Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
«Цей народ не встигає дозріть...»Він належав до тієї, в силу певних історичних реалій, нечисленної когорти справжніх сільських інтелігентів, які власним життям уособлювали потужну креативну силу свого народу, щедро обдарованого глибоким критичним розумом, неабияким природним талантом, проте, хоч як це парадоксально, обділеного таланом. Чому і як так сталося? Щоразу, коли він намагався у тім розібратися, то немов опинявся на протягах української історії. І ніяк було затулити ту пустку, ту чорну діру, той зимний протяг… Авторові цієї книги, Миколі Миколайовичу Шабалі (літературний псевдонім — Ростислав Ярич), так і не судилося потримати її в руках — забарилася в суворих українських реаліях, не встигла до свого творця. Годі й казати, як палко він мріяв про неї! Одержимо, по найменших скалочках, немов поруйнований часом глек, збирав-визбирував її — правдиву історію своєї малої батьківщини. І хоч, здавалося б, нічим його Івахни не примітні — звичайне село на Черкащині, яких сотні тисяч, однак що більше поринаєш у круговерть подій і доль, зафіксованих у тому трагічному хронотопі, то впертіше переслідує дивне відчуття — немов усю трагічну історію України сфокусовано саме на цій крихітній цяточці української історичної мапи. Отож Івахни. Невеличке село на п’ятнадцятому кілометрі автостради Монастирище–Київ. З перших рядків книги відчуваєш ту любов, з якою розповідає про нього Микола Миколайович: «Гарну місцину вибрали для села: річка Гірський Тікич, столітні дубові гаї, масні родючі чорноземи, величезний став. Селилися окремими кутками ближче до води. Ще й досі збереглися давні назви: Рудьки, Кут, Левади, Задвір’я, Садиби, Вовківня, Побережжя». Власне, сам Микола Миколайович із Комарівки, що на Київщині. Однак після закінчення Сільськогосподарської академії доля закинула в Івахни. І сам не зрозумів, як і коли це село стало рідним. Якийсь час працював на Цибулівському цукровому заводі, потім — на педагогічній ниві. Йому, як справжньому сільському інтелігенту, до всього було діло. Ніколи в нього не зачинялися двері — хтось йшов за добрим словом, хтось — за порадою, допомогою. Та найбільше любив спілкуватися з дітьми. І з мовою допоможе, і з математикою. Не одну селянську дитину підготував до вступу до вищих навчальних закладів, зокрема столичних. А що вже був вдатним музикою, то це всі знали — здавалося, міг зіграти на будь-якому інструменті. І це незважаючи на те, що не мав музичної освіти. До всього самотужки доходив, і музичну грамоту сам опанував, та ще й так, що дітям — учням музичної школи — із сольфеджіо допомагав. Однак найбільшим його захопленням, звісно, була історія. А там і сам не зчувся, як до палкого захоплення історією України додалося нове — історія рідного села. А позаяк офіційна історія надто грішила істиною, то Микола Миколайович засів за архівні матеріали, витягуючи на світ Божий столітньої давності документи — викупні акти, інвентарні книги, реєстри, звіти тощо, — які безпосередньо стосувалися Івахнів. Так поступово оживала правдива історична картина: закладення цукроварні, скуповування земель переважно єврейськими гендлярами, обезземелення українського селянства та його поневіряння за океаном у пошуках кращої долі. Ця тема вічна й безпорадна... Читаєш — і не перестаєш дивуватися: який часовий відтинок відділяє нас від тих подій, а немов нічого й не змінилося. Можливо, навіть Шевченкове «на власній, не своїй землі» нині, в час глобального земельного дерибану, наповнилося ще більшим соціальним звучанням, ще гострішим болем, що межує з відчуттям власної приреченості. Так, цікаві матеріали про скуповування Товариством