Петро Рубан: «Нас система не зламала»

Народне прислів’я «Не той козак, хто за течією пливе, а той, хто проти» зайвих пояснень і спеціальних пошуків якогось замаскованого сакрального змісту не потребує. Свідома відмова від нав’язаної (байдуже, обставинами, чи системою) «норми й моралі», як і усвідомлення необхідності зміни недолугого на досконале, заслуговує на пошану.

В часи окупації та панування сатанинського атеїзму кожного, хто наважувався кинути виклик антинародній системі, словом і чином їй протистояти, спонукати до опору злу й несправедливості інших, відразу поспішали затаврувати як «ворога народу». Так, це були вороги. Але не народу, а тієї злочинної системи, котра, накинувши тугий аркан на шию українцям, прагнула примусити багатомільйонну етнічну спільноту відмовитись від власного імені й долучитись до безликої й безголосої маси. Сьогоднішнім гостем нашої редакції є один з тих, хто в часи стагнації не загубився в натовпі й свідомо став на шлях поборення антинародного режиму. Наша газета вже згадувала ім’я легендарного дисидента Петра Рубана. Він не рвався, на відміну від інших, у депутатське крісло й не шукав компромісу з насильниками.

— Пане Петре, розумію, що Вам, певно, вже обридло, даючи інтерв’ю, відповідати на одні й ті ж запитання, і все ж, прошу вас розповісти нашим читачам про себе й про те, як Ви долучились до діяльності патріотичного руху.

— Дійсно, мені неодноразово випадала нагода свідчити перед журналістами факти власної біографії, але я свідомий того, що стоголосий потік інформаційного бруду, який вливається в мізки наших співвітчизників контрольованими сіонізмом засобами масової інформації, нівелює всі здорові починання. Перш за все, почуваюсь зобов’язаним розчарувати прихильників тієї тези, котрі увірували, що націоналізм — це суто галицьке, й притаманне виключно мешканцям цього регіону світосприйняття. Я народився й виріс на Сумщині, поблизу оспіваного класиком Конотопу. Комунізм як політичну систему й суспільний устрій зненавидів з раннього дитинства. Семирічним хлопчиком змушений був збирати колоски в полі, котре орали загнані в колгосп мій брат й мати. За кожен «трудодень» вони отримували двадцять копійок і двісті грамів хліба. Хіба людина спроможна прогодувати себе цим дріб’язком? До того ж, окрім працюючих, в кожного була ще й родина. Та повернусь до тих нещасних колосків. Старших за аналогічні дії заганяли в Сибір як розкрадачів державного майна, а нас (неповнолітніх) калічили й змушували очікувати голодної смерті. Тоді в усій Україні був голод. На все життя в мою пам’ять врізались ті жахливі сцени, коли наш односельчанин, прислужник системи й «охоронець колгоспних ланів», сидячи на коні, шмагав нас, босоногих, батогом. Уявляєш, з коня, навідмаш, й дитину. За що? За те, що ми не хотіли померти з голоду? Яка система дозволить собі отаке винищення власного народу? Лише та, котра цей нарід ненавидить. Ще один приклад з мого дитинства. Наша родина мала курку. Бабуся зав’язувала їй ниткою рот, аби збирачі державної позики (старші люди пам’ятають і цю, страшну для українців і ганебну для комуністичного устрою, сторінку історії) не довідались про її існування і не збільшили розміру узаконеного пограбування. 1959 р. у місті Жданів я вступив до лав ОУН і в тому ж році, виконуючи наказ Проводу, зі зброєю в руках став на бій з окупаційною системою. Забігаючи наперед, повідомлю: в 1968 р.(у той час мене утримували в Києві, у слідчому ізоляторі КГБ, що на Володимирській) працівники кількох відділів намагались довідатись в мене, звідки в Конотопі й Жданові взялись націоналісти. Їхній куций розум так і не міг зрозуміти, що радянська дійсність сама провокувала на ненависть до себе.

— Загальновідомо, що комуністична систем, вкрай неохоче йшла на визнання факту наявності дисидентів. Значний відсоток патріотів звинувачували в скоєнні кримінальних злочинів. Здається, ця участь не минула й Вас?

— Так. Після звільнення нам забороняли жити в великих містах. У невеличких містечках легше наглядати, й водночас це ускладнювало контакти між самими дисидентами, й унеможливлювало зв’язки з зовнішнім світом. Я жив у Прилуках, працював на заводі. Мав звання народного майстра й, окрім основної роботи, займався виготовленням і збутом сувенірів та декоративних виробів з дерева. У сімдесятих роках минулого століття, до Дня Незалежності Сполучених Штатів, я виготовив з трісок портрет першого президента Джорджа Вашингтона. Це була складна робота, але я шаную свободу будь-якої людини. Тим більше, коли йдеться про незалежність багатомільйонного народу. Вночі кагебісти виламали двері до моєї майстерні й викрали плід кількамісячної праці. Я поїхав до Москви й разом з відомим дисидентом Андрієм Сахаровим дав прес-конференцію для іноземних журналістів. Прощаючись, академік сказав мені: «Петре, тебе або вб’ють, або знову посадять».

