Листи із клітки

У ЗМІ вже публікували журналістське розслідування «Невтішно у Нетішині» про, за всіма даними, інспіровану тамтешніми «лицарями закону» спробу замаху на депутата Хмельницької обласної ради від БЮТу Мирослава Стефанського, яку інкримінують Валерію Куликівському. Сьогодні ж читачам пропонуються листи обвинувачуваного, що писалися у післяноворічні святкові дні в спецвідділенні Спеціалізованої медичної частини №4 м.Нетішина, куди його привезли в реанімаційному стані й почали лікувати хірурги, а потім невропатологи.

Але заповзятливим «лицарям закону» здалося замало загратованих вікон та цілодобового конвою і в спецвідділення привезли металеву клітку...

У листах Валерія, що писалися у тій клітці, до коханої Зої Стефанської як і у всьому його житті, присутній невичерпний потенціал любові й турботи про інших, яких так бракує усім нам в сьогоднішній, збіднілій на людяність Україні.

* * *

Зайчику милий мій, ангеле мій неустанний, Зоєняточко, привіт.

…на ранок зашумів дощ і сосни підставили свої голчасті долоні під його благодайні потоки. Крапельки дощу стукали у вікно, а мені здалося, що я лежу у тітки Камусі в хаті і з лісу завивають вовки і «бабай» стукає тихесенько у вікно. Я сильніше притискаюся до грубки й ховаюся під ковдру з головою, а потім розумію — то твої сльози крапотять по вікні, а душа рветься до мене. Прокинувся із солодко-щемким настроєм — неначе хтось сьогодні має прийти. Коли охорона (сьогодні Руслан) говорить, що добивається якась жінка. Я чую, як другий охоронець говорить: «Ви помиляєтесь, бабусю, тут лікарів і кабінетів немає». Одним словом бабуся наша прорвалася. Благословила мене. Дала молитви. Передаю їй Писання, бо, як знайдуть, будуть неприємності в охоронців. Підводити їх не хочу.

Дзвонила Льоня — 8-го січня збирається бути тут. Вітання для тебе, сонечко моє. Робив рентген правої ноги. Зустрів Попова. Сказав, що зайде. Дякуючи людям, мені трохи легше, але ще доводиться брати «третю ногу». Зайчику, у мене закінчується господарське мило і те, гліцеринове. Ним так гарно мити голову.

Кріпися мій янголе. Я Люблю тебе! Валерій.

* * *

Золоте і ненаглядне моє кохання. Сонечко. Рибонько. Зоєняточко!

Ти питаєш, що мені потрібно? Найперше потрібно, щоб ти знала про моє безмежне і ніжне Кохання до тебе! Про мій стан душі, коли я думаю про тебе. А він кожного разу наповнюється блаженним теплом і несказанною ніжністю до тебе. Коли думаю про тебе — не існує грат та охорони, легені і душа наповнюються недоторканим повітрям твоєї краси і свіжості. Все відходить на задвірки і залишаємося тільки ми на горі Ай-Петрі — біля твоїх ніг море зеленого лісу і блакитна просинь морської далечіні. На траві пляшка «Чорного Карасану» і куплена в Ялті курка, спеціально приготовлена для нас татарином. Ти дивишся на море, а вітер голубить твоє волосся. Я ловлю погляди татар, що зупиняються, чмокають язиками і примовляють «вай-вай-вай, какой девушка!» Подумки показую їм дулю і продовжую милуватися тобою…

Ще потрібно, аби діти твої розуміли тебе й підтримували, брали з тебе приклад. Пройшовши такі тяжкі дороги ти не зламалася й не піддалася згубним впливам розпусного життя, вистояла і виборола своє право бути Жінкою й Коханою. Кохати, вірити і надіятися й триматися у Вірі, Надії й Любові. Ще хочу, щоб здоров’я не покидало тебе ніколи, приносячи насолоду від споглядання на дари Божої природи й земної Краси. Ще хочу, щоб ти знала — моя душа і серце належить тобі. І я все робитиму для того, аби ти в них не розчарувалася.

