Неоголошена війна

У першому ВНЗ країни точиться неоголошена війна у кращих середньовічних традиціях. На щастя, до отруєнь та відкритих бойових дій справа наразі не дійшла. Але ректор Київського національного університету ім. Шевченка Віктор Васильович Скопенко намагається отримати запевнення у васальній покорі від колективу Інституту міжнародних відносин. Цей підрозділ університету очолює не менш відомий у елітних колах Леонід Васильович Губерський.

Віктора Скопенка обрали ректором Київського університету 1985 року. Його відносини з владою ніколи не були легкими. Цікаво, що саме у Київському університеті народилася Демократична платформа КПРС в Україні, Віктор Васильович був довіреною особою Леоніда Кравчука під час президентських виборів 1994 року. Відносини з Леонідом Кучмою у ректора університету поступово налагоджувалися завдяки Володимиру Литвину (колишній помічник Скопенка став помічником Президента та згладив гострі кути). Врешті-решт Скопенко вибив не просто автономію від Міністерства освіти та статус «національного» для свого навчального закладу, а й фактично зрівняв своє ректорське становище з міністерським. Київський національний університет фінансується окремим рядком у бюджеті. У результаті Віктор Васильович отримав всі підстави підтримувати спочатку Леоніда Кучму, а потім і Віктора Януковича. Можливо, найдраматичнішим моментом у ректорській кар’єрі Віктора Скопенка був початок Помаранчевої революції, коли протестувальники почали вимагати дозволу влитися студентам у свої ряди. Скопенко був змушений відступити. Тоді багатьом здавалося, що дні ректора лічені, але йому вдалося відійти від поразки і перейти у контрнаступ.

Незадовго до Помаранчевої революції Конституційний Суд України своїм рішенням від 7 липня 2004 року визнав неконституційним та таким, що втратило чинність, «положення абзацу другої частини першої статті 39 Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року №2984-ІІІ, згідно з яким граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не може перевищувати шістдесят п’ять років. Переводячи з юридичного на загальнодоступний, можна сказати, що завдяки рішенню КС Віктор Скопенко де-факто отримав статус довічного ректора Національного університету.

У січні 2007 року Віктор Скопенко перепорядкував Національний університет Кабінету Міністрів. Уряд дозволив Віктору Васильовичу ще на сім років продовжити контракт без проведення будь-якого конкурсу. Відновившись, ректор зосередився на війні зі своїм старим другом — директором Інституту міжнародних відносин Леонідом Губерським.

Об’єктивно ІМО залишається найелітнішим ВНЗ країни, рівняючись на свого «старшого брата» — московське МДІМО. При цьому між московським та київським інститутами завжди існувала велика різниця у статусі: МДІМО завжди був самостійним ВНЗ та підпорядковувався союзному (нині — російському) МЗС, а український ІМО створювався та продовжує існувати як підрозділ Київського університету. Хоча на початку президентської кар’єри Леоніда Кучми його напружені відносини з ректором вилилися у президентський указ про перепорядкування Інституту міжнародних відносин Міністерству іноземних справ. Тоді тільки дивний збіг обставин дав змогу Віктору Скопенку змінити ситуацію на свою користь.

Філософа за фахом, професора Леоніда Губерського 1994 року призначили наказом ректора на посаду директора Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка всупереч волі колективу інституту, який підтримав на виборах директора економіста-міжнародника, професора Антона Філіпенка. Таке ставлення колективу легко пояснити: із запропонованою ректором кандидатурою тодішнього проректора університету Леоніда Губерського лю­ди були мало знайомі, оскільки міжнародником той не є.

Згодом небезталанного адміністратора Губерського у колективі загалом прийняли. За час свого керівництва Леонід Васильович переформатував колектив «під себе», задіявши «потрібних людей». Зокрема для забезпечення вступу родичів або «знайомих» потрібного для директора члена колективу (передусім члена вченої ради) до інституту.

Перебування на посаді директора дало змогу Леоніду Васильовичу здобути безцінні зв’язки. Спосіб в основному був один — успішне керування процесом вступу до інституту дітей представників політичної та фінансової еліти. Можна припустити, що питання вступу тією чи іншою мірою координувалося між керівництвом інституту та університету. За 12 років керівництва інститутом Леонід Губерський зробив своїми особистими боржниками, друзями або добрими знайомими багато впливових людей. Саме за рахунок керівництва інститутом відбулося й «особисте зростання» директора — присвоєння звання академіка НАН України. Губерський, який ніколи не був на дипломатичній роботі й практично не викладав у Інституті міжнародних відносин, 2001 року здобув ранг Надзвичайного та Повноважного Посла України.

Не можна сказати, що Губерський забув про небезпеку. Співробітники у приватних розмовах відзначають, що до ІМО все ж таки вступали сироти, талановиті діти, діти селян. Але тих, хто з дитинства «тримав Бога за бороду», було значно більше.

 2004 року, коли закінчувався черговий термін повноважень Леоніда Губерського на посаді директора Інституту міжнародних відносин, згідно з нормами законодавства та Статуту університету, його не можна було обрати на новий термін. Керуючись позитивною оцінкою результатів його роботи, одноголосно даною колективом інституту та ректором університету, останній прийняв Соломонове рішення: продовжити своїм наказом повноваження професора Леоніда Губерського як директора інституту до досягнення ним 65 років (жовтень 2006 року). У вересні 2006 року ректор почав підготовку до призначення нового директора, наказавши кафедрам Інституту міжнародних відносин висувати кандидатури на цю посаду.