Його слова виявились пророчими. Наступного дня після мого повернення до Прилук мене затримали й, звинувативши в розкраданні соціалістичного майна на суму сімдесят два карбованці вісімдесят копійок (це оті тріски, з яких я виготовляв портрет), позбавили волі на п’ятнадцять років. Але ця подія дала мені ім’я. Між-народні правозахисні ор-ганізації безугавно нагадували радянським послам і різноманітним делегаціям про ув’язнених дисидентів у СРСР. Саме завдяки небайдужості українців діаспори та західних правозахисників Радянський Союз вимушений був звільнити з ув’язнення й випустити за межі Радянського Союзу Валентина Мороза, Святослава Караванського, Володимира Романюка. Безугавно згадували й про мене. Загалом я відбув двадцять три роки в ув’язненні, а «гуманний радянський суд» чотири рази виносив супроти мене вироки.

— Можливо, Ви розповісте нашим читачам, як відбулось останнє звільнення? Здається, Вам не довелось чекати «дзвінка»?

— Так. Горбачов розумів й усвідомлював приреченість неприродного комуністичного устрою. Прагнучи отримати від Заходу новітні технології, він вимушений був іти спочатку на незначні, а з часом і на суттєвіші поступки. У 1988 р. академік Сахаров передав президентові США Рональдові Рейгану список ув’язнених політв’язнів. Серед них було й моє ім’я. Американський чільник зажадав від Горбачова нашого звільнення, і той, побоюючись небажаних конфліктів, змушений був задовольнити його вимогу. Попри словесну прихильність до демократії, система продовжувала нас нищити. (Зайве нагадувати, що Василь Стус загинув уже в часи правління Горбачова). Мене, Івана Кандибу й ще кількох утримували в карцері, безугавно знаходячи в наших діях «порушення режиму утримання». Особисто я на момент звіль-нення пробув в карцері 123 доби. Я свідомо вдався до голодування, оскільки це була єдина зброя, яка давала мені змогу донести світові правду. До речі, більшість політв’язнів сподівались на швидке звіль-нення, й нас не під-тримали. Нині колишні дисиденти не люблять згадувати того факту, що, звіль-няючись, вони підписували прохання про помилування, а дехто й зобов’язання про непроведення жодних антирадянських акцій. Ні я, ні мій побратим Іван Кандиба, цих паперів не під-писали. Це дало нам право стверджувати, що нас система не зламала.

Повернувшись в Прилуки, я виявив на столі телеграму з посольства Сполучених Штатів. Оформлення документів зайняло лічені дні. За п’ять діб літак зі мною й моєю родиною приземлився в аеропорту Вашингтона.

— На перший погляд, все так просто.

— За цим «просто» стоять роки життя. Скільки я міг зробити корисного рідному народові.

— Розумію. Пане Петре, а які Ваші перші враження від Америки? Гостинно прийняла Вас чужина?

— В аеропорту нас зустріла Катерина Чумаченко. Та, котра нині є дружиною президента України. У Сполучених Штатах тоді був Тиждень Поневолених Народів, й мені відразу довелось виступати перед багатотисячними аудиторіями. Я виступив з доповіддю перед Конгресом США, мав зустріч з президентом Рональдом Рейганом. Усім я свідчив, що в центрі Європи окупаційний режим винищує народ з багатою, своєрідною й неповторною культурою. Згодом я виголошував доповіді й перед парламентами Австралії, Англії та інших країн…

— Дозвольте провокативне запитання. Ви згадали про Катерину Чумаченко. Яке Ваше ставлення до неї?

— Не приховую, що на початку я був гордим з того, що українка була в Білому Домі. Певний час її кабінет був поруч з кабінетом Рональда Рейгана. Вона тривалий час супроводжувала мене, виконувала роль перекладача. Але з часом я зрозумів, що вона дуже часто буває нещирою. Пригадую такий випадок. Один високопосадовець назвав Україну трьохдоларовим папірцем. В обігу банкноти такого номіналу не існує, тож сказане я сприйняв як образу всього українського народу. На знак протесту я залишив кабінет і відмовився від подальшої розмови. А Кетрін Клер (Катерина Чумаченко) повела себе геть не так, як личить патріотові.

— А яка Ваша думка, чому вона не подала голосу протесту?

— Прикро визнавати, але українська діаспора вже тоді почувалась біль-ше американцями, аніж українцями. Я не хочу очорнити всіх українців, яких доля закинула на чужину, але це трагічна реальність. Держави, в котрих оселились наші спів-племінники й де вирувало українське культурне життя, прагнули встановити над ними цілковитий контроль. Навіщо їм пот-рібні неконтрольовані їх-ньою системою люди, а тим більше об’єднання? Зовні все пристойно, але я стверджую: чільники діаспорського руху — люди запрограмовані й цілковито узалежнені.