Ще хочу, щоб не забували нас друзі, щоб у них було усе гаразд. Хочу передати вітання мамі — її молитви укріплюють її душу. А ще хочу письмово попросити її: «Маріє Дмитрівно! Я прошу руки і серця Вашої доньки Зої. Стаю перед Вами на коліна!»

Цілую, серденько моє. Валерій.

* * *

Зою, людина моя, найкраща в світі, жіночко моя кохана! Всоте і тисячне повторюю тобі й нагадую: все, що відбувається, нам на користь! Чим більше біситься гаддя, тим сильнішими ми мусимо бути. Не будемо думати про те, що буде завтра. Воно все-одно надійде і колись стане сьогодні. Отже, давай жити сьогодні. А сьогодні ти — найкраща, наймиліша, найвродливіша, найчарівніша, ти сильніша від усіх, ти щаслива, бо Бог дав нам сьогодні! В мене є ти, отже є мета, до якої я прагну, є мрія, є спрага до життя, є причина бути сильним і не здаватися! «Згадай про те, як вдалину пливуть кораблі наперекір бурям!» Я Люблю. Люблю тебе. Це не дасть мені зламатися і, я гадаю, не дозволить і тобі цього робити. Бережи себе. Не хвилюйся. Будь спокійна, як море на світанку. Сприймай усе, як неминучість — «якщо ми не можемо змінити ситуацію, змінюймо своє ставлення до неї». І будемо діяти по «знову затвердженому плану». Цілую і люблю Тебе.

P.S. (Після написаного) Зою, було б непогано взяти у Валерія* ті знімки, що зробив «на місці замаху» наш «потерпілий» і відіслав йому по ММS, якщо це можливо. Передаю антену, бо її дуже незручно ховати, а приймач і без неї добре ловить програми. Подивись у Зіни «Майстра і Маргариту». Ігор зацікавився Зеноном*, але соромиться. Живе в гуртожитку, донька часом приїздить. Живе сам. Цією ситуацією можна скористатися: до хлопців приходять жінки з «тормозками». До речі, сьогодні він знову запитував про неї. Я «роз’яснив ситуацію». На мій погляд, це краще, що я бачив до цього біля Зенона. Але, є ще Зенон, її серденько, а йому, як кажуть, не накажеш. Отака, малята, казочка. Пригортаю тебе ніжно-ніжно. Цілую! Твій (?) чоловік.

* Валерій — син Стефанського і Зої.
* Зенон — стилізоване жіноче ім’я.

* * *

Горличко моя, моє сонечко, Зою, Зоєняточко — вітання тобі і гарного почуття! Мудрі кажуть, що не можна два рази увійти в одну і ту ж воду. А я кажу — неправда. Зустрівши тебе, вперше у житті я увійшов у воду пристрасті й Кохання солодкого. З роками, коли колеса мого авто намотували ночі між Києвом і Нетішином, розбиваючи сніги чи водяні стіни дощу, листяними жовто-червоними віхолами осені я припадав до вуст твоїх — я пізнавав Любов!

Спілкуючись з тобою, спостерігаючи за твоєю душею і тілом, за твоїм ставленням до людей і людей до тебе, я пізнавав Жінку. Дивуючись твоїй щирій і чесній відданості дітям — я пізнавав Матір. З плином часу я знову і знову входив до тебе, як входять в ріку Життя, і пізнавав Любов. Пізнавав Кохання.

Ріка несе нас все ближче до свого солодкого гирла — до нескінченного водоспаду людських душ (куди кому суджено), а я знову пізнаю Любов, Щирість, Відданість, Вірність, Кохання! Знаєш, Зою, я вірю, коли настане час, наші душі стануть веселкою над морем (пам’ятаєш — після зливи в Гурзуфі), або ріка Життя винесе їх в безмежний океан Любові, і ми станемо дельфінами, котрі вітали тебе під час нашої морської прогулянки в...

