Жодного слова неправди

Підходить якось до мене під доброю мухою знайомий шахтар, один з тих, для кого шматок брежнєвської ковбаси по 2 руб. 20 коп. — як для індуса священна корова, і каже: — За что ти, падло бандєровскоє, нєнавідішь совєтскую власть? Что она тєбє плохого сдєлала? Дала работу, образованіє квартіру, а ти… Тварь нєблагодарная!

Щось доводити тому п’яному зомбі — марна справа. Тому я лише запитав у нього: «А ти знаєш, що таке «акція Вісла»?

— Конєчно, знаю! І даже больше, чєм ти. Потому, что прі форсірованіі Вісли мой отєц стал інвалідом.

— Та я тебе не про 1944 рік запитую, а про «акцію Вісла» 1947 року.

— Да что ти, дружок, єрунду мєлєш? Какой 1947 год? Какая «Вісла»? Ти хоть знаєш, что война в 1945 году закончилась?

 Доволі в Україні ще таких знавців історії, тож розповім, що таке «акція Вісла», а заодно й поясню — чому я ту «совєтскую власть» ненавиджу. Розповім тут лише про долю нашої родини. А таких, як ми, було понад 300 тисяч. Жодного слова неправди тут не буде. Дещо довелося бачити на власні очі. Та більше буде тут почутого від мами, діда, старших односельчан. А не вірити їм не маю права. Впевнений, що зрозуміти таких, як ми, може лиш той, кому довелося щось подібне пережити. Для совкового зомбі — раба — це вища математика.

Цього року я розміняв 68-й рік. І цього ж року в жовтні минуло 60 років, як нас «добровільно» переселили. (Це був початок «акції Вісла».) Родом я із заможної селянської родини із с. Фредропіль під Перемишлем. Мама і тато із с. Керманичі. Тепер ці села, як і багато інших сіл, міст і містечок Лемківщини, Підляшшя і Надсяння, належать Польщі. Бо 1946 року наші споконвічні українські землі «переможець» щедрий, «тато» Сталін подарував полякам.

Наш нерідний дідо Петро Голубовський з бабусею Мариною, щоб розбагатіти, за своєї молодості їздили на заробітки до Америки. Одвічна проблема українців. Там дідо п’ять років працював у шахті, а бабуся — на цегельні. На тяжкій роботі бабця підірвалася. Позаяк не мали власних діточок, то взяли собі за сина племінника — Михайла Кравецького, майбутнього нашого тата. Ставши парубком, він одружився з Ганною Крок — нашою мамою.

Повернувшись з Америки в рідне село, купили собі дідо з бабцею землі в пана. Казала мама, що з гаєм, пасовиськом і лукою було тієї землі за 40 моргів. У переселенських документах записано 5,05 га землі, житлові будівлі — 180 м³, стодоли — 320 м³, складські приміщення — 100 м³, а ще фруктовий сад. Коней, корів, кролів, птицю в ті документи не вписали, бо ще до нашого переселення їх весь час «експропрійовували», спочатку орди біснуватого фюрера, потім — червона орда, і наостанок — «Армії Крайова і Людова».) Оцінила вже наше майно «най-справедливіша» в світі «совєтская власть» — аж у 2.990 руб. Після грошової реформи 1947 р. це було 299 руб.

Землі записали лиш 5.05 га — так порадили добрі люди: «Бо, по-перше, там, куди ви їдете, земля належить колгоспам, по-друге, по радянських мірках до 5 га вас зарахують до середняків, більше 5 га — куркулі». Якими були долі куркулів — довідалися ми вже потім.

Ані в нашого діда, ані в односельців наймитів не було. Землю обробляли спільно в супрязі, як не сусід з сусідкою, то родич з родичем. Збудована толокою цегляна хата стоїть і донині. Отак, як казала мама, «пхали вони біду поперед себе», здаючи державам, до яких належали, «контингент» (податок) вирощеним збіжжям. За це їм платили «копійки», або видавали різні довідки, обі-цяли колись розрахуватися. Та всі «визволителі», окрім червоних, дещо залишали газдам. На щоденний хліб насущний, «на паску і на коровай», «Червоні експропріатори ви-гребли все, не давши на-віть довідок.

Села Фредропіль і Кор--маничі розділяла невеличка річечка. Села — мов писанка. Вони мені донині сняться. Церква на горбочку. Тепер це поль-ський костел. Гарні, ошатні біленькі хатки, які я малим щодня обходив з тради-ційним запитанням: «Як ся ваша корова називає? Чи багато молока дає?» Усміхаючись, селяни пригощали мене молоком, сиром, хлібом з маслом і казали: «О, це, певно, буде великий господар!»

