Без гриму й декору

Пан Табачник оголосив війну українській інтелігенції. Не на життя, а на смерть. І підтвердив тим самим подиву гідні гординю, зарозумілість і — як для державного діяча — самозгубні легковажність та недалекоглядність.

У цьому є певний позитив: українська інтелігенція точно знає, з ким має справу. І не плекає жодних ілюзій щодо обнадійливих зрушень у гуманітар-ній сфері.

Засвітився пан Табачник з причин зрозумілих. V з’їзд письменників України прийняв резолюцію, в одинадцятому пункті якої сказано: «Висловити недовіру віце-прем’єр-міністру Д. Табачнику у зв’язку з його висловлюваннями в пресі, які принижують гідність української інтелігенції».

Гнів засліплює. Виплоду його зусиль під гучною назвою «Созидание государства» («Экономические известия», 5 грудня 2006) бракує логіки й мотивації. Стаття провальна композиційно, украй плутана. Враження таке, що писала група людей: одні готували історичний «блок», інші — решту.

Десниця пана Табачника пізнається там, де він відчужується від української інтелігенції. Уточнимо — україномовної. Його віце-прем’єрському серцю люба інтелігенція дена-ціоналізована, російськомовна. Саме з нею він і збирається «созидать» державу.

Починає пан Табачник здалеку: «…современное украинское государство — во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций».

Софістика не першої свіжості. З чужого голосу.

Як фахівець з історії, пан Табачник мав би знати, що будь-який розлом, а в цьому разі доречніше було б сказати — розпад імперій, — явище закономірне. Отже, й закономірним є виникнення нових держав. Зрештою, у кожній випадковості так чи інакше простежується своя закономірність.

«Украинцы лишь констатировали совершившийся факт, показав себя за один год не готовыми не только бороться за создание нового государства, но и за сохранение (?) старого».

Останнє потрібне панові Табачнику для того, щоб схилити читача до думки про імперськість «украинского народного сознания».

Серед його аргументів є й такий: «…только представители славянских народов (русские, украинцы и белорусы) могли служить в регулярных частях имперской армии».

Служити вони служили, та тільки не з власної волі.

Звідки панові Табачнику знати, з якими плачами і безнадією прощалося патріархальне українське село з тими, яким випало нещастя відбувати 25 літ царської служби-каторги? Так прощалися тільки з небіжчиками. Та й у «полегшувальні» часи втрата пари робочих рук була справжньою трагедією для кожної селянської родини.

Стаття пана Табачника — суцільний сумбур. Схоже, цим він не вельми й переймається. У «созидаемом» ним «государстве» автохтонам відведено роль смердів.

Певна річ, прямо про це пан Табачник не каже, то був би явний кримінал. Але дає зрозуміти опосередковано, з посиланням на варварів: «Остальное население были обычными гражданами — таким же элементом ландшафта и богатства, как реки, горы и леса».

Шила в мішку, як відомо, не сховати. Шило пана Табачника стирчить і нагадує про себе чи не в кожному абзаці. Продирається крізь теревені про вождів «мятежных римских легионеров», які «неоднократно провозглашали Галльскую империю», крізь демонстрацію обізнаності про варварські королівства й Тіта Флавія Веспасіана, крізь дискусійні сентен-ції про «современные империи Швейцарии и Бельгии», крізь необов’язковість інформації про те, що ніхто в Європі у ХV столітті «не сомневался, что лучшая наемная пехота — именно швейцарцы, а не французы, немцы, итальянцы».

Пан Табачник не без прицілу цитує Бісмарка: «Чья власть — того и вера». Збагачує читача фактами протистояння Півночі й Півдня середньовічної Франції, альбігойських воєн XIII ст., Фронди ХVІІ ст., розмірковує про королів «Арагона и Кастилии, Леона и Наварры» тощо.

Та тільки асорті пана Табачника незрідка силоміць, усупереч опору матеріалу й здоровому глузду, накладається на нинішню українську ситуацію. Саме оця силувана підтасовка фактів, гвалтування історії — найпромовистіша ознака тенденційності.