Мила моя, хочу аби і ти відчула душі моєї частину, хочу, аби вона стала побіля тебе на сторожі разом з твоїм Ангелом-охоронцем і небесними заступниками. Знай, ми іще не раз увійдемо з тобою в ріку Любові, Вірності і Кохання, бо сам Бог створював світ в любові й мудрості, у вірі й надії, а Христос прийшов, аби донести ці прості істини людям, поселити їх у людські серця. Впевнений, ти це розумієш. Все решта — порохнява, не варта нашої уваги, порохнява, від якої я покликаний зберегти нашу Любов. Миле кохання моє, не сумуй і не плач. Проси тільки в Бога за дітей наших і за нас.

Люблю тебе, пригортаю до серця свого, обціловую твої ніжні руки, сподіваюся скоро побачити щось кругленьке на безіменному пальчику правої руки твоєї. Цілую тебе, моє сонечко. Навіки твій Валерій.

* * *

Зосю, Зоєчко, Зоєняточко кохане! Миле серденько моє! Душа моя біля тебе, сонечко, приставлена, аби оберігати і зігрівати тебе моїм теплом і Любов’ю до тебе. Бог дає мені сили, аби триматися, не зважаючи ні на що, ні на які перепони, що виникають на нашому шляху до Щастя. А я вірю, надіюся і знаю — ми будемо разом! Ще осіннє листя буде посипати золотом наші голови й шурхотіти під нашими ногами, устилаючи шлях, аби ти не спіткнулася, йдучи до нашої Любові. А ще я вірю, що знову пташечки зберуться співати нам у лісі, а ми будемо сидіти на нашому місці біля трьох берізок і насолоджуватися їх співом. Лісові духи вберуть сосни і берізки у святковий наряд, квіти схилять голівки перед твоєю красою, а я, наче Лукаш Мавці, буду говорити тобі слова кохання. Синє небо і ясне сонечко зігріватимуть нас, і ніяка сила не в змозі буде порушити наш спокій та роз’єднати нас. Я знаю, ти також віриш у це. Адже згадай, де б ми не були, святі сили природи допомагали нам, а Бог і янголи дарували свою ласку і заступництво.

Мила, ніжна моя дружино! Тримайся, неси гордо нашу честь. Ми ні в чому не винні, особливо ти. Хіба у тому, що подарувала мені Любов і повернула мене до Життя! Люблю тебе. Цілую ніжно і пригортаю до свого серця. Валерій.

* * *

Зою, голубонько моя! Учора чекали на якесь перевіряюче лихо. Тому не зміг тобі написати. Кохана, ти не переживай — що б не сталося, я є, і завжди буду з тобою, біля тебе! Хіба люблячі душі можна роз’єднати? Цього ще не вдавалося нікому!

Жалкую про одне — не можу подарувати тобі троянди і дивитись, як ти ставиш їх до вази, як світиться обличчя, і вони — троянди — розквітають від твого тепла й повертають до тебе голівки. Але знай — вся природа розквітне тільки для тебе, а фермери в Голландії будуть дивуватися, куди поділися їхні троянди? Дурники. Я подарував їх Тобі.

Зайчику мій — бережи себе. Буде все добре. Кохаю тебе. Цілую. Твій Валерій.

Друже мій, Ігоре, привіт! Найперше — вражений, радий і вітаю з «Апологією міфу», бо в оцій, уже не знаю, чи позаміфічній, чи надто міфічній у своїх реаліях країні твоя міфологізація внутрішнього світу видається чи не єдиною несправжньою — найреальнішою з реальностей у довколишньому театрі безглуздя.

Втішаюся, читаючи не «потік свідомості», а смак життя. Життя, пізнаване через жінку. Дивуюся, як ти своїми не зовсім малень­кими руками в поєднанні із зовсім не маленькою душею твориш таку тонку й незбагненну ниточку осягнення жіночої душі й сутності? Заздрю. По-доброму, бо стільки сам хочу сказати своєму Коханню — Зої, стільки вимріяв — а ти вже с т в о р и в!!! Але нічого, думаю, що і я теж зумію знайти слова, точніше — вилити словами стан душі на папір. Жаль лише, що за таких обставин.