 Хочу зазначити і для читачів, і для нащадків. Окрім можливості в’їзду, я не отримав від американців жодної допомоги. Всім своїм здобуткам я завдячую українській діаспорі. То були часи «холодної війни», державні чинники США толерували й підтримували всі антирадянські заходи й тенденції. Але в 1990 р., немов за чиїмось наказом, усе припинилось. Ті дрібні перетворення, часткове роззброєння, задовольнили керівництво США, й українська діаспора «захворіла» дивним, незрозумілим й абсурдним для патріотичного руху «зміновіховством». Діаспорні націоналісти й демократи пішли на співпрацю з комуністами. Лише тоді я зрозумів, що метою керівництва США (а заодно й підконтрольних їм бандерівців, мельниківців і двійкарів) було ослаблення СРСР, але жодним чином не поділ його на національні держави. Тому, попри відсутність підтримки, й навіть певний тиск, я продовжував боротьбу. Не мав морального права зрадити ідею, за котру карався концтаборами й за котру мої товариші віддавали життя.

— А які Ваші враження про внутрішню і зовнішню політику Сполучених Штатів? Чи варто Україні копіювати запропоновані американськими радниками «рецепти подолання криз»?

— Нинішній світ глобалізується страшними темпами. Пригадую, свого часу мені потрапила до рук стаття, що пророкувала створення в близькому майбутньому на півдні України й на Кубані нової держави. Ти ж знаєш історію. Кілька століть тому тут існував Хазарський каганат. Спостерігаючи за діями сепаратистів, які закликають до створення Донецької республіки, або так званої Новоросії, я зайвий раз переконуюсь в існуванні цілеспрямованої антиукраїнської змови. Нинішні біло-сині (Партія регіонів) політикани, певно самі не дають звіту тому, що чинять. Їх та їхніх помаранчевих «опонентів» жодним чином не цікавить доля українського народу. Значний відсоток з них не є навіть етнічними українцями. І вони суворо фільт­рують тих, хто йде «у владу». Українців, котрі здобувають чільні посади, примушують радіти дрібним подачкам і можливості мати видимість того, що вони щось вирішують. Але ці люди навіть не усвідомлюють, що нав’язана іудеями система координат і вартостей нищить нас. Не хочу, аби мої слова сприймались як дифірамби, але МАУП є одним з дієвих чинників, що намагається протистояти тій злочинній політиці, котра чиниться руками «жандарма світу» (Сполучених Штатів). Ні комуністи, ні «помаранчеві», ні так ненависні їм регіонали навіть не усвідомлюють, що всі вони є щупальцями одного спрута, ім’я котрому — сіонізм. У 1999 р. я виїхав зі Сполучених Штатів на знак протесту проти застосування сили супроти Югославії. У цій державі я прожив понад десять років, тож можу стверджувати, що її зовнішня і внутрішня політика є цілком залежною від юдейських кіл. Я запевняю: Творці «золотого мільярда» жодним чином не переймаються долею решти світу. Для них це сировинний придаток. Нав’язана ними «демократія» зрівняла в правах грошовитого злодія чужинця і чесного патріота. Захист власного вона потрактовує як ксенофобію й шовінізм, а гидливе ставлення зайди до автохтонів — «правом вільного вибору». Це ненормальний стан речей.

— Поділіться власним баченням сьогодення в Україні?

— Гадаю, нинішній президент має в собі українські сентименти. Але він фізично хвора й водночас безвольна та залежна людина. Дані ним зобов’язання зв’язують його з неукраїнським елементом. Кілька років тому (ще в часи прем’єрства) він підписав угоду з провідними підприємцями (і з діаспорними, і з вітчизняними) про створення Світового Українського Банку. Чому далі підписів ця справа не пішла? Тому що це була б одна з форм дієвого протистояння світовій фінансовій олігархії. Дозволю собі дещо навіть конкретизувати. В Україні є два заводи з обладнанням для огранювання алмазів. Це робота для трьох тисяч осіб. Але в Україні за ввіз алмазів з власника беруть двадцять відсотків його ціни. За ще необтесане каміння це великі гроші. Зрозуміло, що після обробки його продаватимуть за значно більшою цін-ною. Водночас в Ізраїлі й Сполучених Штатах за ввіз необробленої коштовної сировини нічого платити не треба. Навпаки, клімат суцільного сприяння. Завозь, давай людям роботу, а потім продавай. Біль-шість підприємств, котрі займаються добуванням, обробкою і збутом коштовного каміння, належать сіоністам. Їм не потрібні конкуренти. Запевняю, хтось виклав не одну копійку за те, аби Україна не заважала їм бути в цій царині монополістами.

Українці донині «хворі» занесеним московською політикою світосприйняттям й продовжують вірити казочці в «доброго царя». У 2004 р. усі сподівались, що зміна напівчервоного Кучми на нібито патріота Ющенка обернеться на краще. Минув час, і жодних змін. «Помаранчева революція» змінила один клан іншим, але ті, хто вирішував все, визначав і встановлював ціни, залишились незайманими. Доки українці не зрозуміють, що за більшістю нинішніх політичних партій стоїть злочинна сила, ім’я якій сіонізм, — жодні революції не дадуть бажаних наслідків.

Розмову вів
Олесь Вахній