Кумедно, що, намагаючись заплутати довірливих, пан Табачник безбожно плутається сам. То він розмежовує і застерігає: «Патриотизм, демократия и национализм — это все же разные понятия, и не надо их смешивать», то готовий із посиланням на Галичину визнати за «необходимую составляющую государства идеологию украинского национализма в качестве государствообразующей идеи», то інформує, що «король Бельгии вот уже почти 180 лет в официальных обращениях пользуется термином «сограждане», но никак не племенным (?) «моя нация».

Стирчить антиукраїнське шило. Лукавить пан Табачник. То лишає, то замітає сліди. Зіставляє незіставлюване, поєднує непоєднуване, ділить неділиме. За отим зневажливо кинутим «племенным» альфа й омега людського існування.

Філософ Бердяєв: тільки через націю пізнає і реалізує себе особистість, тільки через націю реалізує себе й людство.

Філософ Ільїн: націоналізм — найвища форма патріотизму.

Пан Табачник, з урахуванням попередніх його публікацій, бере в «сотоварищи» О. Бузину й Олександра Солженіцина, якого поштиво називає «великим русским писателем и отцом диссидентского движения».

Бузина, зрозуміло, авторитет, бо топчеться по тому ж, що намагається розтоптати і сам пан Табачник. Він, за паном Табачником, ерудит. Чи не самоатестується необачно пан Табачник у такий легковажний спосіб? Що-що, а ерудиція Бузини відома навіть невтаємниченим.

Ось тільки у цьому зв’язку в автора цієї статті, етнічного українця, настійно напрошується делікатне запитання до автора статті «Созидание государства», етнічного єврея. А що якби милий панові Табачнику ерудит Бузина обзивав «вурдалаком», «расистом», «алкоголиком», «стукачем», «завистником», «настоящим уголовником» та іншими непотребними словами не Шевченка, а Шолом-Алейхема?

Чи подав би пан Табачник йому руку? А якби подав, то чи подали б йому руку з того середовища, яке він називає «племенным»?

Не тільки мудрий політик, а й звичайна порядна людина мала б дистанціюватися від людей на кшталт Бузини, щоб не скомпрометувати себе. Щоб не сказали про них того, що кажуть у таких випадках зневажувані паном Табачником українці: «Два чоботи пара», «Яке їхало, таке й здибало».

Солідарність пана Табачника з невиліковним Бузиною — свідчення випадковості його перебування на верхньому щаблі державної драбини, падати з якої вдруге буде болісніше ніж тоді, коли пан Табачник падав із неї вперше.

Складніше повірити у щиру прихильність пана Табачника до Солженіцина. І ось чому. Коли відомий Синявський у своїх пересмішницьких «Прогулках…» поглумився над Пушкіним, Солженіцин вибухнув відрубною статтею. Публічно приколов пасквілянта вбивчим — «черво-грыз». І вказав тим самим на згубність тенденції.

Охочих вивищитися за рахунок великих завжди було багато. Ось тільки нинішні екземпляри занадто вже маловиразні й дрібні.

Пан Табачник — майстер алогічних конструкцій і вивихів. У своєму натхненному прагненні «созидания», а насправді «раз-рушения», він діє за логікою: біг пес через овес. Торкнувшись одного, тут же перескакує на інше.

Такі перестрибування, насмикування розхожих думок, «вольноговорение» зробили зі статті «лоскутное одеяло» (це якщо відштовхуватися від авторських слів про «лоскутную имперскую нацию»).

Стаття, повторюю, не тримається купи, розпадається на шматки. Тим очевидніше — шило.

Частково виручає фото пана Табачника. Як об’єднувальний мотив із недоб-рим прогнозом на перспективу. Одразу видно почерк фотомайстра.

Поясню. Якщо прикрити обличчя віце-прем’єр-міністра долонею чи аркушем паперу, то піднесені в яструбиному сприті руки стануть мовби додатком до тексту.

У цьому жесті відбилося те, чого гуманітарний вождь, попри всі наскоки, не зважився сказати прямо — глухе неприйняття усього українського.

«У жестах більше правди, як у слові». Це з давнього вірша. За паном Табачником «…это прямой путь к развалу государства», якщо «его (шахтаря. — В. Б.) принуждать млеть от вышиванки и шаровар и навязывать ему в качестве обязательных и общегосударственных этнографические особенности отдельного, маленького, культурно и исторически чуждого ему региона».

Це він про Галичину.