За чутками, ректор запропонував замінити Губерського досвідченому викладачу, завідувачу кафедри міжнародного права, відомому політику Олександру Задорожному. Вочевидь, таким чином ректор намагався розколоти табір прибічників Губерського в інституті й отримати додаткову підтримку в боротьбі з ним з боку Задорожного та його друзів. При цьому ректор не врахував настроїв всередині ІМО. Задорожний, на словах погодившись на пропозицію ректора, до останнього тягнув з висуванням своєї кандидатури, а, коли вкотре різко нагадали з ректорату, на засіданні своєї кафедри запропонував підтримати Леоніда Губерського, зокрема, попросив висунути його (Задорожного) кандидатуру тільки в тому разі, якщо директор з будь-яких причин сам відмовиться балотуватися.

Врешті-решт Губерський восени 2006-го залишився директором інституту. Понад те, йому вдалося розвинути свій успіх — парламент на початку 2007 року вніс зміни в законодавство, скасувавши вікові обмеження й для керівників факультетів (інститутів). Однак ця перемога Леоніда Васильовича стала пірровою — Віктор Скопенко почав наступ на позиції свого старого друга та фаворита. Кажуть, дружні стосунки Скопенка та Губерського послідовно руйнувалися через благополуччя директора Інституту міжнародних відносин, яке не відповідало легальним прибуткам. Крім того, на початку 2007-го мала вирішуватися доля ректора, і той міг відчути намір давнього друга самому керувати університетом.

Кажуть, ще восени 2006-го у президентському секретаріаті було підготовлено проект указу з трьох пунктів: зняти з посади ректора Скопенка, назначити тимчасово виконувачем обов’язків ректора Олега Третьяка, проректора КНУ імені Шевченка, оголосити конкурс на посаду ректора. Інформовані джерела стверджують, що цей документ зупинив першу атаку Скопенка на Губерського. Однак після підпорядкування Національного університету імені Т.Г. Шевченка Кабінету Міністрів Президент вже не може захищати директора ІМО.

Відчувши підтримку тандему Янукович — Табачник (останній бажає побачити себе в ролі правонаступника Віктора Скопенка), ректор почав осаду позицій бунтівного директора. У хід пішло все: публічні незадоволення веденням господарської діяльності, чутки про корупцію в ІМО, кадрові питання, претензії до неправильних назв кафедр, їх дублювання (особливо на відділенні міжнародної інформації) з іншими підрозділами університету, «комунальні» конфлікти з Інститутом журналістики тощо. Одне з найважливіших питань, наприклад, позбавлення ІМО статусу юридичної особи, яке було отримано його керівництвом раніше (навряд чи без мовчазної згоди самого ректора). Ударом нижче поясу стала для колективу ІМО різка вимога ректора скоротити викладання в інституті іноземних мов. Це позбавило його однієї з основних конкурентних перемог у сфері освіти.

Після публічного шмагання свого керівника колектив інституту зрозумів: директору недвозначно вказано на двері. Цілком можливою є й почесна капітуляція — повернення завідувачем кафедри на філософський факультет. Якщо Губерський піде — лінчування та шельмування інституту припиниться.

Загнаний у кут Губерський організував численні «листи підтримки» з боку народних депутатів, а також «хвилювання» серед студентства. Як ректор використовував найменші зачіпки, щоб показати своє невдоволення інститутом, так директор та його команда використовують будь-яку інформацію для створення атмосфери занепокоєння серед студентства. Спочатку серед студентів, а потім і у ЗМІ поширено чутку про ліквідацію ІМО. Досить продивитися інтернет-форум на неофіційному сайті інституту, щоб оцінити масштаби інформаційного «шуму та пилу», запущеного у студентське середовище. Мета проста — у свідомості студентів, їхніх батьків та викладачів зв’язати інститут з Леонідом Губерським. Захищати Інститут міжнародних відносин, точніше себе на чолі інституту, Леонід Васильович готовий до останнього патрона. Сприяє такому ефекту зразково-совкова політика ректорату, який б’є з усіх гармат по інституту загалом з єдиною метою — змістити його керівника.

Об’єктивний аналіз свідчить, що про ліквідацію інституту ніколи не йшлося. «Найстрашніші» структурні зміни, запропоновані ректором для обговорення на вченій раді університету, — припинити дублювання міжнародної інформації та міжнародної журналістики, об’єднавши їх під егідою Інституту журналістики, а також перевести відділення міжнародних економічних відносин на економічний факультет. Рішення вченої ради університету було зовсім іншим. Єдиною затвердженою структурною зміною стало злиття двох кафедр, які існували деякий час окремо в рамках відділення міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин.

Схоже, точиться війна, спрямована на знищення ІМО. Над інститутом дамокловим мечем висить загроза знищення напрацьованої роками системи навчання іноземних мов. Адже попереду приймальна кампанія, у якій війна між Віктором Скопенком та Леонідом Губерським може розгорітися з новою силою.

За матеріалами інтернет-видання «Версії.com»