Не судилося. Замість господаря став я великим «совєтскім» голодранцем — пролетарем.

Польських сімей в наших селах було дуже мало. Шовіністів взагалі не було. Не було й жодної ворожнечі. Молодь дружила, разом ходили на вечорниці, були поляки, що співали в хорі української «Просвіти». Дехто з них, коли 1947 р. переселяли на Балтійське узбережжя тих українців, що прийняли польське підданство, на знак протесту поїхали з українцями, хоч мали повне право залишитися в селі.

1939 р. прийшли до нас червоні «визволителі». Їх тоді не кулями, а квітами і арками із смерекових гілок на дорогах зустрічали. Як братів. Бо далася взнаки українцям польська шовіністична влада. А брати — як орда. Оголосили нас ворогами народу і буржуазними націоналістами. Заарештовували інтелігенцію, духовенство, свідомих господарів і молодь. Взяли і маминих братів Михайла і Олексу Кроків. Довго тримали їх під слідством у тюрмі в Перемишлі. А ж тут Гітлер без оголошення розпочав війну. Що ж робити з тими «буржуями», які враз стали обузою для втікаючих більшовиків? Голодних, босих, змучених зігнали вони їх у дві колони. Олекса пішов на Медику. Там колону наздогнали німецькі фашисти. В’язні впали на землю. Німці енкаведистів постріляли, а в’язнів відпустили по домівках. Олекса залишився живим. А Михайла з колоною погнали червоні фашисти на Добромиль (тепер Львівська обл.). Там усю колону знищили і скинули у шурф соляної шахти (саліни). Стався цей злочин у перший день війни. У книжці Й.Лося, М.Прокопець, Д.Лапичака «Саліна» наводяться дані про 3.600 закатованих в соляній шахті. Переконаний, що більшість з них були такими ж «буржуями», як наш вуйко Михайло Крок — селянин з 3 га зе-млі, який у вільний від роботи в полі час підробляв шевством, ремонтуючи односельцям взуття.

Повернувшись до нас знову 1944 р., більшовики забрали нашого тата до Червоної Армії. Через три дні після мобілізації, не навчивши їх бодай якихось військових азів, ба, навіть не обмундирувавши, не озброївши, погнали їх в атаку. Попереду «фріц» у дзоті з кулемета «косить», позаду — радянські танки і ситий енкаведист на прицілі тримає — «впєрйод, за родіну, за Сталіна!» Там наш тато і загинув. Підірвався на міні. А сусідові, що був поруч, тою ж міною відірвало ногу. Та вижив. Певно, для того, щоб розповісти нам про цей злочин. А я собі думаю: невже за півроку до так званої перемоги була така велика потреба гнати ненавчених військової справи селян на передову, ще й на міни. Чи не був це ще один з різновидів геноциду україн-ців?

Так стали ми з братом сиротами. А мама у 25 ро-ків — вдовою. А тут ще нова біда. Наші землі стали не нашими. Або приймай польське підданство, ставай поляком, або забирайтесь геть. А хто ж добровільно кине власну хату і роками нажите майно? Українці ж не якась там кочова орда, в якої свої юрти бур’яном поросли, Дуньки поспивались, що й корів нікому подоїти.

Отже, щоб вигнати нас з рідних осель, розпочався терор. У сусідньому селі польські «партизани», керовані інструкторами із НКВД, за одну ніч вирізали 250 людей. Не жаліли навіть немовлят. Не одну ніч ночувала мама з нами у житах та кущах. При нас село біда якось оминала. Згоріло воно після нашого переселення 1947 ро-ку. Тоді ж польська «партизанка» вночі вирізала 16 молодих хлопців, які вартували село та поснули. Було тим вартовим 15 — 16 років. Незабаром тих, хто прийняв польське підданство, переселили на Балтійське узбережжя, на колишні німецькі колонії, які Сталін теж подарував Польщі.

Так ми опинилися в Радянській Україні. Нам ще й пощастило. Допомогла похоронка на тата. Декого з односельців повезли в «Сибір неісходиму», інших — на Схід і Південь України.

Село Родохінці (тепер Мостиського р-ну Львівської обл.), де ми опинилися, після кількох місяців поневірянь, в надії, що так довго не буде і ми незабаром повернемося додому, складалося з двох частин — української і польської. Мали поляки тут гарну власну школу, крамницю, хатучитальню і костел з органом. Тут із запізненням пішов я до української школи.

Як почали в селі організовувати колгоспи, поляки виїхали до Польщі. Їх костел комісари перетворили у склад для збіжжя. Орган потрощили.