«Как ни смешно, но именно Львов и другие города Западной Украины, бывшие постоянной целью запорожских походов, зачастую совершаемых вместе с татарами (до исконных польских земель, до скрытого за Карпатами сердца Польши — Варшавы и Кракова — казаки не добирались), узурпировали в XX веке у Запорожья любовь к казачеству как символу украинства».

«Не смішно». Бо це не говорить історик, доктор історичних наук. Тут усе навиворіт, усе спрощено і збаналізовано.

Щодо вишиванки і шаровар. Як чиновник, який відає питаннями культури, опускався до блюзнірського тону, коли йдеться про предмети народного побуту, національні звичаї тощо?

Повертаюся до фото пана Табачника і ловлю себе на тому, що уявляю його в ярмулці й лапсердаку, з пейсами й бородою — не інтернаціональною, як у нього, а поважною, як у хасида.

Їй-право, вигляд не гір-ший, ніж у вишиванці й шароварах! Але…

Щоб переконати читача в послідовності позиції пана Табачника, наводжу його «досозидательный» пасаж: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

Думка про неповноцінність української інтелігенції — нав’язлива ідея пана Табачника. Лейтмотив усіх його випадів.

Усвідомлюючи всю повноту відповідальності за сказане, я просто зобов’язаний дати можливість панові Табачнику самореалізуватися якнайповніше — наведу довгу цитату. Тим більше, що це контрапункт його партитури. Саме тут він постає у всьому своєму маєстаті. Без гриму й декору.

«Это — не интеллигенты и не интеллектуалы, это — образованщина. (Ось тут йому знадобився Солженіцин! — В.Б.). Они не стремятся познать незнаемое (?), постичь природу иного (?), что свойственно интеллигенту. Они ищут себе подобных, и стонут, не находя их, и хоронят (?) украинское общество, которое развивается (?) независимо от них, без них и без их произведений (постріл по письменниках за їхню недовіру. — В.Б.), претендующих на элитарность исключительно в своем кругу, где кукушка хвалит петуха за то, что тот хвалит он кукушку. Они не видят в Украине интеллектуалов (себто його, Табачника. — В.Б.) и никогда их не увидят, поскольку для них интеллектуал — человек, разделяющий их взгляды, а остальные — янычары, пятая колонна, последствия ассимиляторской политики и т.д. Это несчастные люди (Розанов навиворіт! — В.Б.), место которых в богемной тусовке. Там они могут быть смешным, но полезным дополнением, разряжающим утомительность светского официоза. Но ведь эти духовные карлики, «профессиональные патриоты», «интеллигенты», требующие государственную субсидию за свой патриотизм, претендуют на место властителей дум многомиллионного народа. Наша задача заключается в том, чтобы пропагандировать истинную, настоящую (!!!) интеллигенцию — тех, кто ежедневно реально работает на созидание государств, а не требует, чтобы ему на тарелочке подали уже готовую страну с готовой (!) нацией. В этом отношении, я думаю, стоит изучить и, возможно, в чем-то перенять (?) опыт российских национальных проектов, не делающих различия между чукчей и великороссом…».

Гоп, мамо, чортя впало! Це так реагували у селі мого дитинства на прикру несподіванку.

Уриваю потік свідомості пана Табачника, позаяк перо відмовляється волочити цю клейку суміш із жовчі, брехні, хамелеонства, звичайного крутійства.

Досвід російських національних проектів — стирання з карти Півночі, Сибіру, Далекого Сходу і розчинення у демографічному казані малих, але великих у своїй неповторності, народностей: комі, хантів, мансі, нанайців, алтайців, евенків, юкагірів, нівхів, коряків, бурятів, якутів, тих самих чукчів.

Тому й немає потреби робити різниці між ними й великоросами, що фактично тієї різниці не існує. Від самобутності чукчів залишилися хіба що етнографічний ансамбль та яранга як музейний експонат.

Сеанс інтелектуального стриптизу у виконанні чиновника Дмитра Табачника спонукає називати речі їхніми справжніми іменами. Це не мова інтелектуала, а тим паче інтелігента, на лаври яких він, ніскільки того не приховуючи, претендує. Жадання реваншу, сліпа жага помсти завели пана Табачника у глухий кут українофобства. А це означає, що політик з нього нікудишній. Що після самооголення в «Экономических известиях» він мав би негайно піти у відставку. Самохіть. Без тиску й примусу. Ба навіть хоча б тому, що нерозважно підставив свого патрона, який, попри все, навряд чи зацікавлений у протиборстві з творчою інтелігенцією.