Твоя книга виділяється серед усіх на моєму «робочому столі» — нарах — своєю незаймано-білою обкладинкою. Гляну — чорна гілка граната на білому тлі з достиглими гріховними плодами. Гілка — як нерв жінки і плід на пагоні оголеного нерву — зірви і пізнаєш… Чи загинеш? С п о к у с а. Солодка і гріховна! Як і все найдорожче і найкрасивіше в цьому світі. Дякую! Дякую тобі. Втішно, що у цій країні ще залишилися видавництва, що розуміють, як зараз людям потрібні такі книжки.

Сподіваюся, ти такий же життєлюб і веселун. Принаймні, дуже хочеться так думати. Сподіваюся, твій заливистий сміх все так само дає комусь надію жити. Ти знаєш (це тільки для тебе), так уже все остогидло. Не передати жодними словами. Якби суд людський і державний дозволяв втілити останнє бажання!!!

Ігоре, з яким смаком я став би до розстрільної стіни! Пам’ятаєш: «…стоячи під розстрільною стіною, полковник Буенос Ауреліно згадав, як батько повів його показувати лід…» (Прізвище полковника, на жаль, достеменно не пам’ятаю, хоча вловлюється щось дуже близьке. Нехай уже Маркес вибачає.)* «Сто років самотності». Неначе про Україну писано! І про нас. І от коли я врешті знайшов свою Кармеліту…

Хотів би, щоб це бидлодепутатство само командувало розстрілом, а розстрільними були власенко — лубко — вознюки… У самого рука поки що не здіймається.

Друже, вдячний тобі за все. Тобі і твоїм колегам! Оксані Терпак цілую руку і «пшипадам на коляна»!!! (Певно, гарна жінка.)

А решта, як каже наш північний сусід, «все харашо». Тисну твою руку. До зустрічі. Валерій.

27.02.07р.

* Справжнє ім’я героя Маркеса — Ауреліно Буендіа.

P.S. За останньою інформацією з Нетішина та Хмельницького, минулого тижня одноосібним рішенням обласного прокурора термін завершення слідства у справі Валерія Куликівського продовжено до шести місяців на тій підставі, що на час збігання чотири-місячного терміну Мирослав Стефанський перебував у лікарні з діагнозом гострого распіраторного захворювання й не зміг ознайомитись із відповідними матеріалами слідства. Як видається, більшого блюзнірства вигадати було неможливо. Не зрозуміло тільки, з яких причин Хмельницький обласний прокурор погодився продовжити слідство з таким неординарним обгрунтуванням.

Після такої ж необгрунтованої відмови Хмельницького апеляційного суду 6 лютого ц.р. змінити міру запобіжного заходу Валерію Куликівському з перебування під вартою на звільнення під заставу мимоволі складається враження, що Хмельницькими суддями та прокурорами керують не мотиви законності і здорового глузду, а щось інше, можливо, якісь політичні міркування чи матеріальна зацікавленість? Що це було — мішок грошей чи НЛО — покаже час і подальший розвиток подій. Поки-що відрадно зауважити, що адвокати й друзі Валерія не втрачають надії, зважаючи на такий тривалий термін затягування слідства, добитися його звільнення під заставу по закінченню попереднього терміну перебування під вартою, що витікає 30 березня.

Відрадно також, що справою Валерія Куликівського, а особливо порушеннями прав людини під час його затримання нетішинськими «лицарями закону», перебування в Нетішинській спецмедчастині № 4 та Хмельницькій психіатричній лікарні №1 у с. Скаржинцях зацікавився Комітет Верховної Ради України з прав людини. Тому будемо сподіватися, що істина цієї весни покаже своє сонячне обличчя, якщо не у всій Україні, то хоч у Нетішині й Хмельницькому, а Валерій Куликівський до розгляду справи в суді зможе хоча б частково залікувати хронічні афганські хвороби та свіжі пошкодження, отримані в результаті героїчних дій «сусідів у маскхалатах» та нетішинських правоохоронців разом з їх друзяками й побратимами.

Підготувала
Оксана Терпак