Долаючи стереотипи

Питання українсько-польських стосунків тривалий час сприймалося українцями переважно крізь призму трагічних сторінок нашої спільної історії. Нам втовкмачували в голову стереотипне уявлення про Польщу як про історичного (і навіть споконвічного) ворога українського народу.

Певна річ, аргументів на користь саме такої точки зору не бракувало, але оперували ними найчастіше надто необ’єктивно. У зв’язку з цим вар­то пам’ятати, що Річ Посполита свого часу була найдемократичнішою державою Європи. Тут не було вогнищ інквізиції (які, приміром, в Іспанії палали до початку ХІХ століття), а українці мали цілком рівні права з поляками та литовцями. Визвольна війна 1648—1654 рр. спочатку точилася між козацько-селянськими загонами Хмельницького, з одного боку, й українським магнатом Яремою Вишневецьким — з другого. Обоє апелювали до польського короля (Хмельницький навіть частіше за Вишневецького), а посередником в їхніх сварках — і щирим патріотом Речі Посполитої — був київський староста Адам Кисіль (теж українець за походженням і, до речі, свідомий син свого народу). Варто нагадати й той факт, що сейм Речі Посполитої тоді не лише засудив репресії Вишневецького, а й позбавив його права брати участь у засіданнях — саме за немилосердну масакру своїх співвітчизників. До пам’яті приходять і спільна перемога козацько-польського війська над більш ніж вп’ятеро разів переважаючою армією турецького султана поблизу Хотина, й спільний вдалий похід Сагайдачного й польських добровольців на Москву. Крап­ку в історії турецької експансії в Європі також поставила перемога спільного українсько-польського війська під орудою короля Яна Собеського у знаменитій битві 1683 р. поблизу Відня. Вже в минулому столітті українці спільно з новопосталою польською армією змагалися проти більшовицьких орд. А після укладення миру з більшовиками Юзеф Пілсудський став чи не єдиним із закордонних чільників, хто наважився вибачитися перед укра­їн­ськими політиками за невиконані обіцянки.

Попри трагічні події кін­ця 40-х років минулого століття, коли внаслідок акції «Вісла» кілька сотень тисяч українців було депор­товано за межі етнічних теренів, боївкарі УПА й Армії Крайової спромоглися укласти угоду про нейтралітет. Врешті-решт, варто нагадати й той факт, що Польща чи не найчастіше і чи не найактивніше з-поміж усіх країн соціалістичного табору вдавалася до актів непокори й спротиву: повстання в 1970-х у Гданську, виступи активістів профспілки «Солідарність» на початку 80-х. У той час я вже був достатньо дорослим, аби бачити в очах людей співчуття до сусідів, які постали до боротьби.

1 грудня 1991 р. (день Всеукраїнського рефе­рен­думу) я зустрів у Польщі. Почуваюся зобов’язаним засвідчити той факт, що геть усі поляки з неприхованою радістю вітали здобуття українцями власної незалежності. Природне прагнення мати щирі й добросусідські стосунки, врешті-решт, здоровий глузд, брали гору над амбіціями та негативним спадком національної пам’яті.

Сповідуючи ідею співпраці всіх патріотичних національних середовищ, зас­нованих на кращих традиціях співпраці в минулому та прагнучи поглибити наші взаємини в майбутньому, представники польських та українських патріотичних сил, попри свідоме перешкоджання певних наднаціональних політичних угруповань, знаходять у собі мужність подати один одному руки й закликати до спільної боротьби з силами, які нині відмовляють і українцям, і полякам у праві бути господарями на власній землі.

31 січня в Україну з дводенним візитом прибув віце-прем’єр-міністр По­льщі з питань праці та соціальної політики Анджей Леппер, а також директор бюро партії «Самооборона РП» Януш Максимюк. Під час офіційного візиту п. Леппер зустрівся з народними депутатами України, провідними політичними та культурними діячами, науковцями. Політична партія «Самооборона» постала більш як десять років тому. Згідно зі слів п. Леппера, головна мета партії — не допустити, аби «виборені народом воля і демократія стали надбанням незначної меншості за рахунок зневаженої більшості». Нині партія входить до однієї з найпотужніших фракцій у парламенті (сеймі). Варто нагадати, що Польща й Україна лише недавно (не минуло й двох десятків років), як звільнилися від ненависної нашим народам радянської окупації. Для щирих християн (якими є значний відсоток польського народу) слова, сказані їхнім визначним співвітчизником Іваном Павлом ІІ про те, що в ідеалі єдина мета діяльності політичних рухів — пошана до гідності людини, не є пустопорожньою фразою. Пан Леппер — сповідник цих ідей.

Уже тривалий час послуговуючись найпідлішими методами політичного поборювання, найрізноманітніші масонсько-ліберальні кола здійснюють шалену й масову інформаційну атаку задля дискредитації партій, які поставили за мету ідею служіння народу, для яких інтереси нації вище за примітивні амбіції. Сіоністські ляльководи лібералів не бажають, аби націоналісти засвідчили, що, захищаючи, вони жодним чином не бажають принизити й зневажити інших. Їм вигідний антагонізм у середовищі тих, для кого гідність — не пустий дзвін. Але історія неодноразово давала нагоду переконатися, що правда сильніша за брехню, а принциповість, послідовність, вірність батьківським традиціям та Божим Заповідям — краща зброя, ніж підкуп, перекручення, наклеп, грубе насилля, й вивищення хвилинної забаганки над духовними цінностями.

Під час офіційного візиту в Україну польський віце-прем’єр на запрошення керівництва Міжрегіональної Академії управління персоналом відвідав цей найбільший недержавний навчальний заклад. Цей візит не був запланований міністер­ськими челядниками, але його важливість від того жодним чином не зменшилася. Навпаки — це свідчення неабиякої популярності МАУП за межами України. Згідно з рішенням Президії Міжнародної Кадрової Академії, за багатогранну громадську і політичну діяльність, значний особистий внесок в економічний розвиток Республіки Польща, а також за зміцнення міжнародного співробітництва Анджею Лепперу присвоєно звання «Почесний професор». За плідну політичну та законотворчу діяльність, а також за сприяння демократичному розвитку Республіки Польща директорові Всепольського бюро партії «Самооборона» Янушу Максимюку присвоєно звання «Почесний доктор». За давньою традицією, одразу після отримання почесної нагороди п. Леппер прочитав для професорсько-викладацького складу та студентів Міжрегіональної Академії управління персоналом лекцію, присвячену інтеграції Польщі до Європейського Союзу та перспективам розвитку стосунків між Україною і Польщею.

«Ми прихильники того, аби кожен народ самостійно вирішував власну долю. Європа мусить бути Європою Вітчизн. Ми проти єдиного наднаціонального уряду. Усі мусять бути рівними, а наддержавні органи покликані ли­ше для координації, але не для наказу», — зокрема, сказав він.

Таке бачення майбутньої Європи, цілком збігається з переконаннями керівництва Української Консервативної партії.

Торкаючись питання співпраці між УКП та партією «Самооборона», доповідач повідомив про укладені угоди про обмін досвідом політичної та громадської діяльності:

«Діючи спільно, ми доб’ємося, що УКП знайде місце в парламенті», — сказав він.

Вартим уваги є й політичний аспект цієї зустрічі. Попри шалений тиск сіоністських середовищ на Президента з вимогою позбавити МАУП ліцензії на надання освітніх послуг та зняти з реєстрації УКП у світі існують політичні партії, які не бояться стати на захист правди й подати руку дружньої підтримки українським патріотам.