Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Тривожне свято Світотвору

Станіслава Вишенського, якому за останній рік вдалося зробити журнал «Книжковий клуб плюс» найбільш читаним в Україні часописом, знають і цінують найперше поети й знавці сучасної літератури. До нього якнайбільше пасує визначення, яким футурист В.Маяковський означив творчість Велемира Хлєбнікова: «поет для поетів чи вчитель для виробників літератури». Однак це не означає, що така поезія не потрібна чи не зрозуміла ширшому читацькому загалу.

Пропонуємо читачам самим скласти своє враження про поета з допомогою І.Маленького, стаття якого стала передмовою до найповнішого видання вибраних і нових віршів та прози С.Вишенського «Полювання на мисливця», що побачив світ у видавництві МАУП.

Є письменники, особливо це стосується поетів, які торують стежки новому образному мисленню, творчість яких не помічають розмаїті рейтинги сучасної літератури. А не помітні тому, що пошук таких поетів відбувається поза межами досяжності сучасного літературознавства, бо їхня творчість може бути адекватно окреслена лише на наступному щаблі розвитку літератури. І вся трагедія й магнетизм таких поетів полягає в тому, що вони значно випереджують рівень сучасної їм «літературної техніки» на кілька десятиліть. Зрештою, Шевченко до смерті залишався малозрозумілим тодішній літературній публіці «мужланом в смушевій шапці», а Б.-І.Антонич і досі потрактовується попсовими постмодерністами з точки зору добре освоєної ними дзвіниці балаганно-салонного хлопчика з нахилами до алкоголізму й збоченства. Така доля, вочевидь, чекала й на С.Вишен­ського, творчість якого можна порівняти лише з впливом Б.-І.Анто­нича на поетів останньої чверті століття з обмовкою, що внесок Вишенського в розвиток образно-виражальних засобів сучасної літератури як способу пізнавального мислення незрівнянно важливіший.

Після досі належно неоціненої нашим літературознавством «тихої епохи перемін» у творчості В.Го­лобо­ро­дька, М.Воро­бйова, Т.Ме­ль­ничука, Г.Чу­бая та інших постшістдесятників в українській поезії панує мертвий штиль, бо в царині поетики можна хіба що повторити влучне спостереження Андрія Підпалого про те, що «шістдесятництво з погляду і естетики, і ідеології було спробою створити «соцреалізм з людським обличчям» відповідно до модної в постсталінські часи ідеї соціалізму з людським обличчям». Образно кажучи, надто популярну тоді скульптуру «Дівчина з веслом», яку ставили по парках культури мало не в кожному райцентрі, шістдесятники намагалися — кожен по-своєму — вдягти у плахту та український віночок зі стрічками, приторочуючи хто радісну, а хто сумну посмішку до гіпсового обличчя соцреалістичної богині-фізкультурниці. Та й більшість українських так званих сімдесятників та вісімдесятників можна вважати лише інтерпретаторами М.Зерова, Б.-І.Антонича, досягнень європейської поезії ХХ ст. чи попереднього, замовчуваного покоління, одним з найяскравіших представників якого є С.Вишенський. І лише в умовах тотального графоманського стану сучасної літератури найбільш вдалі інтерпретатори з ухилами до неокласицизму, фольклоризму, етнографізму могли стати «класиками» поряд із надійно забронзовілими шістдесятниками.

Тому й творчість С.Ви­шенського можна розглядати, власне, в органічному для неї контексті європейської та світової поезії ХХ ст., на історичному тлі українського постшістдесятництва, в перспективі магістральних шляхів розвитку літератури. Однак і в цьому контексті його доробок вабить магнетизмом елементів незбагненного, які, власне, і є ознакою справжньої поезії, яку, скажімо, Р.Грейвс любив визначати так: «Коли, голячись перед дзеркалом, повторюєш про себе рядки такої поезії, то відчуваєш, як на підборідді ворушиться недоголена щетина». Коли з рештою постшістдесятників з погляду складників поетики на сьогодні все більш-менш зрозуміло і їхні методи образотворення, органічно виростаючи з контексту європейської поезії ХХ ст., цілком вкладаються у тривимірну систему нових на той час для української поезії координат — фольклоризм (або міфологізм); примітивізм (в розумінні дитинності світосприйняття); неоязичництво (не як ідеологія, а саме як спосіб образотворення), — то з доволі розмаїтими відгалуженнями поетики С.Ви­шен­ського українському літературознавству доведеться впритул розбиратися у найближчі десятиліття.

О.Деркачо­ва зазначає, що «в тексті, як у світові, С.Вишенського відбувається витворювання власного язичницького культу із властивими йому мітами про світобачення з допомогою змови дзеркал, які «розмножують людину», фіксуючи тіні найкрихкіших спогадів». «Так чи інакше, Вишенський дотримується правил гри у світотворення. Це світ без екстремізму, де кожен день такий і не такий водночас, бо все завжди чимось відрізняється. Причина у дзеркалах. Різнооформлених і різнорозташованих, у яких щоразу виникає інше відображення із тих самих уламків». Можна додати, що усі три осі означеної системи координат постшістдесятників характерні і для С.Вишен­ського, який відрізняється від Голобородька, Воробйова чи Кордуна свідомим, виваженим і «концепційним» дотриманням правил гри у світотворення. А ще неймовірною кількістю «розтрісканих дзеркал» — відо­бражень, різного змісту слова, образу, метафори й симфори як означеного Вишенським «дометафоричного стану» образотворчої матерії.

Варто зауважити, що європейська поезія ХХ століття зробила відкриття, довівши, що вагомість поезії зростає зі збільшенням кількості її метафоричних, алегоричних та інших змістів, кутів зору, багатозначності метафор, подібно до того, як цінність діаманту зростає зі збільшенням кількості його граней, що витворюють його внутрішнє сяйво. Чудово розуміючи це фундаментальне відкриття, С.Вишенський застосовує його для витворення власного світотворчого міфу. Поет говорить про це у своєрідному постскриптумі, винесеному на обкладинку «Змови дзеркал»: «Ти повсякчас борешся зі своїм відображенням, намагаєшся позбутися його, виселити з Космосу, хоча до твоїх послуг лише дзеркало. Здавалося б, відображення зникне, якщо ти просто відійдеш від дзеркала, та де взяти докази, що твого відбитку там нема?» У світі С.Вишенського відображення зникають набагато пізніше подій у відображуваній ними дійсності, або й не зникають взагалі, бо в них панує міфологічний перебіг часу й простору, безперечно, пов’язаний з химерними правилами гри у світотворення, однією з основних засад якої є нерозривна єдність неязичницької Трійці — Творця, Сотвореного (чи постійно відтворюваного) та неосяжного Всесвіту у його зовнішній (трансцендентній) та внутрішній, особистісній (іманентній) модифікаціях.

Ця особливість Вишенського знайшла своє вираження у формулі з «Метастаз»: «Можливо Бог є також давно згаслою зорею, а людина її світлом», з якої випливає, що Творець і його Творіння однієї з Всесвітом природи, як сонце і його світло; і взаємовідносини між ними губляться у багатовимірних часово-просторових категоріях. Та тут, напевно, доречно навести простеньку буддійську істину, що «у світі не відбувається нічого такого, чого б у ньому уже не відбувалося», і навіть навести характерний для всієї суфійської поезії ХІІ—ХV ст. постулат «Бог у мені», з яким суфій Насімі сходив на шибеницю, де з нього живцем здирали шкіру. Тобто нерозривна єдність Творця і його Творіння (людини й світу) багато століть тому була ідеологічним підгрунтям й незмінною засадою суфійської лірики, і заслуга С.Ви­шенського, до речі, багатьма нитями пов’язана з поетикою постшістдесятництва, полягає в тому, що він втілив цю столітню ідеологічну настанову на рівні образності й метафорики у дзеркалах свого світотворчого міфу.

З погляду європейської поезії ХХ ст. одним з найзначніших попередників С.Вишенського на цьому шляху був не хто інший, як Рільке, який впритул наблизився до органічної триєдності Творця, Людини й Всесвіту у «Часослові». Однак витончена й пронизлива метафорика Рільке ще не застосовує методу незліченних «розтрісканих дзеркал», що безконечно множать значення і змісти кожного образу. Попередниками були, безперечно, Сен-Жон-Перс та Янніс Ріцос з їхньою всечасовою розпростореністю ліричного героя. Але, якщо поетику цих предтеч усієї сучасної світової поезії пронизано всюдисущістю і всепроникністю дзеркал історичних часів і неозорих просторів, то образотворчому методу Вишенського притаманне усечасні взаємовідносини Творця і його творінь, розумної й одухотвореної матерії Всесвіту та духовної сутності людини як органічного і єдиносутнього продовження, і водночас — дзеркала, альтернативи, постійно підсилюваної енергетикою своєї множинності — відображення Бога в щоденних примхливих, довільних і водночас закономірних (бо підпорядкованих внутрішньому закону) поєднаннях скелець чи скалок реальності та її відображень, в які ніколи не можна ступити двічі з часів даоських вчителів та Геракліта.

І саме ця особливість поетики С.Вишенського витворює те дивовижне енергетичне напруження «розтрісканих дзеркал», що породжують фантасмагоричні поєднання одвічного й минучого, трансцендентного й іманентного, духовного й матеріального, живої і смертної природи й вічно відроджуваного творчого духу Всесвіту з його «променевим» продовженням — людиною з усіма її мінливими і перебіжними, світлими й темними сутностями та відображеннями у свідомості інших людей і світотворчому міфі автора. Елементами нового поетичного мислення в потрактуванні С.Вишенського можна вважати саме постійні спроби «змінити правила гри» з самим джерелом натхнення, тобто всеосяжною енергетикою Всесвіту, саме за допомогою примхливої зміни відображень, взаємозаміщень відображення і відображуваного, спроба образотворення не з точки зору суб’єктивного (людського) мислення, а пошук якихось інших кутів зору і точок відліку, можливо, з позицій Бога, одухотвореної матерії Всесвіту, живих істот, трави, рослин, каменю чи води, яка за найновішими науковими даними володіє певним аналогом пам’яті й здатністю до якісних видозмін під дією зовнішніх енергетичних впли­вів. (Згадати б хоча євангельські перетворення води на вино, ходіння «по морю, яко по суху» чи уже новочасне перетворення солоної води на прісну під впливом спраглих марень загублених в океані моряків, «заряджання води» екстрасенсами або отруєння чистою водою з графинів учених, які кілька годин поспіль обговорювали практичні аспекти створення біологічної зброї.)

І, хоч як дивно (хоча б тому, що з’ясувалося через кілька десятиліть), один з магістральних шляхів розвитку європейської і світової поезії проліг саме у бік симфоризування. Тільки С.Вишен­ський випередив ці процеси приблизно на три десятиліття. І не знайшлося серед усієї «Київської тусівки» ні у 60-ті, ні у 80-ті роки людини, яка б його підтримала, в чому, напевне, і криється корінь подальшої неоднозначності і в певному розумінні трагічності його творчого шляху. Образно кажучи, він захопив «симфоричний плацдарм» на протилежному березі ріки, але так і не дочекався підтримки й допомоги з берега, який він покинув. І в цьому ще один магнетичний злам його творчого доробку, значна частина якого позначена певним відходом від симфоризування, дедалі більшим заглибленням у царину мисленних абстракцій, вибудованих за законами мислення, дедалі віддаленішими від пластичних матриць Всесвіту і природи, які, однак, також мають свою внутрішню, часто парадоксальну, логіку відображень свідомості. Прагнення до всеосяжної свободи інтуїтивних за своєю природою творчих виявів чи власного світотворення присутнє у С.Ви­шенського і на образному, метафоричному рівнях, і в загальних міфологемних настановах, у самому духові його творчості, який штовхає його на примарну стежку інтуїтивного творення навпомацки, в іншому, дедалі віддаленішому від реальності світі, де вже немає історії, чи то є якась інша, витворена разом з новим актом світотворення, історія самого автора й людства, якому він, безперечно, належить як мисляча істота. А може, він і не такий далекий від істини, і лише осяяння мистецтва і справжньої поезії здатні відкрити людському розуму іншу реальність, яка дасть змогу людству змінити детерміновану двоїстою (доброю і злою, чорною і світлою) людською природою власну історію й приречене своєю конечністю й часо-просторовою обмеженістю, багато разів повторюване, як у довічних колах Сансари, буття на загидженій цим людством Землі?

У творчій методології, медитуванні й образотворенні С.Вишенського невловимо переплелися від­криття європейської поезії ХХ століття з найдавнішими ідеологічними й міфологічними засадами та образотворчими методологіями Сходу, європейський метафоричний сюрреалізм зі східною позачасовістю мисленної й образної матерії, образний інтуїтивізм найсучаснішої поезії з найновішими, переважно східними, інтуїтивними (чи як то тепер кажуть — езотеричними) методами пізнання й осягнення багатовимірної природної й усвідомленої реальності всесвітнього буття. І ці переплетіння такі примхливі й непередбачувані, що важко сказати, куди вони врешті приведуть — до «храму чи божевільні» (за висловом самого С.Ви­шенського), межа між якими знову ж таки надто тонка й невизначена. Та ще не вечір, чи, принаймні, не сутеніє, й «полювання на мисливця» не завершено (бо воно не буде завершено, доки хоча б одна людина у цьому світі перечитуватиме вірші С.Ви­шенського, бо за творчою методологією «розтрісканих дзеркал і відображень» це полювання триватиме стільки, скільки у свідомості наступних поколінь виникатиме нове сприйняття й «відображення» його поезії. Тож залишається побажати нашому полювальнику впритул наблизитися до розуміння власної сутності, власного мисливця чи тіні, або, принаймні, до безконечної кількості його химерних відображень у міріадах «розтрісканих дзеркал» неозорого космосу людської свідомості, розпорошеної в живій довколишній природі та багатовимірному Всесвіті, до осягнення якого ми поки що робимо перші несміливі кроки, наче щаслива своїм невіданням (чи, можливо, якимось іншим всеосяжним віданням) дитина у росяній траві свого тисячолітнього чи знову й знову повторюваного й відтворюваного поетами дитинства…

Ігор Маленький
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com