івахнівських земель під Цибулівський цукровий завод знайшов свого часу Микола Миколайович в архівних схронах. Ось список засновників та їхні паї: комерції радник Мойсей Беркович Гальперін Як то кажуть — без коментарів. Хоча сам Ростислав Ярич не зміг втриматися, аби не підвести риску під цим промовистим документом: «Погляньмо правді у вічі: з-поміж інтернаціонального колективу заводу можна зустріти представників польської шляхти, лихварів-євреїв, навіть австрійського підданого. Усі були якщо не в складі Товариства, то власниками паю. І тільки українець «на власній не своїй землі». Тогочасний дружний дерибан засновників і тоді мав логічне завершення: то тут, то там горіло обладнання, цехи, а з ними тисячі тонн вже готового цукру, якого завжди бракувало українському селянинові. «Згоріли машини, обладнання, все, що не зайве в технологічному процесі, а вже на початку жовтня того самого року з паковні новозбудованого заводу відвантажили першу партію мішків зі свіжим цукром. Просто незбагненно! — не припиняє дивуватися Ярич. — На той час не було ні кранів, ні бульдозерів, ні автомашин — тільки коні, воли й натруджені людські руки. Цікавий феномен українці! Працьовиті, мов ті мурахи, однак по-рабськи покірні, ладні працювати й по сорок копійок в день!» Та й які то, власне, українці! Якщо у тогочасних архівних матеріалах, зокрема у поліційних звітах, де розповідається про «надто сміливе» прохання за непосильну рабську працю додати до денної платні п’ять копійок, прохальників названо не українцями, а «коренным русским населением». Ось так! З розділу в розділ, п’ядь за п’яддю, відтворює Ростислав Ярич той трагічний шлях, з болем у серці відстежуючи його химерну траєкторію. От-от, здається, дорога почне окреслюватися, випрямлятися... та де! — не судилося. Неначе, власне, то й не дорога, а натягнута у міжчассі линва між Сциллою і Харибдою, і по ній покірно, з відчуттям власної приреченості, тягнеться безкрайня вервечка людей... Вони йдуть і йдуть, дочасно зникаючи на ній, лишаючи по собі жахкий образ, випалений у мозку. («Цей народ не встигає дозріть...» — точніше, як Іван Малкович і не скажеш.) Обезземелення івахнівців, як і всього українського селянства, змушувало їх шукати долі за океаном — Україна, мов та суха макова голівка, розсівала світами своє насіння. Сила-силенна селян повернулися додому каліками, піднімаючи Америку, а то й полягла кістьми в чужій землі, пробившись крізь товщу часу голосом нічим не потамованої журавлиної туги за Україною: «кру-кру, в чужині помру...» Голосом, від якого багато років поспіль по обидва боки цієї трагедії на очі наверталися сльози. А далі... далі Дорога озирнулася. І з приходом більшовизму почався справжній хресний хід — прямісінько в пекло. Зупинившись на тому відтинку українського шляху, івахнівський літописець, як ніде інде, гостро відчув: жодні архівні матеріали не зможуть розповісти про «революційний поступ» так, як розкажуть ті, хто пережив три українські голодомори та небачені доти людством масові «зачистки», ті, які лише Божим провидінням залишилися живими... Ось вони, поруйновані часом світлини, що доносять до нас справжній етнічний типаж — звичайні селянські родини (традиційно для України багатодітні), від діда-прадіда хлібороби. Зворушливі — почасти усміхнені — у своїй щирості обличчя. Притишені і трохи зніяковілі, принишкли в очікуванні, вдивляючись у вічко фотооб’єктива... А може, й у Вічність... Та, звісно, ніхто з них ще не знає своєї долі. Зовсім трохи — і перемеле їх червоний молох, викосить голод 33-го, розкидає-рознесе світами, а наостанок свою чорну справу завершать війна і сталінські репресії. Воістину — історія на протягах. Скільки поколінь