Українка серед кращих

Творча група під керівництвом Мирослави Кінько створила авангардний тип електронного періодичного видання, в якому об’єднала кіно, телебачення і звичну форму журналу на паперових носіях.

1 лютого 2007 року в Ірландії оголосили номінантів престижної у цій країні щорічної нагороди в конкурсі Digital Media Awards — щось на кшталт національного «Оскара» в галузі електронних або комп’ютерних мистецтв. Суспільна увага до цієї події цілком зрозуміла. Вплив і потужність електронних мас-медіа зростають так бурхливо, що в інтернет вже перебираються і телебачення, і радіо, і кіно, і друковані ЗМІ, і дистанційна освіта, створюючи все нові й нові форми інформаційного обміну. І хтось має усе це втілювати.

Для Ірландії це подія знакова. Зелений Острів переживає бум, пов’язаний з бурхливим розвитком сучасних комп’ютерних технологій, і ця галузь — не тільки одна з бюджетоутворювальних, а й одна з найпривабливіших для інвесторів. Тому такими важливими є ці успіхи для Ірландії — країни, яка зробила ставку на економіку знань і високих технологій. Це не тільки престиж, а й інвестиції. А податки й інвестиції — це економічне зростання, соціальні програми, під­тримка національного мистецтва.

Ірландське телебачення в особі City Channel і преса урочисто представляли номінантів.

Переможців вшановували в Дубліні, в ресторані готелю Burlington. До найостаннішого моменту вони мали перевагу в замовленні місця або столика. Це був єдиний для них привілей, наданий закладом. Стіл на десять персон цього вечора коштував 2000 євро. Окремі місця — 220 євро за місце. Плюс податок. За героїв урочистості платили фірми. Публіка ж платила за все сама.

Можливо, ця подія нас, на іншому кінці Європи, так не схвилювала б, якби серед переможців не було українки Мирослави Кінько. Престижну в Ірландії премію вручали не ірландцю або англосаксу, не японцю або американцю, а громадянину України, що, радше, виняток, ніж правило, бо здобуття премій такого рівня супроводжується дуже жорсткою конкуренцією, в якій західні профі навряд чи так просто поступилися б українським легіонерам. І це не могло не здивувати. Понад те, саме нашу Славу запросили піднятися на сцену для представлення громадськості як керівника творчої групи, що створила цей електронний медіа-шедевр, визнаний досягненням у сфері інновації! І вся Ірландія аплодувала в особі цієї жінки Україні.

Творчий шлях художниці складався успішно. У 18 років закінчила із золотою медаллю Республіканську художню школу ім. Т.Г.Шевченка Мінкультури України. Здобула вищу спеціальну освіту — фахівець книжкової графіки. У 21 рік стала членом молодіж­ної секції живопису Національної спілки художників України, а в неповних 23, ще студенткою останніх курсів, — і зовсім повноправним членом «дорослої» секції живопису НСХУ. Про Мирославу заговорили як про перспективну українську художницю. А її остання персональна виставка в Українському домі років сім тому хоч і була дуже коротка — всього п’ять днів замість звичних чотирнадцяти, — проте виявилася несподівано най­більш відвідуваною за всю історію цього культурного центру. Хоча головний глядач, розігрітий телерепортажами і газетами, пішов дивитися роботи вже після закриття виставки. Якою ж рекордною була б відвідуваність, якби виставка тривала довше!

Але і виставку, і художницю, виявляється, не забули: пам’ятають і за хорошу техніку, і за дар створювати настрій. Після цього вона пішла в комп’ютерні проекти і зовсім щезла з горизонту... Аби зненацька яскраво зійти вже на іншому краю неба, в далеких і чужих сузір’ях.

Прямо-таки не вірилося! Але достатньо було поглянути на фото, розміщені на сайті комітету з премій, під якими, щоправда, було написано не «Мирослава Кінько», а «Майра Кінко», та ще й «Кінко-Сміт», щоб зникли останні сумніви: так, це була вона, хоч і під іншими, лише віддалено впізнаваними, ім’ям і прізвищем. Глянувши на неї і трохи посопівши, її київський колега без коливань підтвердив: «Вона! Жодних сумнівів!»

Почуття з приводу нагородження співвітчизника у земляків можуть бути полярними: від «білої» до «чорної» заздрості, від сплеску патріотизму до гучного квакання великої і зеленої української жаби, яка давить у нас якщо і не всіх, то майже всіх. Та якщо поглянути на все неупереджено, то це так здорово, що наші легіонери, як виявилося, не в тім’я биті. Хай лишень частіше доводять, що вміють конкурувати і досягати при цьому успіху, показуючи хорошу підготовку, майстерність і талант не тільки в спорті.

Мирослава Кінько була арт-директором проекту. Малювала, займалася анімацією, фазовкою, написала сценарій, створила сторі-борд, тобто розкадрувала весь проект перед тим, як група заходилася його втілювати, координувала роботу. Але приписувати успіх фірми собі одній вона навідріз відмовилася, вважаючи, що в проекті важлива кожна людина. Наприклад, копірайтер Ендрю Мак-Нулті. (Він виходив на вручення премії разом з нею.) Переможці, сказала українка, це і мульті-мідеа-девелопер, і знімальна група, і начальниця великої рекламної компанії, яка особисто зняла для проекту відео.

Проект отримав нагороду в номінації «Інновації: бізнес споживачеві». Інноваційність проекту полягає в його принциповій новизні і комерційній перспективності. З урахуванням майбутніх змін, які незабаром стануться у ЗМІ, творча група під керівництвом Мирослави Кінько створила авангардний тип електронного періодичного видання, в якому об’єд­налися кіно, телебачення і звична форму журналу на паперових носіях. Його можна перегорнути, як журнал, проглянути, як у телевізорі, окремі рубрики, дістати інформацію в режимі кіно, поспілкуватися з віртуальним ведучим, навченим говорити в межах своїх функцій. Це і не мертвий веб-сайт, і не скріплений клеєм або скобою стос задрукованого фарбою паперу, і не телевізор — це преса завтрашнього дня.

Світ стрімко змінюється, і за ним треба встигати. І ті, хто замовив такий інноваційний продукт, і ті, хто його так високо оцінив, — усі вони дивляться в майбутнє. І приємно, що наші земляки увійшли до складу тих, хто це майбутнє створює.