Порозуміння з паном Табачником після його одкровень неможливе. Чекати від нього плідної роботи — чекати серед літа снігу. Розкольник за своєю суттю, він звинувачує в розколі інших. Що не абзац, то й «перли».

«Раскол страны едва не стал ужасной политической реальностью только потому, что власть признала патриотичным, правильным и украинским исключительно галицийский взгляд (?) на украинскую историю и культуру, а галицийский диалект стал навязываться общенациональным телеканалам».

Гуморист пан Табачник. Невже його тезко пан Гордон так освоїв «галицийский диалект»?

Саме ж на цьому каналі він солодко бесідує з В.Жириновським, Й.Ко-б-зоном та іншими відомими «уболівальниками» за долю України.

Соло від пана Табачника занадто заїжджене, щоб справити враження. Вражає інше — Еверест пихи й претензій.

З одного боку він, пан Табачник, «гигант мысли» і «отец русской демократии», з другого — «духовные карлики».

То чи не краще було б у зв’язку з такою неспівмірністю духовних масштабів, якби пан Табачник на півтора року повністю віддався історичній науці? Чому на півтора? Бо саме за цей час вимушеного безробіття він, за його зізнанням, навергав 80 (!!!) друкарських аркушів по відомству мадам Кліо.

Відпустити б пана Табачника на «вольные хлеба» ще на півтора року й наука збагатилася б уже на 160 аркушів.

Такій продуктивності чорною заздрістю позаздрили б Карамзін, Ключевський та й сам автор 15-томної «Истории Государства Российского» С. Соловйов…

Пан Табачник змушує обертатися платівку пам’яті у рекордному режимі.

15 років тому Верховна Рада ухвалила закон про захист національної гідності.

За своє короткочасне віце-прем’єрство пан Табачник нескромно самооголювався стільки разів, що є всі підстави перевірити дієвість цього закону на його — прямо скажемо — дуже несимпатичній для творчої української інтелігенції особі.

Його лінія на денаціоналізацію, якої він не приховує навіть фіговим листком, спонукає думати про ймовірні наслідки такого нерозважного кроку. Чи пам’ятає пан Табачник слова видатного єврея Володимира Жаботинського про вину євреїв у русифікації українців? Мусив би пам’ятати! Мусив би знати й статтю Жаботинського про Шевченка, повчальну не тільки для Бузини.

Саме Володимир (Зеєв) Жаботинський засуджував поширену практику зараховувати в антисеміти за найбезневинніше критичне зауваження на адресу одноплемінників і твердив про право євреїв мати своїх негідників.

І йому ж належать слова: «Коли я помру, ви можете написати на моїй могилі: «Це — людина, яка уклала угоду з Петлюрою».

Інформація для невтаємничених і бомба для фальсифікаторів (у сенсі оприлюднення), які цинічно, з відомих причин продовжують розігрувати вигідну їм карту про Петлюру-антисеміта.

Ох, не панові Табачнику, з огляду на його в недавньому минулому неінтелігентні вчинки, навчати інтелігентності українського письменника. У нього куди більше підстав претендувати на роль мартопляса, ніж у тих, кого він намагається виставити «…смешным, но полезным дополнением, разряжающим утомительность свет-ского официоза».

Коли він попався на гарячому, навіть у прихильного до нього Леоніда Даниловича увірвався тер-пець: тупнув ніжкою. Забився тоді пан Табачник у щілину, затаївся, принишк. А виринувши у новій іпостасі, шкодить у той самий спосіб, тільки з більшим розмахом.

Неперевершений майстер політичної гри Ніколо Макіавеллі настійно радив володарям негайно відлучати від влади вартів-ників, попри всі їхні заслуги, якщо вони вносять смуту між ним й підданими.

То, може б, Віктор Федорович, з огляду на бурхливу журналістську дія-льність чиновника його відомства, теж тупнув ніжкою?

Стаття пана Табачника завершується таким пасажем: «Прошу рассматривать предложенный материал даже не как строчку в программе действий правительства (виділено мною. — В. Б.) или его гуманитарного блока, а только как приглашение всех заинтересованных лиц и организаций к диалогу». Фарисейський виверт!

Володимир Базилевський