вони видули, стерли з лиця землі, перетворили на порох… І раптом подумалося: а й справді, щось спіритичне є у тому історичному відтворенні — так, немов зашелестіли-заячали на протягах голоси невинно убієнних… «Батько помирав з голоду вночі, а йому було всього… сорок п’ять. До ранку затих і маленький Льоня семи років. А ще через кілька днів не стало десятилітнього братика Вані. Ховали — яке там ховали! — не було кому... Старий Каленик (Микитюк) селом збирав померлих на підводу, відвозив їх на цвинтар, а там скидав до кагатів. Ніхто не йшов за підводою, ніхто не оплакував померлих, бо не було вже кому... Кагати ті були на 30 — 40 душ кожен, їх копали «червоні свати» за колгоспний «кондьор». На підводу до Каленика, траплялося, вкидали і ледь живих, аби не їхати за ними знов...» Настя Скригун, «Повз нашу школу везуть дохлу коняку, щоб викинути за селом. За возом повзе натовп. Ми з товаришкою і собі за ним, а як скинули з воза, то вмить на неї накинулася голодна юрба… ми злякалися і давай тікати… У людей такі були хижі очі, м’ясо рвали зубами, як звірі… Ще й досі стоять переді мною ті очі…» Катерина Григор’єва, «Подивився на мене якось злякано голова та й каже: «Майбуть, будеш ночувати тута, у сільраді, бо коли одправлю тебе кудись їхати — до ранку ще чого доброго з’їдять — така в нас теперки біда…» Тільки-но він це проказав, як до сільради ледь увійшла молода мати з мертвою дитиною на руках, і як заголосить: «Ой, людоньки, робіть щось зі мною! Гляньте, дитина ще не застигла, а я вже всі пальчики їй обгризла…» Поліна Іванівна, Вочевидь-таки, вони хотіли бути почутими. Вони боялися забуття. То ж хтось-таки мав викликати ті голоси з небуття, ставши провідником між поколіннями. І Ростислав Ярич узяв на себе цю нелегку місію. Збирав той біль, громадив його у своєму серці, завалюючи ним усі шляхи до відступу. І серце здалося перед тим натиском... Воістину апокаліптичні картини, що їх довгі роки задушливого страху таїла в собі людська пам’ять, оживають зі сторінок цієї книги. Односельчани, які вижили у тих голодоморах, усім миром, попри «недремне око», допомагали івахнівському літописцю створити реєстр невинно убієнних. Один з уцілілих івахнівців — дев’яностолітній Іван Сокур навіть назвав число жертв у тій страшній косовиці 33-го — 1 600 душ (колись випадково почув у сільраді). Ко-ли зважити, що Івахни — село невелике як на той час, то цифра вражаюча. А скільки таких сіл по всій Україні! Тієї весни не було кому ні орати, ні сіяти. Не було кому тішитися пробудженою до життя землею. Не дочекалася вона рук хліборобських. Кажуть, тієї весни не чути було навіть пташиних голосів. Тягуча тиша зависла над українським селом. І тільки одна безтарка, повна людських тіл, гнала українським бездоріжжям 33-го, відлунюючи на весь світ своїм моторошним скрипом. Та не тільки 33-й косив українське пагіння. Був ще й 47-й, коли сталінський режим кинув до братських могил мільйони тих, які винесли на своїх плечах воєнне лихоліття, коли вимітав своєю червоною мітлою останні крихти з вдовиних сіл. А коли ще додати роки репресій... Скільки ж тих ненарожденних українців так і не побачили світ! Знадобилося не одне десятиліття, аби остаточно зрозуміти: втрати непоправні. Українське селянство, яке завжди було носієм національної культури з її прадавніми хліборобськими традиціями, мовою, мораллю — тим джерелом чеснот, яке завжди визначає цивілізований етнос, було піддане злочинній селекції, внаслідок якої з’явилася порода духовних люмпенів. Саме вони голодного 33-го стежили, аби після них у хатах не зосталося й крихти, а потім поверталися на місце свого злочину перевірити, чи вимерли обібрані ними односельчани, а якщо ні — то докопувалися, з якого дива лишилися живими. А потім вночі в п’яному угарі пропивали поцуплене у своїх жертв, а вдень насаджували наганом і щупами свою люмпенську мораль. З цього погляду дуже промовистим бачиться колаж, вміщений на обкладинці книги: на світлині гурт івахнівських хліборобів, вихоплений фотооб’єктивом ще перед Голодомором, а над ними зловісною тінню нависа сільська командно-бюрократична братія — їхні майбутні кати. Нині можна стверджувати, що сталінський сатанізм був спрямований на духовне розтління. «Батько народів» знав, як упокорювати генетично непокірних — через так званий «природний відбір». Позаяк вивезти усіх українців у «далекі сибіри» було нереально (хоча 1944 року і такий план колобродив у голові тирана), — «національне питання» в Україні вирішувалося через голодомори та репресії, які, звісно, забрали найкращих. Ростислав Ярич не шукає слів-замінників — у нього все названо своїми іменами. На основі людських свідчень, яких не спростує вже жодна у світі сила, відтворив історію винищення українства, від пост-фактів якої мав би здригнутися цивілізований світ. Та не здригнувся. Авжеж, відома істина про те, що знання жахливого — це ще не є жахливе, як бачення смерті — це ще не смерть. Та що говорити про світ, коли тут, в Україні, на цій авансцені найстрашніних в історії людства трагедій, «український» уряд голосує — на догоду певним міжнародним колам — проти визнання геноцидом трагедії українського народу, — неначе й не було цілеспрямовано знищено 9 мільйонів ні в чім не повинних українців, після чого на довгі десятиліття утворилася чорна діра в демографічній структурі України. І ніякими «неврожаями», «посухами» чи то химерними планами хлібозаготівель, як це намагалися пояснити комуністи і «регіонали», НІКОЛИ (!) не виправдати масового знищення українства! Сьогодні події тієї нечуваної за своїми масштабами трагедії можна окреслити лише одним словом — ГЕНОЦИД. Це твердження поглиблює й подальший перебіг подій. Так, зокрема, цілеспрямоване винищення українців під час останньої війни здійснювалося через так звані чорні батальйони з мобілізованих селян, яких беззбройними, необмундированими, одягненими у чорні куфайки (звідси й назва цих «батальйонів»), гнали на вірну смерть. Відгомін про це винищення українського селянства у книзі Ростислава Ярича вражає своєю правдивістю. Івахнівець Петро Луценко, який бачив ту трагедію очима підлітка, згадує: «Як зараз бачу: повзуть німецькі танки... З пагорбів фашисти буквально косять на рівному полі нашу піхоту — неозброєних сільських хлопців у куфайках. Сотні убитих засипали потім прямо в окопах. А ще при дорозі, десь кілометрі від села, була велика яма від скинутої бомби. До неї з Андрієм ми звозили пошматованих новобранців. То були в основному мобілізовані селяни зі Скибина та інших сіл Жашківського району». Читаєш ті рядки — і сироти виступають шкірою: хіба ж це на тлі голодоморів і репресій — не один з проявів неоголошеної війни проти «власного» народу?! Неоголошеної, проте добре відчутої... Нині земля осиротіла. Люди кинулися в пошуки кращого життя. А як інакше, коли з-під ніг справжнього хлібороба вибили землю — оту точку опори, без якої його життя немає сенсу. Село розселянили. Україну — розукраїнізували. Страшно, дуже страшно озиратися назад. Але як інакше: не озирнешся ти — озирнеться Дорога, якою простуєш. Ростислав Ярич гостро, здавалося, як ніхто інший, відчував небезпеку відчуження пам’яті. Отож і став на її сторожі. Ні, він не просто наповнював книгу голосами очевидців тих «безпристрасних» часів — він зв’язував часи, залишаючи просвіт для Надії. Марія Хрестоцвіт |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |