Голгофа Олени Теліги

У Бабиному Яру, поряд з пам’ятником, що символізує масові розстріли киян у роки Другої світової війни, стоїть християнський хрест. Ця скромна відзнака символізує жертовну смерть тисяч українців, які в часи фашистського лихоліття загинули від рук окупанта. Саме тут, у Бабиному Яру, знайшла свій останній притулок визначна українська поетеса Олена Теліга. Їй було ледь за тридцять...

А вже у липні цього року українці святкуватимуть столітній ювілей поетеси, ім’я якої тривалий час було під забороною в Україні та велично вшановувалося у так званому вільному світі.

Нині все змінилося. Президент України Віктор Ющенко підписав указ, згідно з яким день народження Олени Теліги відзначатиметься на державному рівні. Отже, будуть квіти, наукові конференції, промови державних мужів, відомих політиків і громадських діячів. Одне слово — все як годиться. Безсумнівно, життя і творчість О.Теліги займає гідне місце в історичній свідомості українського народу.

Проте в ці ювілейні дні не полишає тривожне відчуття, що про Олену Телігу так і не скажуть усієї правди. Чому? Відповідь проста: у державі, де триває битва нації за свою державність, неминуче знайдуться ті, для кого Теліга буде ворогом, оскільки її ніжні й водночас міцні руки жодного разу не опустили прапор української національної революції.

Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року в імперському Санкт-Петербурзі. Її родина була українською. Батько — Іван Шовгенів — родом з околиць степового Слов’янська, напрочуд інтелігентна й освічена людина. За фахом — інженер, спе-ціаліст з гідротехніки. Мати — родом з Поділля. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт вплинув на формування майбутнього світогляду поетеси.

Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре оволоділа французькою і німецькою, не знала лише української... Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Щоправда, перші спроби були не-зграбними, про них пізніше поетеса згадувала жартома.

Напередодні революційних подій 1917 року інженера Івана Шовгеніва запросили на роботу до Києва — він став професором Київської політехніки. До Києва перебирається й Олена. Тут, у місцевій гімназії, вона опановує науку.

У Києві Шовгенівих застала Українська революція. Вони одразу ж приєднуються до активного українства. Зокрема, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій — вояком армії УНР.

Як відомо, доба УНР була нетривалою. Після поразки української державності батько і старший брат були змушені податися на еміграцію. Олена разом із матір’ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві. Голод. Розруха. Цькування. Невдовзі мати зрозуміла, що в умовах радянської влади не зможе дати дітям не лише доброї освіти, а й зберегти їхнє життя.

Навесні 1922 року вона з дітьми полишає Україну і перебирається до Чехословаччини у По-дєбради. Там батько дістає призначення ректора Української Господарської Академії.

Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово кристалізується її українське «я». У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, а й, як колишній вояк Української армії, допомагає знайти середовище, яке могло б не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем. Особливе враження справляє націоналіст Микола Сціборський, чий інтелект, ерудиція, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях. На одній з таких вечірок вона знайомиться із Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло у кохання й незабаром вони одружилися.

Навчаючись у Празі,
О.Те-ліга розпочинає свою літературну діяльність. Її вірші з’являються на сторінках «Літературно-Наукового Вісника», інших часописів.

1929 року помирає мати Олени й вона разом з чоловіком переїжджає до Варшави. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.

У пошуках роботи та засобів для існування О.Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві вона знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника», який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль.

Олену цікавить кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем у душі вона сприйняла повідомлення про загибель Василя Біласа і Дмитра Данилишина, молодих бойовиків ОУН, страчених поляками. Вона присвячує їм вірш «Засудженим», де провідний мотив — ідея безкомпромісної боротьби за визволення Батьківщини. О.Теліга починає цікавитися діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка на той час уже стала провідною політичною силою на еміграції і Західній Україні.

1938 року на Закарпатті постає Карпатська Україна. І хоч О.Теліга не брала безпосередньої участі в цих подіях, але драматична доля Срібної Землі, героїчна боротьба українців за право мати свою державу мали визначальний вплив на формування її світогляду та по-літичних переконань. Вона зрозуміла, що її місце у лавах ОУН.

У грудні 1939 року О.Теліга зустрічається із Ольжичем. І хоч до цього вони зустрічалися не раз, ця зустріч була особливою, оскільки зумовила новий етап у її долі. О. Ольжич на той час уже був відомий не лише як поет і вчений, а передусім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованою постаттю, а тому радо сприйняла за-прошення О.Ольжича влитися в організований націоналістичний рух.

Як член ОУН вона включається у роботу Культурної референтури, складає тексти листівок, відозв, летючок. Цікаво, що коли революціонери-підпільники вперше побачили О.Телігу, то поставилися до неї з недовірою. На їхню думку, така молода й вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак уже після перших її слів усі проймалися до неї цілковитою довірою.

У ті роки О.Теліга ін-тен-сивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуальною і морально починає готуватися до повернення на Батьківщину.

«Зов Києва» стає лейтмотивом її поетичної творчості. В українській літературі небагато поетів, які б з такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю змальовували стан душі, яка за будь-яких обставин рветься на рідну землю. Загалом творча спадщина поетеси невелика й становить більш як три десятки віршів та низку публіцистичних статей. Лише 1946 року побачила світ її поетична збірка «Душа на сторожі», яка стала своєрідною даниною пам’яті великій поетесі.

Тим часом ОУН готувалася до війни. Навесні 1941 року Голова ОУН полковник Андрій Мельник у нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід. Перед початком німецько-радянської війни у Кракові відбулося засідання проводу ОУН, де було затверджено маршрути Похідних груп, які мали вирушити в Україну з однією метою — у разі сприятливих обставин відновити українську державність.

У липні 1941 року у складі однієї з таких Похідних груп Олена Теліга в районі Ярослава разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова. А вже 22 жовтня прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності.

Не шкодуючи часу і здоров’я, О. Теліга та сотні інших її побратимів беруться за організацію політичного, громадського і культурного, життя у звільненому від більшовиків Києві. О. Телігу обирають головою Української спілки письменників, вона бере участь у заснуванні літературно-мистецького альманаху «Литаври», газети «Українське слово».

Подвижницька діяль-ність націоналістів дає результати. Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з’явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.

Газета «Українське слово» торкалася різноманітних питань і мала антиімперське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності української культури і духовності від російської. Були випадки, коли до «Українського слова» чи «Литаврів» приносили статті, де автори славили фюрера, його «новий порядок». Такі дописи Теліга не друкувала, хоча це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Активним у Києві було політичне життя. Зокрема, з ініціативи фактичного голови ОУН в Україні О.Ольжича було створено Українську Національну Раду, представницький орган, який очолив ректор Київської політехніки, професор Микола Величковський. УНРада налагодила зв’язок з усіма областями України, за її сприяння було відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Київського політех-ніч-ного інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва, кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів харчування та дров.

Звісно, активність ОУН в Києві довго не могла залишатися поза увагою німецьких властей. Столиця жила в постійному очікуванні арештів. Перша хвиля репресій прокотилася містом у грудні 1941 року. Було заарештовано низку націоналістів-під-пільників. Серед них Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемиринського, Миколу Олійника, інших співробітників «Українського слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито «Литаври».

Смертельна небезпека нависла також над Оленою Телігою. Вона знала про це, але навідріз відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентрувала на роботі Спілки письменників.

Вранці 9 лютого 1942 року Теліга пішла до Спілки письменників, де у засідці на неї чекали гестапівці.

Поетку та інших націоналістів розстріляли наприкінці лютого в Бабиному Яру.

Розповідають, що у камері, де перебувала Теліга знайшли, напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени дивувався — у житті не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

У чому ж феномен Олени Теліги?

Передусім у цілісності її характеру, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, ні на мить не сумніваючись у його правильності. У статті під промовистою назвою «Розсипаються мури» вона написала: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності».

Чимало дослідників життя і творчості поетки не можуть збагнути, як «салонна дама», яка виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе україн-кою. Понад те, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга — зразок суспільної поведінки людини, по-збавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово «грань», яким, з одного боку, означувала чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а з другого — вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок, гідний лицаря.

Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягти велич її духу.

Богдан Червак