Під час одного переляку енкаведисти обстріляли нашу стодолу, куди були завезені снопи збіжжя. Так стали ми погорільціями. З утворенням в селі колгоспу пішла мама працювати у рільничу бригаду. За палочку— трудодень працювала мама в колгоспі від зорі до зорі.

Щоб якось вижити, ходили наш дідо красти вночі колоски. Повік не забуду його сліз: «Будь проклята ти, московсько-жидівська голото! Мене, господаря, як останнього злодія, красти примусила».

Дала «гуманная власть» мамі — вдові на двох сиріт 50 руб. пенсії. Після грошової реформи 1947 р. це було аж 5 руб.! Половину тих сирітських копійок забрав на «позику» донині фінагент-енкаведист, що ту милостиню приносив. Як мама слізно благала не забирати грошей, бо діти босі й голі. Фінагент вкривав маму «благородними» словами і погрожував пі-столетом. Згодом маму навчили, як задобрювати того фінагента. Тримала вона до дня видачі тієї державної милостині кілька яєць на яєчню і пляшку «бурячанки»…

Зараз ті «ветерани», що втопили в соляній шахті вуйка Михайла, що стріляли в спину своїм, змушуючи їх власними тілами робити дороги для радянських танків, що збирали «позику» з вдів і сиріт, обвішані орденами і медалями за «заслугі перед родіной», отримують персональні пенсії, пільги. І ходять на мітинги, очолювані «православною» соціалісткою Вітренко. Бо всі вони були, є і до самого скону будуть п’ятою колоною Москви. То про яке примирення йдеться, панове-товариші?! Хто з ким миритися має? Кат із жертвою?!

Жити в селі було неможливо. Тому молодь намагалася втекти до міс-та. А щоб вирватися із села безпаспортному колгоспному кріпакові, потрібно було вступити на навчання до міста, не повернутися в село після служби в армії, або за комсомоль-ською путівкою податися на «стройкі комунізма». Я вибрав останнє. Скінчивши 10 клас Гусаківської середньої школи, доносивши останні татові штани, подався на Донбас. Спочатку працював на будівництві «Дрогобицької комсомольської» шахти. Потім майже чотири роки служив в армії. Після армії переїхав я до Дімітрова. Тут спочатку працював на реконструкції шахти «Центральна», потім у бригаді Героя Соціалістичної праці В.Ципляка. На глибині 622 м у загазованих метаном лавах ставили рекорди. Дай іскру — і мокрого місця від тебе не залишиться. Та, слава Богу, пронесло, хоч і не раз ламало ребра, руки, ноги.

За не одне десятиліття праці в каторжних умовах назбирав я собі на чорний день трішки заощаджень. Виявилося, не для себе, а для хитрого лиса ідеолога КПУ Л.Кравчука, який якось сам зізнався, що за його президентства наші заощадження за одну ніч перекочували в москов-ські банки. А де ж ти, наволоч більшовицька, був як президент? Шкода, що баба Параска не гепнула його за це мегафоном по макітрі.

Так встигли комісари розкрутити і мене. В «незалежній» Україні!

Дехто тут, на Сході, каже, що це робота демократів. Які в біса демократи з колишніх партійно-комсомольських будулаїв?

І останнє. Завдяки колишньому нашому односельцеві (його родину було вислано на Балтику), який, скінчивши університет у Кембриджі, університет і Пітманінститут, нині живе і працює професором у Нагої (Японія), випало нам з сином щастя побувати у рідному селі Фредрополі. Там на брат-ській могилі наших 16 односельчан, замордованих польсько-енкаведистською бандою Стефан Костик власним коштом і коштом діаспори встановив пам’ятник і огородив наш сільський цвинтар, де поляки пасли худобу на могилах наших дідів. Зустрів я там своїх односельців, колег дитинства, що з’їхалися туди з цілого світу. По-різному склалися їхні долі. Є серед них учені, фермери, шахтарі. Та не було серед них жодного такого спрацьованого, згорьованого, як ті, що приїхали з України. Там я довідався, що польський шахтар (залежно від стажу і професії) отримує від 900 до 1.200 доларів пенсії. Наша тітка, яка живе в Польщі і все життя доглядала за саджанцями дерев у лісництві, отримує 300 доларів пенсії.

За що ж караємося ми, українці? Чи не за те, що дозволили надіти на свої шиї ярмо, перетворившись з гордої козацької нації в отару атрофованих хохлів-мутантів? Останні вибори яскраве тому свідчення. «Це ненормальна країна…» — сказав данський журналіст, що спостерігав за ходом минулих виборів.

Певно, що ненормальна, якщо у Верховній Раді сидять представники п’ятої колони Ізраїлю і Московії. Я додав би — це пропаща нація.

Петро Кравецький,
ветеран шахтарської праці, 40 років під землею