріжним.